Погляд

УКРАЇНСЬКЕ НЕБО НАД ЛУГАНЩИНОЮ!

Ні для кого, мабуть, не є таємницею те, що діється на сході України. Не знаю, чи ще приголомшлю когось, коли скажу, у якому стані на Луганщині українська мова, культура, питомі українські традиції. Гадаю, що це все є тим трагічним станом речей, про який ми вже неодноразово чули, чи не найяскравішим унаочненням ницости пересічного донбасівця стали тамтешні (“донецькі”) події часу Помаранчевої Революції. Але все це є жахливі наслідки, а що було і є тому причиною?

Звідки взятися національній свідомості на Луганщині, якщо за останні 14 років українське культурне й освітнє поле тут звузилося майже до нуля? У нас немає жодної обласної україномовної газети. Упосліджена українська церква: другий рік парафіяни УПЦ КП (УГКЦ й УАПЦ, гадаю також –І.Б.)безрезультатно оббивають владні пороги в надії отримати дозвіл на будівництво храму хоча б на околиці міста. Гимн Луганщини на замовлення перших керівників области (Єфремова і Тихонова) пише й виконує російський гурт “Лєсоповал”, а керівник відділу культури М.Голубович накладає вето на перейменування обласної наукової бібліотеки ім. Горького (відомо, що цей пролетарський письменник уважав українську мову діялектом російської і не давав згоди на переклад українською свого роману “Мать”), він же обіцяє дати талановитій українській співачці Анжелі Малуші звання Заслу-женої артистки тільки тоді, коли вона почне співати російські пісні.

Луганськ законсервував у своїх назвах радянську топоніміку тут є вулиці і квартали імени Леніна, Якіра, Косіора, Карла Маркса, Рози Люксембург, Клари Цеткін, Карла Лібкнехта, Совєтська, ОСО (“Особое совещание” – репресивний орган сталінської доби), Старих Большевиків, Юних Піонерів, Ленінського Комсомолу, 50-річчя Жовтня, Красная Площадь і багато инших. За роки незалежности жодна вулиця не названа ім’ям оборонців національних прав і свобод українців та українських культурних діячів.

У Луганську всі дитячі садки, школи (за винятком однієї – № 59, кількість учнів якої щороку зменшується, бо немає потреби знати державну мову: у нас її ніде не використовують, окрім реклами горілки і тютюну), а також вищі навчальні заклади є російськомовними. Система виховної роботи в навчальних закладах спрямована або на виховання “громадянина світу” – людини без батьківщини, або “містечкового патріота”, сформованого на подвигах молодогвардійців чи земляків-афганців, або на творчому доробку В.Даля, який тільки народився в Луганську, зате все життя працював на ниві російської науки і культури. І не дай Бог комусь із викладачів провести День української мови або привести в авдиторію українського поета! Проводити можна лише інтернаціональні заходи – КВН, День святого Валентина тощо.

У деяких школах обласного центру у класних кімнатах досі “красуються” плакати на зразок “Да здравствует Советский Союз!”, а в підсобках учителів висять портрети Леніна. Зате вчителя, який уживає під час уроку термін “етнічні українці”, директор звинувачує в українському націоналізмі. У Луганську аж три університети мають статус національних. У добу становлення української національної держави такі університети мають бути за-кладами, де навчання ведеться національною (українською) мовою, де оберігаються і примножуються національні культурні традиції, де пріоритет віддається гуманітарним дослідженням національно вагомих проблем, де готується національна еліта. Наші ж “національні” університети фактично є філіями російсь-ких, бо тут нівелюється все українське на користь російського.

З легкої руки ректора О.Голубенка і проректора з виховної роботи Г.Щедрової Східноукраїнський національний університет ім. В.Даля тепер називають “далєвскім”, а студентів – “далєвцами”. Очевидно, самі керівники соромляться слів “український” і “національний” відносно закладу, яким керують. Зате пан Голубенко дав добро на будівництво житлового комплексу “Москва-сіті” (його фінансуватиме мер Москви Лужков) на території підпорядкованого йому університету.
Якась невидима сила так вдало розставила керівні кадри в гуманітарній сфері, що на кожному кроці бачимо приклади зневажання інтересів титульної нації:

• до луганських бібліотек останнім часом надходить література переважно з Росії (напр., історичні книги про “український сепаратизм”, підручники з культурології, де немає жодного слова про українську культуру, і ще багато “цікавого”) — причому, безкоштовно, як щедрий дарунок;
• наші вчителі початкових класів “мають щастя” під егідою Черномирдіна регулярно підвищувати свою кваліфікацію в Ростові-на-Дону, де їм надають готельні умови, а при від’їзді наділяють дорогими продуктовими наборами і методичною літературою, адаптованою до російських шкіл;
• такі люди, як завідувач катедри журналістики (яка готує представників “четвертої влади”) М.О.Євдокимов, робить на іспиті зауваження національно свідомій студентці, яка відповідає українською мовою: “Прошу перейти на русский язык, я вас не понимаю!” (цікаво, що в університеті він працює третій рік, а вже на посаді професора, хоча майже не має наукових публікацій і не є доктором наук; перед цим він був головним цензором області і донедавна стверджував, що немає такої нації – українців, і української мови теж немає);
• декан найбільшого гуманітарного факультету – мовознавства, журналістики і соціології Східноукраїнського національного університету імени В. Даля Борис Григорович Нагорний, він же завідувач катедри соціології, у період виборів Президента виступав на обласному телебаченні і стверджував, що помаранчевий колір шкідливий для здоров’я і споріднений з коричневим. Очевидно, з його згоди викладачі факультету відкрито агітували студентів за провладного кандидата під час занять і переконували їх в необхідності створення ПіСУАРу і навіть приєднання Донбасу до Росії, а з викладачами, які в позитивному контексті вживали ім’я Ющенка або мали оранжевий елемент одягу, завідувач катедри, сам декан і ректор проводили “виховні бесіди”;
• на посаду зав. бібліотеки Луганського педуніверситету (ректор – В.С.Курило) вже після перемоги Ющенка призначив Ж.В.Марфіну, далеку від бібліотечної справи – мабуть, тому, що її мати працювала в Адміністрації Л.Кучми. За основним місцем роботи Марфіна є доцентом катедри української мови, хоча принципово спілкується з колегами і студентами російською мовою, вона і не приховувала своїх симпатій до Януковича, а тепер цинічно заявляє: “Якщо треба – полюбимо і Ющенка, і Тимошенко”. Тим, хто робить такі призначення, важливо, щоб у гуманітарній сфері були “свої” люди;
• редактор обласної газети “Милицейский вестник” вижила з колективу молоду талановиту журналістку тільки за те, що та говорила по-українськи і хотіла писати статті українською. Редактор організовувала в колективі глузування з неї, доводила дівчину до сліз. Зате в редакції цієї ж газети успішно працює і пише антиукраїнські опуси голова “Російського блоку” О.Акентьєв;
• місцеве телебачення і друковані ЗМІ перетворили за останні місяці Луганщину на “інформаційний концтабір”, пропагуючи міф про вищість російськомовних донбасівців і розпалюючи ненависть і страх до західної України, до всього українського. Хто не має національного коріння, легко піддається подібному зомбуванню, а владі вигідно керувати заляканими, одурманеними, віднесеними нею ж до третього сорту людьми.
• Чи не внаслідок антиукраїнської, а значить, антидержавницької гуманітарної політики, що активно проводиться на Луганщині, чимало представників на-віть молодшого покоління, у тому числі школярі, не хочуть ідентифікувати себе з Україною? Вони носять футболки з написом “СССР”, бояться “бендерівщини” і після прослуховування просвітницької лекції на тему голодомору 1932-1933 рр. (читав член ради Асоціяції дослідників голодоморів Богдан Скробут) пишуть колективні листи на ім’я голови Асоціяції Левка Лук’яненка, в яких на його адресу вживають ненормативну лексику і ганьблять українську незалежність.

Чи нова влада планує зміни на рівні области у плані дерусифікації, руху Луганщини до України, у плані подолання сепаратиських настроїв населення, роздмуханих попередньою владою. Показовим є те, що голову Луганської облдержадміністрації представляв Анатолій Кінах російською мовою, і тим самим подав приклад із Києва до наслідування. Складається враження, що Луганщину (як і Донеччину) київські керівники самі ж перетворюють на неукраїнську резервацію, віддаючи її на відкуп місцевим “авторитетам”.

На основі виступу Ірини Магрицької на XIV з’їзді УРП “СОБОР”

Авторка поданої вище статті – доцент, кандидат філологічних наук, викладач факультету мовознавства, журналістики й соціології Східноукраїнського національного університету імени В. Даля, член обласного товариства “Просвіта” на Луганщині та член Луганського осердку УРП “СОБОР” Ірина Магрицька 8 січня 2005 року під час акції “Різдво Разом” всупереч керівництву з групою студентів приїжджала до Львова, де мала зустріч із ректором Іваном Вакарчуком, мовознавцями Олександрою Сербенською та Василем Лизанчуком, народним артистом України Святославом Максимчуком та деякими иншими культурними діячами. Однак такі зустрічі не були вперше… З 1997 року за ініціятиви обласного товариства “Просвіта” на Луганщині, зокрема його голови Євгена Дзюби та ректора Львівського національного університету імени І. Франка професора Івана Вакарчука, здійснено три спільні експедиції студентів і викладачів (зокрема Чорнопиского М.Г. та Сокіл Г.П.) нашого та Луганського педагогічного університету імени Т.Г. Шевченка за програмою спільного вивчення Слобожанщини за участю молоді Львівщини і Луганщини. Матеріяли цих експедицій опубліковано у декількох збірниках (у тому числі один із них видано на катедрі української фольклористики імени акад. Ф. Колесси). Також ці екпедиції мали широкий резонанс у пресі та на радіо. На жаль пізніше, за режиму Кучми, зроблено все, щоби такі контакти молоди далі не розвивалися. І тільки завдяки активізації нашої громадськости в часі Помаранчевої Революції уже за ініціятиви самих викладачів зроблено перші кроки для відновлення цих контактів.

М.Чорнопиский,
доцент катедри української фольклористики
ім. акад. Ф. Колесси

Юрій Кисельов

Юрій Кисельов – доцент географічного факультету Луганського педагогічного університету. Водночас він цікавий поет, знавець кількох мов, громадсько-політичний діяч. Його щедрі таланти поєднуються з широтою світогляду, активністю у багатьох сферах, великою працездатністю. Та найбільше зворушує те, що Ю. Кисельов зумів знайти в собі глибоку віру в Бога і національну гідність. Українську мову вивчив сам, ще школярем. Велику роль тут відіграв “Кобзар” Тараса Шевченка, відтоді пише лише по-українськи.

Олена Сироїд
асистент катедри української фольклористики
ім. акад. Ф. Колесси