Дмитро Гринчишин: “Проєкт найновішої редакції українського правопису враховує столітні традиції української ортографії”
Дмитро Григорович Гринчишин народився 16 жовтня 1927 р. у с. Потоці Рогатинського району Івано–Франківської области. Навчався в Рогатинській учительській семінарії (1941-1943), у Рогатинському педучилищі (1944-1946 рр.), у Станіславському учительському інституті (1946-1948 рр.), Львівському університеті (1948-1953 рр.). У 1953-1956 рр. аспірант при катедрі української мови Львівського університету. Кандидатську дисертацію “Субстантивація прикметників в українській мові” захистив у 1962 р. З 1958 – співробітник відділу історичної лексикографії Інституту українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України. З 1991 р. працює за сумісництвом у Львівському університеті. Наукові зацікавлення: історична і сучасна лексикографія, лексикологія, діялектологія, словотвір, культура мови.
Потяг до філології у мене виник випадково. У шкільні роки я цікавився математикою, дуже любив розв’язувати задачі. Якби не Друга світова війна, то, мабуть, став би математиком. У кінці 1944 р. я вступив у Рогатинське педучилище, навчання в якому звільняло сімнадцятирічних учнів від призову до армії та участи у воєнних діях. В училищі тоді ще не було висококваліфікованих учителів, зокрема з математики, фізики, хемії, тому в силу таких умов я змушений був віддати перевагу філології як дисципліні, що має чимало спільного з математикою: конкретність, чіткість висловлювання думки. Статистичні дані я намагаюся і досі застосовувати у своїх наукових працях.
Яке місце у Вашій свідомості займає рідна Рогатинщина?
Я горджуся своєю Рогатинщиною. А як нею не гордитися, коли тут народилися, працювали і перебували такі видатні політичні та громадські діячі, письменники, як Омелян Огоновський, о. Степан Качала, Ізидор Шараневич, брати Богдан і Левко Лепкі, академік Василь Щурат та ин. Усьому світові відома легендарна Роксолана, дочка Рогатинського священика Лісовського, велика українська патріотка, громадська і політична діячка Ольга Басараб. Гордістю і окрасою Рогатина була гімназія, в якій працювала ціла плеяда відомих діячів історії, культури, літератури, освіти, зокрема Михайло Галущинський, Денис Лукіянович, Антін Крушельницький, Микола Чайковський, Микола Угрин-Безгрішний, Антін Лотоцький, Іван Крип’якевич та багато ин. Відома Рогатинщина і Стрятинською друкарнею і братами Рогатинцями – членами Львівського Ставропігійського братства, численними політичними, культурно-просвітницькими організаціями.
Чим для Вас була війна?
Як і для кожної людини, війна завжди залишає глибокий слід у житті. Вона приносить невимовне горе, страх, смуток, плач. Війну я зустрів з острахом, змушений був з батьком покинути на чотири дні рідне село, яке обстрілювали німці, щоб завдати ударів по частині радянських воїнів. Унаслідок такого обстрілу було вбито понад 40 солдатів.
Який Ваш шлях до Львова та до університету зокрема?
Після закінчення Рогатинського педучилища я вступив до Станіславського учительського інституту, який закінчив із відзнакою у 1948 році. DER рекомендувала мене для продовження навчання у ВНЗ. Я подав документи у Львівський університет на філологічний факультет і без вступних іспитів мав бути зарахований студентом. Однак виклику на заняття не одержав. Разом з батьком поїхав у Львів, зайшов в університет, поглянув на списки зарахованих студентів, але свого прізвища там не побачив. Добрі люди порадили звернутися до акад. М. Возняка, який допоміг мені стати студентом університету.
Мені відомо, що Вашими однокурсниками були знані тепер Роман Іваничук, Дмитро Павличко, Іван Денисюк, Андрій Скоць… Що із студентського життя запам’яталося найбільше?
У моїй групі навчалося 25 студентів, з них 13 хлопців та 12 дівчат, з яких один став академіком педагогічних наук, п’ять – докторами наук, професорами, чотири – кандидатами наук. Зокрема, вчилися зі мною Іван Денисюк, Андрій Скоць, Роман Іваничук (але тільки на 1 курсі), Володимир Здоровега, Микола Грицюта, Ярослава Закревська, Левко Полюга, Борис Степанишин, Іван Сірак. Із Дмитром Павличком був добре знайомий, хоча він навчався на відділенні логіки і психології, але багато лекцій ми слухали разом. Під час навчання довелося пережити багато подій – і радісних, і сумних. Радісними подіями були успішне складання іспиту з історичної граматики у проф. І. Ковалика (з 24 студентів 18 одержали “відмінно” і лише 6 – “добре”), відзначення грамотами учасників наукових конференцій, перемоги у спортивних змаганнях, одержання дипломів з відзнаками. Надовго залишаться в пам’яті і сумні події: кількагодинні збори після лекцій, пов’язані з випуском стіннівки, виключенням кількох студентів з університету за націоналістичні погляди, примусовий вступ до комсомолу, недопущення старшого викладача катедри української мови О. Скоропади до захисту кандидатської дисертації.
Як проходила (та й, врешті, проходить) Ваша довголітня праця в Інституті суспільних наук (теперішньому Інституті українознавства ім. І. Крип’якевича) – з ким довелось працювати, які ситуації супроводжували роботу, якою була атмосфера Інституту в різні часи? З ким Ви підтримували і підтримуєте активні наукові контакти?
В Інституті суспільних наук АН (нині Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України) працюю з січня 1958 р. Майже 17 років керував відділом мовознавства. Мені пощастило, що працював з такими відомими вченими, як Л. Гумецька, І. Керницький, Д. Бандрівський, А. Генсьорський, У. Єдлінська, Л. Полюга, В. Карпова. Вони прихильно зустріли мене у своєму колективі, всіляко підтримували, допомагали порадами. Праця із співробітниками відділу мала на мене позитивний вплив, заохочуючи до наполеглих студій, сумлінного виконання своїх обов’язків. Щодо ситуації в Інституті, то вона не завжди була однаковою. Були періоди, коли співробітники працювали спокійно, без страху, з натхненням, захищали докторські й кандидатські дисертації, публікували важливі наукові праці. Однак, були періоди, коли ситуація в Інституті була напруженою, непередбачливою й неспокійною. Свідченням цього може бути трирічне перебування Інституту у складі Львівського університету ім. І. Франка, ліквідація відділу літератури, зміна керівництва цього відділу, загроза ліквідації відділу мовознавства з перейменуванням його на відділ історичної лексикографії, ніби близький до історії України, звільнення з роботи без поважних причин багатьох співробітників (У. Єдлінська, Л. Григорчук, Р. Кирчів, М. Вальо, Г. Нудьга та ин.). Як керівник відділу я намагався підтримувати наукові контакти з багатьма науковими установами, зокрема профільними: Інститутом російської мови АН Росії, Інститутом білоруської мови АН Білорусі, Інститутом мовознавства ім. О. Потебні, Інститутом української мови, з багатьма університетами. Такі контакти, і навіть ширші, відділ української мови Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича продовжує розвивати й нині.
Вашими колегами були такі колоритні постаті як Лукія Гумецька, Ярослава Закревська… Яке значення для Вас мала співпраця з ними?
Мені приємно згадувати своїх давніх керівників – професорів Лукію Гумецьку та Ярославу Закревську. Вони були не тільки відомими вченими, а й талановитими керівниками. Особливо хочеться відзначити Лукію Гумецьку. Вона була вимогливою, наполегливою у досягненні поставленої мети, добрим оргіназатором, чудовим наставником молоді. З її ініціятиви у відділі було підготовано й опубліковано шість томів збірника “Дослідження і матеріяли з української мови”, щомісячні обговорення мовознавчих монографій і наукових статей у журналах, організовано участь співробітників у Міжнародних з’їздах славістів, нарадах, конференціях, що сприяло залученню працівників до наукової діяльности та її активізації. Такі риси проф. Л. Гумецької були властиві й проф. Я. Закревській, яка внесла значний вклад в українську й слов’янську діялектологію, чимало доклала зусиль для підготовки молодих кадрів, публікації багатьох наукових праць, зокрема “Загальнокарпатського діялектологічного атласу” (т. IV), “Словника української мови XVI – першої половини XVII ст” (вип. 1-6) та ин.
Для багатьох філологів Ваше прізвище асоціюється із лексикографічними працями. Ким в першу чергу мислите себе зараз – автором словників, працівником Інституту українознавства чи викладачем університету?
В Інституті українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України я працюю вже 48-й рік. За цей час уклав у співавторстві 6 словників (“Словник староукраїнської мови XIV-ХV ст”., “Словник паронімів української мови”, “Словник труднощів української мови”, “Короткий тлумачний словник української мови”, “Словник-довідник з культури української мови”, “Тлумачний словник української мови”, нині є відповідальним редактором “Словника української мови XVI – першої половини XVII ст.” (вип. 1-10), опублікував більше 140 праць з історичної лексикології, лексикографії, словотвору, діялектології, сучасної української мови, культури мови. Уже 15 років працюю сумісником на філологічному факультеті, спочатку на катедрі загального мовознавства, а з 1997 р. – на катедрі української мови, де читав курс з діялектології та історичної граматики (зараз лише з історичної граматики), керую магістерськими, дипломними, курсовими роботами, читаю спецкурс з історії українського мовознавства (видатні постаті). Для мене цікавими і важливими є всі сфери діяльности: і укладання словників (їм надаю перевагу), і наукова та викладацька робота.
Як Ви оцінюєте сучасний стан вивчення історії української мови? На Вашу думку, це перспективна галузь мовознавства?
Без вивчення історії української мови багато питань сучасної української мови – літературної та діялектної – не можуть бути зрозумілими і глибоко осмисленими. Останнім часом пожвавилась робота над багатьма проблемами з історії української мови: публікують тексти давніх писемних пам’яток, захищають кандидатські й докторські дисертації, з’являються наукові праці з історичної лексикології, словотвору, морфології, синтаксису, створена унікальна картотека до історичного словника української мови та ин. Отже, перспективи для дослідження проблем історії української мови нині є, жаль, тільки, що цими проблемами займається невелика кількість мовознавців.
Як Ви прокоментуєте “Український правопис. Проєкт найновішої редакції” (1999) з точки зору історичного мовознавства – чи відповідає він істинним нормам української мови?
Запропонований проф. В. Німчуком проєкт українського правопису є найновішою редакцією ортографічного кодексу української мови. У ньому передбачено ті зміни, які враховують столітні традиції української ортографії, відбивають неспотворене українське слово. Їх небагато, але вони вимагають виправлення тих разючих помилок, які призвели до зникнення низки самобутніх структур із нашої мови і тим самим спотворили українську мову, позбавили її національного колориту. Я повністю підтримую пропозицію автора проєкту про написання закінчення –и замість –і у родовому відмінку однини іменників ІІІ відмімни, що є історично умотивованим, тобто зміною голосного переднього ряду и (і) на голосний передньо-середнього ряду и з депалаталізацією попереднього приголосного. Це повинно бути загальним правилом не тільки для іменників з кінцевою групою приголосних типу милости, молодости, а й инших, не тільки вибраних кров, любов, осінь, сіль, Русь, Білорусь. А чому не названо слів ніч, піч, подорож і т.п.? Закономірним було б також вживання закінчення –и замість –і в родовому відмінку однини іменників IV відміни з суфіксом –ен при відмінюванні, подібно як теляти. Фіксуються у пам’ятках староукраїнської мови слова з початковим ы, голосним непереднього ряду, який на ґрунті української мови злився з голосним переднього ряду и (і) в один голосний звук передньо-середнього ряду високо-середнього піднесенння и. Свідченням цього є написання з ы у словах ыгуменство, ыймhнє, ыменъє, ымя, ындиктъ, ынтерцыза, ынший, ыный, ырий та ин. Слова з початковим и зафіксовано у “Словарі української мови” за ред. Б. Грінченка (їх там майже 100), причому з частим посиланням на твори І. Котляревського, Т. Шевченка, Ганни Барвінок, І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Б. Грінченка та ин. Отже, літера и заслуговує того, щоб її писати на початку слів.
Як Ви вважаєте, чому на філологічному факультеті серед студентів завжди більше дівчат?
На мою думку, на філологічний факультет переважно вступають дівчата тому, що гуманітарні диципліни їм вдається легше засвоювати, аніж точні. Велику роль тут відіграють і талановиті учителі, які своїми міцними знаннями, дохідливою формою викладання прищеплюють учням любов до рідного слова. Після закінчення школи такі учні вступають на філологію за покликанням, і з ними потім приємно працювати.
У певний час в Інституті українознавства працювали три особи із ім’ям та по батькові Дмитро Григорович – Бандрівський, Бучко і Ви. Казусів не було?
Дійсно, якийсь час у відділі мовознавства Інституту суспільних наук АН України працювало три Дмитри Григоровичі. Це рідкісне явище, але ніяких непорозумінь не було. Кожний мав свій епітет-прикладку: Дмитро Бандрівський мав епітет найстарший, або сеньйор, Дмитро Гринчишин – старший (середущий), або майор, і Дмитро Бучко – молодший, або юніор.
Чим для Вас стали роки праці у Львівському університеті?
Роки праці в Львівському університеті принесли мені приємність і задоволення. По-перше, я прагнув застосувати і передати свої знання з історії української мови та діялектології під час читання лекцій та проведення практичних занять. По-друге, побачити і переконатися, наскільки студенти здатні опанувати курс лекцій із цих дисциплін. По-третє, глибше ознайомитись із науковою діяльністю катедр загального мовознавства та української мови.
Як вплинули на Вас події Помаранчевої революції? Ви вірите в молоде покоління? Що б Ви побажали йому?
Я належу до оптимістів, тому твердо вірив, що Помаранчева революція переможе. Після перемоги я щиро привітав усіх студентів ІІ курсу українського відділення і подякував їм за активність у подіях на майдані Незалежности, біля пам’ятників Т. Шевченкові, І. Франкові, біля Оперного театру та побажав їм і далі бути такими активними, віддавати всі свої сили, енергію, знання розбудові нашої незалежної України. Вірю, що молоде покоління з честю виконає свій патріотичний обов’язок.
Сьогодні в українському мовознавстві таких фахівців з історії української мови, як Дмитро Григорович, одиниці, а якщо говорити про історичну лексикографію, то й узагалі немає. Він, як той одвічний ратай, упродовж десятиліть невтомно оре цілину нашого історичного лексикону. І зібрані врожаї словниками збагачують наше мовне буття, щоб ми і ті, що прийдуть після нас, могли розкошувати в царстві рідного слова.
Марія Білоус, доцент катедри української мови ЛНУ ім. І. Франка
Дмитро Гринчишин – це велика працьовитість, наукова чесність, неголослівність. Завдяки сумлінності та відповідальності Дмитра Григоровича триває робота над “Словником української мови XVI – першої половини XVII ст.” Його діяльність – доказ великого патріотизму, справжнього служіння українській науці.
Дмитро Бучко, професор Тернопільського педагогічного університету ім. В. Гнатюка
І тепер. Скрупульозний учений (найбільший лексикограф в Україні) й талановитий педагог. Нещодавно трапилося мені підслухати його лекцію про “страховища” історичної граматики, викладену так чітко, що навіть я все зрозумів. Дмитро Григорович ніколи не хворів патологічною жадобою влади, але коли змушували його керувати відділом мовознавства, то майже всю роботу за своїх підлеглих виконував сам. Уже не ганяється за м’ячем, хіба що тікає від фізичної немочі. А скрипка? “О розстроєна скрипка, розстроєна” й забута… Погрожує, що покине університет і піде на пенсію. Я і студенти схильні назвати таку втечу зрадою України. Бо хто ж буде вести молоді духи з таким вогнем у “словникові холодини” й лабіринти історичної граматики? А науковий лексикографічний набуток Дмитра Григоровича “не вмре, не загине”.
Іван Денисюк, професор катедри української літератури ім. акад. М. Возняка та катедри української фольклористики ім. акад. Ф. Колесси ЛНУ ім. І. Франка
Данило ІЛЬНИЦЬКИЙ