Постаті

• Ярема ПОЛОТНЮК “МОГАММЕД САДИК-БЕЙ АГАБЕК-ЗАДЕ (АГАБЕКОВ)”
• Наталка КРИНИЧАНКА “Їхав козак за Дунай…”

МОГАММЕД САДИК-БЕЙ АГАБЕК-ЗАДЕ (АГАБЕКОВ)
(До 140-річчя з дня народжння)

15 березня 1865 року в містечку Ґеокчаї, в родині азербайджанського аристократа Ісмаїла Агабек-заде (Агабекова) народився син, якого пізніше і в Росії, і в Польщі, і в Туреччині, і в Туркменії, і в Азербайджані та в нас, на Україні, у Львові знатимуть як Могаммеда Ісмаїловича Садик-бея Агабек-заде (Агабекова), чиє ім’я навічно буде записане в історії міста Львова, в історії Львівського національного університету імени Івана Франка та Львівської торгової академії. У цих закладах М. Садик-бей викладав турецьку мову (сучасну та староосманську), перську мову (сучасну та класичну), арабську (сучасну літературну та класичну), історію турецької літератури, історію перської літератури, історію арабської літератури, мусульманську каліграфію та епіграфіку. Він був справжнім поліглотом – думав французькою мовою та спілкувався з людьми азербайджанською, турецькою, туркменською, французькою, перською, арабською, польською, російською та українською мовами. Дід цього неординарного чоловіка був шиїтським муфтієм (кимось на зразок мусульманського митрополита) усього Закавказзя і ще задовго до школи навчав маленького Мохаммеда арабської та перської мов. Відповідно до тогочасного звичаю вдома в майбутнього вченого розмовляли тільки по-французьки. Саме французька стала тією мовою, яку майбутній вчений увібрав, як то кажуть, із молоком матері. Згодом хлопчика послали вчитися в Бакинське реальне училище. Уже тоді батьки вибрали для сина військову кар’єру, бажаючи бачити його професіональним військовим. Після реального училища, яке хлопець закінчив з відзнакою, його віддали в Константинівське піхотне училище, де хлопець опанував ази воєнної науки. У 1886 році юнак продовжив навчання в престижному Михайлівському артилерійському училищі в Санкт-Петербурзі, де через рік екстерном склав випускні екзамени і в чині поручика (лейтенанта) артилерії відбув на службу в рідне Закавказзя.

Прослуживши у війську десять років, Садик-бей успішно склав конкурсні екзамени для навчання на офіцерських курсах східних мов при Азійському департаменті Міністерства иноземних справ Російської імперії, які й закінчив 1899 року з відзнакою. Його скерували в Туркменію, в Ашгабад, де він продовжуючи службу в російській армії, вивчав ахал-тенінський діялект туркменської мови та збирав туркменські народні приказки та прислів’я. У 1904 році Садик-бей опублікував в Ашгабаді свою працю “Учебник туркменского наречия (ахал-тенинский диалект) с приложением сборника пословиц и поговорок туркмен Закаспийской области”, яку високо оцінили російські сходознавці А. Самойлович та О. Семьонов. Бухарський емір Сеїд Алім-хан нагородив Садик-бея найвищим орденом Бухарського емірату та медаллю. У 1913 році Могаммед Садик-бей вийшов у відставку і повернувся у свій родовий маєток в Ґеокчаї біля Баку. Та починається перша світова війна і генерал-артилериста 1914-го року призивають у діючу армію, яка веде воєнні дії в Ірані. Та воєнні дії невдовзі закінчилися, і “генерал-філолог” знову повернувся в рідний Ґеокчай, хоч ненадовго. На початку 1919 року уряд муссаватистського Азербайджану викликає Садик-бея в Баку і пропонує йому посаду міністра внутрішніх справ, як тоді називали керівника міністерства освіти, і вчений повністю віддається освітянській діяльності.

Однак невдовзі більшовицькі війська, які очолював С.М. Кіров, захопили Баку і Садик-бей з родиною емігрували в Стамбул, де жили в родичів. У Туреччині на той час починається війна з иноземними інтервентами, яку очолює Мустафа Кемаль, що згодом одержить прізвисько Ататюрк (“Батько тюрків”) і на присутніх “иноземців” турки дивляться неприхильно. Садик-бей з дружиною Ґюлі виїжджає в Париж, де два роки викладає в Сорбонському університеті перську та турецьку мови. У Парижі вчений-сходознавець пережив ще один удар долі –смерть коханої дружини Ґюлі, яку поховано на мусульманському кладовищі французької столиці. Після цього вченого ніщо не зв’язує з Парижем і на початку лютого 1927 року він на запрошення Зиґмунта Смоґожевського переїздить до Львова, де починає працювати на філософському факультеті Львівського університету, а дещо пізніше – і в Львівській вищій торговій школі, з ентузіязмом викладаючи турецьку, перську та арабську мови, вивчаючи водночас польську та українську. Вчений долучився до колективу львівських сходознавців, які й склали ядро тієї сходознавчої школи, що пізніше одержить назву Львівсько-петербурзької і яку започаткували З. Смоґожевський, В. Котвич та Могаммед Садик-бей. В університеті М. Садик-бей викладав цілу низку сходознавчих дисциплін: турецьку мову (сучасну та староосманську), перську мову (сучасну та класичну), арабську мову (сучасну літературну та класичну), арабську граматику, ісламознавство, мусульманську палеографію, каліграфію та епіграфіку. У 1931 році Садик-бей видав польською мовою свій підручник турецької мови, у 1932 році елементарну граматику арабської мови (фонетику та морфологію), написану на базі другого видання “Нової граматики арабської мови” Оґюста Пер’є, виданої в Парижі 1928 року.

У Львові Садик-бей залишив цілу низку своїх учнів, таких, як Теофіл Володимирський, Мар’ян Левицький, Омелян Пріцак, Тадеуш Левицький, Франтішек Махальський та багато инших. Під час німецько-фашистської окупації гітлерівці викинули немолодого вже вченого з його квартири, поселивши в погано опалюване приміщення, і в 1943 році він важко захворів, а дев’ятого жовтня 1944 року, після “визволення” Львова від гітлерівців Могаммед Садик-бей Агабек-заде (Агабеков) відійшов у вічність. До останніх днів доглядали його учениця Ольга Бак та її чоловік.

На 84-му полі Личаківського кладовища є єдина вціліла мусульманська могила, затиснута з усіх боків бетоном инших захоронень, на якій скромна мармурова табличка з написами польською і турецькою мовами повідомляє, що тут поховано генерала і професора (це звання він отримав посмертно) Могаммеда Садик-бея Агабек –заде (Агабекова). І все. Могила більш ніж скромна.
Внесок, який зробив Агабеков у львівську школу сходознавства, величезний. Цей учений, високоерудований і по-військовому дисциплінований чоловік був не тільки одним із фундаторів так званої Львівсько-петербурзької школи сходознавства, але й приніс у наш університет той невловимий аромат Закавказзя, Середньої Азії, Туреччини, Ірану та арабських країн, завдяки якому Львів був одним із небагатьох міст України, де так природно прищепилися наука і культура Сходу, які зробили Львів цікавим для Европи містом, про яке з піїтетом писало чимало людей – від Миколи Гоголя до Ахмеда Сурно. Міська влада Львова гідно оцінила заслуги вченого, перейменувавши вулицю Бічну Бакинську на вулицю Садик-бея Агабекова. Тому, стоячи перед могилою Могаммеда Ісмаїловича Садик-бея Агабек-заде (Агабекова), вклоняємося духові цього чоловіка, кажучи при цьому відому східну формулу – Мир його прахові і слава його імені!

Ярема ПОЛОТНЮК,
викладач катедри сходознавства ЛНУ ім. І. Франка

P.S. Принагідно хочу згадати добрим словом й иншого львівського сходознавця-китаїста та індолога Михайла Марковича Кнороза, якого також вже немає серед живих і який свого часу передав у відділ рукописів Львівської наукової бібліотеки імени Василя Стефаника дві любительські фотографії професора-генерала Могаммеда Садик-бея Агабекова.

«Їхав козак за Дунай…»

Хто має таку пісню, тому нічого жахатися за свою будучність. Його час не за горами.
Лев Толстой

   У 1856 році чеський музикант О.Гунке, який свого часу був учителем М. Глінки, подарував Петербурзькій публічній бібліотеці дорогу реліквію – зошит композитора Бетовена “Шотландські пісні з супроводом. Березень 1816”. У збірці були тільки ноти шести пісень (без текстів). Коли відомий російський критик-мистецтвознавець В.Стасов вивчив нотний матеріял, то не без подиву написав: “Мелодия шестой шотландской песни нашего автографа (никогда еще не изданного), Бог знает когда и как попала в Россию, вошла в народное употребление и поется на известніе слова “Ехал козак за Дунай”. Это один из лучших номеров всего собрания”. Через заговолок “Шотландські пісні – “Їхав козак за Дунай” було прийнято за пісню, що примандрувала в Росію і в Україну аж із Шотландії. Згодом з’ясувалося, що це українська пісня, яка вже тоді облетіла всю Европу. Однак і дотепер мало хто знає її історію, час і шляхи, якими вона прийшла в Европу і як її сприйняли великі композитори та народи різних держав. У Франції пісні дали назву “Прощання наречених”, зберігши в тексті патріотичні почуття і настрої героїв, пов’язані з обов’язком захищати рідну землю.
За час правління Катерини ІІ італійський композитор Томазо Траетта вперше на своїх концертах ознайомив петербурзьку публіку з власними варіяціями мелодії “Їхав козак за Дунай”, а згодом повіз до Венеції і мелодію української пісні, яку добре знали й инші італійські мистці та говорили про її популярність. Навесні 1819 р. Бетовен, опрацювавши українську пісню, пише варіяції (опус 107, ч.7 ) для фортепіяно і флейти. Того ж року твір надруковано в Лондоні, і він розійшовся по всій Европі. У варіянті Бетовена мало відхилень від українського оригіналу. У творчості видатний композитор виявляв глибоке зацікавлення народною музикою, зокрема українською піснею, в якій його приваблювала досконалість музичного мислення та спорідненість з українським мелосом. Майже одночасно з Бетовеном до пісні “Їхав козак за Дунай” звертається його суперник у мистецтві Гушмель Йоган (1778-1837), німецький композитор, який у 1818 році створює чудесний твір – Тріо А-мінор для фортепіяно, віолончелі й флейти, яким слухачі захоплюються ось уже майже двісті років.
У 1839 році пісню для молодіжного хору вдало опрацював німецький композитор Йоган – Хметіян Фрідріх Шнайдер (1786-1853). У тих же роках голландсько-німецький композитор Г.А.Прегер (1783-1834) робить успішну спробу опрацювати українську мелодію для дерев’яної флейти й гітари (опус 21), ще й тепер цей твір виконують у США та Европі.
  Уперше пісню “Їхав козак за Дунай” надруковано українською мовою 1796 року в альбомі для гітаристів, вдруге – у збірнику російських пісень, виданому у Петербурзі 1797 року, згодом і в збірниках та пісенниках 1806, 1812 років.
У 1809 році Х.А.Тідче надрукував переклад німецькою мовою, а 1814 року В. Ганка опублікував у Відні свій переклад чеською.
1815 року українську пісню опублікували у Філадельфії окремим нотним виданням, в якому вона була розрахована для одного голосу з супроводом фортепіяно.
Феноменальну долю має ця пісня, набувши світового розголосу і визнання. Не менш феноменальним є забуття і незацікавленість її автором – Семеном Климовським – харківським козаком, філософом, українським поетом ХVII ст., якого ще й тепер дехто згадує як “легендарного” чи “напівлегендарного поета”, “козака-стихотворца”, хоч насправді це не вигаданий романтичний герой, а історична особа. Мало відомостей дійшло до нас про його життя, а ще менше про його творчість (документально зафіксовану тільки трьома творами), але літературних свідчень про цього поета збереглось чимало…
За матеріялами монографії видатного вченого Григорія Нудьги (1913-1994) “Козак. Філософ. Поет”

Наталка КРИНИЧАНКА