Юрій Андрухович: “В книжках треба шукати здивування”
Юрій Андрухович (1960 р.н.) — поет. Патріарх Бу-Ба-Бу (скорочення від “бубон-барабан-бутафорія”) — музичної групи, що її він уперше створив разом з Ігорем Небораком та Сашком Іздриком. Співвидавець часописів “Четвер-Імперія” та “Перевал 76”. Автор романів “Реінкарнація” (1992), “Московіяна” (1993), “Переверзії” (1996) та “Володар перстенів” (2003), а також есеїстичної книжки “Тринадцять ритуалів на місцевості” (2000). “Пісні для мертвого півня” (2004) — перша книжка поета.
(Із анотації до останньої поетичної збірки Юрія Андруховича “Пісні для мертвого півня”)
– Коли Ви вперше по-справжньому відчули тяжіння до творчости, креативности, бажання стати письменником? Наскільки нам відомо, мрією Вашого дитинства була археологія.
Так, але не забувайте, що моє дитинство (і підлітковий період, коли формуються стійкі уявлення про вибір, ким бути) минали в часи, вельми не сприятливі для того, щоб ставати українським письменником. Тобто я не міг мріяти про те, щоби стати письменником, бо мене все одно ніхто б не надрукував. Тобто писати я все одно писав би, бо я писав усілякі історії з п’яти років, а розмовляв із дев’яти місяців, отже, я був приречений на “володіння словом”. Але бути письменником – означає публікуватися. Тому я вважав так: писати – це одне, це для себе, для найближчих друзів. А професія – археолог. Коли ж дізнався, що шансів стати археологом у мене в тій країні не набагато більше, ніж стати письменником, я обрав шлях найменшого опору і подався студіювати т. зв. журналістику до поліграфічного інституту.
– Чи можете Ви як приватна особа, як мислячий організм відділитися від письменника? Чи можете жити, бачити дійсність, не уявляючи, яким літературним матеріялом є це все?
Ні, категорично не можу. Проте це жодним чином не означає, що життя, дійсність я підпорядковую літературі. Справа, напевно, в иншому – я вже не відокремлюю життя від літератури. І тому відмовляюся ставитися до письменництва як до професії, це було б надто вузько, надто мало. Жити як дихати, як писати, як любити, як кохати, як умирати – це такий комплекс, де вже нічого від нічого не відокремити.
– Який, на Ваш погляд, сучасний літературний продукт можна вважати смачним?
Я не прихильник гурманських порівнянь у цьому сенсі. Якщо Вам ідеться про те, що я вважаю доброю літературою, то скажу так: це – текст, який однаково добре читається очима і вголос, має осмислену пропорцію між фантазією і правдою, сумним і веселим, вічним і сьогоденним/минущим, а також – обов’язково – причетний до бодай мінімального поступу в розвитку мови.
– Вам не здається, що нині під модерними вивісками затишно влаштовуються графомани?
Здається. Але так було і так буде завжди. Графоманство – не найгірша з людських рис. Проте я не згоден зі словом “затишно”. Мені здається, що вони, графомани, насправді дуже нещасні.
– Уважається, що апогей таланту митця тоді, коли він набирається сміливости і здібностей створити до потворности прекрасну дурницю…
До потворности прекрасну? Дурницю? У цьому запитанні багато манірності. Це запозичено в когось? Мені тут запахло якимось “сєрєбряним вєком”. Можливо, під “дурницею” мається на увазі щось, позбавлене соціяльного/громадянського значення? Важко судити – потрібен контекст, реальні приклади.
– За кордоном Юрія Андруховича сприймають як репрезентатора України. Чи очікують там від Вас якихось пояснень, роз’яснень, прояснень?
Від мене вже дочекалися. Тепер починають пояснювати інші. Микола Рябчук зараз, наприклад, пише для німецького видавництва “Зуркамп” книжку під умовною назвою “Поясни мені Україну”. Я порадив їм звернутися з цим проєктом саме до нього – він володіє блискучим сплавом аналітики, іронії, метафорики і недогматичного відкритого мислення. Це був ідеальний автор такої книжки.
– Чи не думали Ви на майбутнє видати книгу, де були б зібрані всі Ваші переклади?
Ні, не думав. Мої переклади – це досить хаотична, не надто логічна, а головне – перервна, уривчаста субстанція. А книга мусить мати хоч якусь цілісність.
– Чи існує Андрухович-літературознавець? Ви не думали про видання монографії на матеріялі кандидатської дисертації про Антонича?
У жодному разі. Я не хочу бути вченим. Крім того, я замало знаю літературу, щоб бути літературознавцем. Я ж казав – для мене література є життям. А літературознавець – це професія. До того ж об’єктивно достатньо консервативна. Що стосується монографії, то я її непомітно видав – у вигляді 6 розділу роману “Дванадцять обручів”. Уважайте його монографією в галузі “альтернативного літературознавства”.
– Свого часу Ви читали спецкурс для магістрантів Львівсього університету. Це був авторський курс про те, що діється у сучасних літературах Центрально-Східної Европи. Чи не виникало у Вас бажання повернутися до викладацької діяльности?
По-перше, більше не запрошують. По-друге, бажання таки не виникало. Я багато спілкуюся зі студентами, бо дуже їх люблю – це, можна сказати, моя улюблена соціяльна група з усіх, що існують у людства. Але в той же час я ненавиджу викладання, рутину лекцій, семінарів, заліків та іспитів. І всю цю бюрократію, бухгалтерію, звітність і так далі. Добре б вигадати якийсь направду Вільний Університет…
– Уже ходять легенди про Андруховича, який кілька годин на день може листуватися електронною поштою або засідати у чатах. Чи думали Ви про те, як для майбутніх поколінь зробити доступною Вашу епістолярну спадщину?
Ні, не думав – я її періодично знищую. Мої листи призначені конкретним людям, і я не хочу, щоб у них порпалися невідомі мені нащадки. Щодо чатів: ні, я не беру участі в чатах, як за браком часу, так і тому, що не скаржуся взагалі на брак спілкування – у мене його й без чатів забагато. Був час, коли я заходив на деякі форуми – не як учасник, а виключно почитати, про що дискутують инші, але потім переконався, що будь-який форум – то швидше такий собі електронний аналог писання на стіні в туалеті. Стало нецікаво, і більше не заходжу.
– Чи можете Ви себе уявити викладачем школи писання? Наприклад, написати книгу про те, як слід починати писати?
Поки що не уявляю. З мене поганий ментор – у мене досі немає жодного учня. Я сам постійний учень. Я дуже остерігаюся знати про щось “як слід”. Якщо комусь у літературі вже достеменно відомо “як слід”, то слід замовляти вінок на могилу.
– Як Ви вважаєте, чи мають тексти Ваших творів шкідливий вплив на поверхневого (за У.Еко) читача з погляду християнської моралі?
Я над цим ніколи не думав. Може тому, що я не християнин. Або не християнин у традиційному розумінні. Я швидше агностик, у зв’язку з чим не вважаю мораль монополією християнства. Мені йдеться про людину – якою б вона не була. А найцінніше – це здатність відрізнити добро від зла на користь добра поза християнським примусом, незалежно від нього. Тобто якщо ви творите добро не тому, що потім за це потрапите до раю, а тому, що не можете його не творити – десь приблизно так.
– Чи було в когось бажання робити кіно за творами Андруховича? Наприклад, “Рекреації” або “Московіада”?
Так, неодноразово. Але кіно вимагає колосальної підтримки – організаційної, фінансової. Псячої відданости цілих велетенських колективів. У нас цього немає, українське кіно розвалилося не тому, що його ніяк не фінансують (хоч і тому теж), а передусім тому, що у кожній кіногрупі всередині забагато “бунтарів”, самостійних творчих одиниць, критиканів, скептиків. Вони все потроху розвалюють зсередини, саботують. Тому я, звісно, віддам “Рекреації” якому-небудь чеському режисерові, як тільки він запропонує.
– І насамкінець. Можна попросити Вас назвати кілька книжок, які, на Вашу думку, треба прочитати для того, щоб добре чутися у світі?
Ні, не можу назвати. Я назову ті книжки, які важливі для мене, а вийде так, що я нав’язую свою волю. Просто важливо багато читати – от і все. Читати книжки, які вас дивують. Кожне здивування – дуже продуктивне життєствердне почуття. Тому в книжках треба шукати здивування. Хоч більшість читачів шукає в книжках звичного. Але “більшість” ніколи і нічого в цьому світі не важила.
Юрко Римашевський
Іван Бондар
Данило Ільницький