- Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ “Коли доторкаєшся до вічности…(Метафізична вічність мовнопоетичного буття Ліни Костенко)”
- Мар’яна САВКА “Виправляючи дзеркала”
- Микола ІЛЬНИЦЬКИЙ “Три випадки з практики”
Коли доторкаєшся до вічности… (Метафізична вічність мовнопоетичного буття Ліни Костенко)
Буремне воно, це покоління Другого українського відродження… Надто вже вони різні – лицарі українського проторенесансу XX століття, ці в’язні історії й власного сумління, ці бунтівні і гнівні птахи, яким так часто обтинали крила (нерідко вони з примусу робили це власноруч, але ніколи – самохіть!!!). І хтось страждав від цього, але ступаючи по розпеченому камінню, йшов до правди. І коли скривавлене тіло і роз’ятрена душа втомлювалася, щось наче знімало цю втому і підносило на Парнас свіжості і чистоти.
Таким є слово Ліни Костенко. Це чистота і незайманість, під якою – роз’ятрена душа, яку не можна було приборкати і зламати, бо не було сили, здатної на це. То як же тепер ми хочемо порівняти це із чимось іншим? Багато сторінок нашої історії написано кров’ю, сторінки ж поезії Ліни Костенко – це наш дух, який зміг піднятися над вакханалією неправди і омани. Читаючи “Пастораль ХХ століття” чи “Моя любове, я перед тобою” ми позбуваємося страху, починаємо сміливіше й вільніше думати і говорити. Відтак нововідкрита свобода – це не тільки свобода від (страху, репресій, переслідування…), але й свобода для (творчої праці, духовного саморозвитку, утвердження національної культури та загальнолюдських цінностей, злету над повсякденною сірістю…).
А треба жити. Якось треба жити.
Це зветься досвід, витримка і гарт.
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт..
Американський літературознавець Джордж Луцький назвав Ліну Костнеко “царицею поезії в Україні”. Однак справжнє розуміння місця поезії Ліни Василівни в сучасній літературі та у ширшому часовому континуумі ще тільки починається. Перед нами величезне море вічної, незбагненної творчості Ліни Костенко.
Хай буде легко. Дотиком пера.
Хай буде вічно.
Та чи доторкалися ми колись до вічності? Та й що, власне, таке ця вічність?
Минає день, минає день, минає день!
А де ж мій сад божественних пісень?
Що ж, власне, забезпечує вічність слова? Що є корелятом духовного безсмертя поезії Ліни Костенко? Щоб відповісти на це питання, варто визначити сутність феномену поетичного слова. А тут ми приходимо до розуміння мовного феномену Ліни Костенко. Слово – це та гранична матерія, яка втілює в собі краплини авторської душі. Слово – це і є метафізична площина, яка впливає на наше енергетичне поле, утворюючи читацько-авторський континуум. Саме поетичне слово і є тим, що не можна визначити експериментально, але що, проникаючи в нас, наближає наше мислиме буття до трансцендентного, тобто підіймає над повсякденністю, звеличує, змушує повернутися до першовитоків. Слово, сповнене енергетикою болю і страждань, естетики і духу…
Рокоче тиша на глухих басах.
Бринять берези і блукають луни…
Саме ці категорії перетворюють звичайний текст на поезію, на тло метафізичне, що врешті і визначає тіло поетичного твору, переносячи зміст з граничного буття людини і безграничний вимір трансцендентного, це і є та магія поета, яку йому продуковано через вищу сутність світу, яку поет здатен зрозуміти і до якої може доторкнутися.
…Світає світ в терновому галуззі.
Кладуть вітри смичок на тетяву.
Поезія, яка є наповненою трансцендентним, є шедевром. Вічністю є та поезія, яка є цим трансцендентним. Яка може продукувати світло космосу на світ сущого. Поезія в найвищому розуміння – це музика, але не земна музика, а музика серця тієї людини, яке б’ється в унісон із серцем Абсолюту.
Сосновий ліс перебирає струни
Над берегами вічної ріки.
І ця енергетика має неабияку силу духовного впливу на людину, яка, заглиблюючись в текст, відкриває себе метафізиці поезії, яка транслюється через кожен звук поетичного слова. Такою поезією є слово Ліни Костенко. Це поетичний вимір, який продукує неабиякої потужності силове поле навколо. Його можна відчути в кожній книжці. І, як стверджують британські дослідники (Дж. Андерсон, П. Сімпсон), таке поле можна виявити фізичними приладами. Тільки, застосовуючи ці прилади, ми можемо змінити це поле під впливом самого приладу. Тобто метафізичну реальність може бути пошкоджено. Коли ж приладом виступає серце, ми не можемо впливати на систему метафізичності слова поезії, оскільки серце і хвилі поезії мають єдине буття, але різне суще. Саме тому поезія і здатна впливати на людину, формуючи її. А тепер спробуймо відтворити енергетику, яку несе в собі кожна поетична збірка Ліни Костенко, фантом якої знаходиться у вимірі трансцендентного буття. Ми наче зчитуємо інформацією з кожного звуку поетичного слова, оскільки навіть на фонетичному рівні є присутніми ті звукові хвилі, які визначаються метафізичним виміром поезії, її ейдосною проекцію з трансцендентного.
Десь там галактик зоряна конечність.
Де початки, де її кінці?
Ідуть сніги… Плюс мінус безконечність…
Сніжинка тане в мене на щоці.
Тож чи можемо ми казати про якісь комапартиви в поезії. Аж ніяк ні, оскільки кожен звук поетичного слова – це цілий космос, а тепер уявіть ці звуки в контексті поетичного твору… А тепер додайте до цього ще і почуття болю та трагедії.. Кожен твір Ліни Костенко – це даність, яка відбиває метафізичну проекцію вічності. Питання в тому, чи здатні ми сьогодні налаштувати себе на сприйняття цієї даності, цієї енергетики, потужного водограю енергії життя з елементами бою і сум’яття. Це і є вічність, яка змушує відкривати в людині людину! Я ця поезія є незрівнянною.
Кожен вірш Ліни Костенко – це жива істота, в якої є своя душа. Ця душа складається з думок, почуттів, внутрішньої музики та магії звучання. “Компоненти душі” переплетено в такі клубки, що спроби розглядати їх окремо навряд чи щось додадуть для нашого розуміння. На мою думку, вірш відбувається лише в тому випадку, коли думки, почуття і внутрішня музика, поєднані органічно, виходять від переповнення душі поета. Вірш ще можна порівняти з поліфонією звуків симфонії, де жоден з інструментів не має права схибити, хоча при бажанні ми можемо більше дослухатись до якогось одного з них, що нам найбільше подобається. А в цілому все мистецтво, і поезія в тому числі, живляться деталями. Десь це може бути рима, десь алітерація, десь парадокс, десь метафора, десь незвична асоціація тощо. Поступово ці складні конструкції в свідомості розкручуються, заполоняючи все єство сущого, з одного боку, даючи естетичне задоволення, а з іншого – примушуючи працювати апарат мислення читача і робити його співавтором процесу творення.
Якийсь художник у роки голодні
Зробити небо взявся за харчі.
Були у нього пензлі богоугодні,
Став на ослін, одсунув рогачі.
Можливість дати читачеві відчути себе співтворцем, збудити зустрічну думку я вважаю однією з найважливіших властивостей поезії, і поету важливо рухатись не в напрямку дидактичних тлумачень, а в напрямку затемнювання висловлювань, зберігаючи в чомусь недомовленість і таємницю.
Аж я ніяк не осягну
Цей планетарний посвист руху
І цю ранкову тишину…
Зрозуміло, що поет повинен доводити фрази вірша до тієї “кристалізації”, коли слова постають в єдино можливому порядку, ніби атоми в молекулі.
Мене не залишає дивне відчуття, що митці-поети є виконавцями-медіумами якогось плану, а написане ними – частка Інформаційної Гармонії Світу. І в цій Гармонії присутні каталізатори творчості для інших митців – своєрідні коди-команди, які чекають на СВОГО митця в просторі й часі.
Я граю вам, а не тій решті
І я скажу: “Спасибі долі!” –
В Парижі, в Римі, в Будапешті.
І тут так само. На Подолі.
Ліна Костенко, володіючи досвідом і силою емоційного осягання світу, працює над інтелектом, поетичними формами і методикою виходу в силове поле Духу, осягаючи формоутворення за допомогою таких образів, яких досі не було, і цим, виводить знання і почуття на нову орбіту духотворчості. На рівні душі поезія Ліни Костенко – оголене вічне прагненням любові. А на рівні Духа – це одкровення і медитація над Ілюзією Буття, яку з трансцендентного стану поет переводить в езотеричне існування, творячи словесно-образну, зчитувану душею і тілом форму. Якщо тіло розуміє цю мову як свою, душа – як свою, а Дух – як свою, то це означає лише одне: поет перебуває в полі Духу. І ніякої нагороди за це йому ніким не обіцяно, крім однієї – бути речником Духу, Бога. Через це не дивно, що в різних поетів – різна за силою вираження світу образотворча мова, бо й рівень осягання кожним з них Бога є різним. Рівень осягання Бога у Ліни Костенко є гранично високим. Отже, поезія – це світ душі… Душа – це метафізична даність вічності, тож і поезія вічна!
Поезія для Ліни Василівни – це не тільки метафізична буттєвість, але і саме життя. “Вірність поезії як долі”… Так свого часу сказав Микола Ільницький про поетичне слово Ліни Костенко.
Життя – це вокзал.
Хтось приїжджає,
Хтось від’їжджає…
Ми можемо читати поезію Ліни Василівни, але в цей момент час нікуди не спливатиме. Коли ми гортаємо сторінку за сторінкою “Вибраних творів” – ми стаємо володарями часу. Чому? Тому що Поет апріорно – це людина, яка вміє підкорити час собі і випустити його на волю, коли в силове поле поезії увійде хтось інший. Поезія Ліни Василівни – це сторінки історії, подеколи кривавої, бурхливої, але завжди фатально своєї
Було нам важко і було нам зле.
І західно і східно.
Було безвихідно. Але
Нам не було негідно.
Цей вірш було написано не восени 2004 року? Що ж це? – Вічність, панове… Було нам важко і була нам зле – метафора відсутня зовсім. Це самісінькі реалії життя.
Саме життя Ліни Костенко – це духовний камертон. Ми не можемо на ньому грати, але ми наше життя вимірюємо у відповідності із ним.
Поезія Ліни Костенко – це музика слова. Пристрасна і велична. Музика в поезії Ліни Костенко – це душа. Безмежна і непізнана. Музика і поезія Ліни Костенко – це два космоси. І кожен – неосяжний.
Що таке поезія Ліни Костенко? Це правда, це чесність із собою. А що робити поетові, коли у суспільстві правди не докличешся, не дошукаєшся, коли правда є прямою дорогою на Голгофу? Кожен вирішує це питання для себе сам. Одначе, відступивши від правди, поезія стає звичайним віршуванням, часто примітивним, часто млявим… У цьому трагедія багатьох українських письменників і поетів.
Поезія згубила камертон.
Задеренчав і тон, і обертон,
І перша скрипка пахне нафталіном.
Поезія згубила камертон.
Спілка письменників за часів Імперія Советіка щороку обростала все новими й новими літераторами, але справжньої літератури майже не було, поезія вмирала. І ця жінка, така вразлива до неправди (як і будь-яка жінка) страждала від підробок. Ця псевдомузика звучала приблизно так:
Вже почалось, мабуть, майбутнє.
Оце, либонь, вже почалось…
Не забувайте незабутнє,
Воно вже інеєм взялось
І не знецінюйте коштовне,
не загубіться у юрбі.
Не проміняйте неповторне
На сто ерзаців у собі.
Вже почалось, мабуть, майбутнє, – кажемо ми вслід за Ліною Костенко, ця поезія вчить нас відчувати, де речі проминальні, а де – вічні. Тільки багато з нас втратили здатність читати невидиме. Натомість маємо дефект головного дзеркала…
Прикметні риси поетичного письма Ліни Костенко – притчевість та афористичність. Притчовий тон вірша “Вже почалось, мабуть, майбутнє” навертає нас до роздумів на морально-етичні теми. “Шукайте посмішку Джоконди, вона ніколи не мине” – це вже готовий довершений афоризм. Ця посмішка є вічною, натомість фронди і жиронди – це проминальний потік історичного часу! Але чи вміємо ми розпізнати, де приховано вічність?
Для Ліни Костенко не існувало морального роздоріжжя. Тільки за правдою – хай там що. Але цей вибір прирікав на самотність в псевдо літературних колах. Були письменники, літератури не було. Але ця жінка ніколи навіть не сумнівалася в тому, що її слово правди не зрадить і дасть силу все перетравити. Ця жінка “…як Атлант держить небо на плечах. Тому і є висота.”
Ліну Костенко нечасто можна побачити на публічних зібраннях. У цьому небажанні пожинати лаври людської слави є та потреба, про яку пані Ліна пише у вірші, – потреба митця прожити несуттєво і дзвінко, не на догоду своїй гордині, а лише во славу високого слова!
О, не взискуй гіркого меду слави
Той мед недобрий, від кусючих бджіл.
Взискуй сказать поблідлими вустами
Хоч кілька людям необхідних слів.
Шукати меду слави – річ небезпечна, бо він може бути гірким, слава – нещирою, від кусючих бджіл-заздрісників. Одначе висока місія митця – сказати людям хоч кілька необхідних слів, особливо тоді, коли сказати їх більше нікому.
“Поезія — це завжди неповторність” — цей афоризм став естетичним камертоном, вічним камертоном поезії. Що ж робить поезію Ліни Костенко “безсмертним доторком до душі”? Багатовекторність, багатогранність і цілісність водночас, глибина і висока енергетика слова. Це поезія українського інтелекту, глибокої смислової прозорості, синтезу мистецтв, і просто поезія життя.
Так вже склалося, що ми звикли зводити наше життя до певних штампів. Ми весь час усе з усім порівнюємо, але при цьому навіть і не помічаємо, як тяжіння до форми з’їдає зміст. Поезія Ліни Костенко – це… Так і хочеться віднайти те, що могло б дорівнювати, але ні! Чи може щось зрівнятися із болем, який відчула Україна після Чорнобиля! Чи може щось бути таким, як вірші-рани про цей чорний серпанок на очах в України-неньки. Що можна порівняти із Другою світовою війною? Війна – це пафос перемоги чи це нестерпний біль, який і досі для когось не зміг загоїтися в кривавій рані серця? Як і з чим, власне, ми можемо порівняти те, що є єдиним і одвічним. Це поезія – пастораль болю і дзеркало правди. Ми звикли до штампів і стандартів тому, що боїмося створити нове, власне, бо власне – це завжди правда, ми ж звикли тікати од неї, тікати від себе.
Ми – атомні заложники прогресу.
Вже в нас нема ні лісу, ні небес.
Так і живем
Од стресу і до стресу
Абетку смерті маємо – АЕС.
Але ж як інколи потрібно піднятися над суєтністю, щоб зрозуміти, що цей світ – це глибока трагедія. За легкістю світу стоїть титанічне буття сили і наполегливості, яке майже ніхто не помічає. Ідеалізуючи світ, ми стаємо заручниками свого псевдо-світу. Ми живемо у викривленому дзеркалі. Що ж може розставити все на місця? Совість і правда. Ні, не плазування і підлабузництво, а насамперед совість і правда поезії… Ліни Костенко…
Дмитро Дроздовський
студент І курсу Національного університету
“Києво-Могилянська академія”
2. Костенко Л.В. Вибране. – К.: Дніпро, 1989. – 559 с.
3. Костенко Л.В. Лучи земли: Стихи / Пер. с укр. И. Бурсова. – М.: Мол. гвардия, 1960. – 93 с.
4. Костенко Л.В. Маруся Чурай: Історичний роман у віршах: Для ст. шк. віку / Худож. Н.О. Лопухова. – К.: Веселка, 1999. – 159 с.: іл.
5. Костенко Л.В. Над берегами вічної ріки: Поезії. – К.: Рад. письменник, 1977. – 163 с.
6. Костенко Л.В. Неповторність: Вірші та поеми. – К.: Молодь, 1980. – 224 с.
7. Костенко Л.В. Сад нетанучих скульптур: Вірші; Поема-балада; Драматичні поеми. – К.: Рад. письменник, 1987. – 202 с.: іл.
8. Костенко Л.В. Берестечко: Історичний роман. – К.: Укр. письменник, 1999. – 157 с.
9. Костенко Л.В. Гуманітарна аура нації, або дефект головного дзеркала. – К., 1999
10. Шпиталь А. Книга болю з проблиском надії // Слово і час. – 2000. – N1. – С. 44-46
ВИПРАВЛЯЮЧИ ДЗЕРКАЛА
“Українці – це нація, що її віками витісняли з життя шляхом фізичного знищення, духовної експропріяції, генетичних мутацій, цілеспрямованого перемішування на-родів на її території, внаслідок чого відбулася амнезія історичної пам’яті і якісні втрати самого національного генотипу. Образ її спотворювався віками, їй приписувалася мало не генетична тупість, не відмовлялося в мужності, але інкримінувався то націоналізм, то антисемітизм. Велике диво, що ця нація на сьогодні ще є, вона давно вже могла б знівелюватися й зникнути. Фактично це раритетна нація, самотня на власній землі у своєму великому соціумі, а ще самотніша в універсумі людства. Фантом Європи, що лише під кінець століття почав набувати для світу реальних рис. Вона чекає своїх філософів, істориків, соціологів, генетиків, письменників, митців. Неврастеніків просять не турбуватися”1.
Цими словами Ліна Костенко звертається до кожного з нас. Може, вона буде почута? У кожному разі, слова її пронизані великим болем і великою любов’ю – а нема більшої сили за любов. Ліна Василівна нечасто з’являється перед своїми читачами, тому кожен її публічний виступ, кожна публікація у пресі є резонансною подією.
Саме такою подією стала лекція Ліни Костенко, прочитана 1 вересня 1999 ро-ку в Національному університеті “Києво-Могилянська академія”. (Традиційно у День знань вступну лекцію для студентів читають люди зі світовим ім’ям). Зустріч із Ліною Костенко завершилася урочистою церемонією вручення поетесі диплому та мантії Почесного професора НаУКМА.
Тема лекції звучала так: “Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала”.
Що таке гуманітарна авра? Ліна Костенко, подаючи приклади зі світових культур, пояснює, що це “потужно емануючий комплекс наук, що охоплюють всі сфери суспільного життя, включно з освітою, літературою, мистецтвом, – в їхній інтегральній причетності до світової культури і, звичайно ж, у своєму неповторно національному варіянті”. Иншими словами, це те незабутнє, коштовне, неповторне (із вірша “Вже почалось, мабуть, майбутнє”), що має непроминальну вартість – як-от “посмішка Джоконди”.
Уся штука у високій точності моральної оптики. Уявіть собі складну систему дзеркал: якщо хоча б одне із них має дефект, то всі инші відбиватимуть спотворене зображення. Ця система є моделлю і людських стосунків, і суспільних. Маленька неправда тягне за собою велику брехню. Велика брехня переростає у ве-лику трагедію. Брехня епохи побудови комунізму — підміна моралі, зневажання основоположних вартостей – вела Україну в історичне небуття. Головне дзеркало мало дефект. Що ми побачимо у спотвореному дзеркалі? Якщо хочете знайти дуже конкретну відповідь, зазирніть у радянські підручники історії, літератури. Там усе надзвичайно чітко зафіксовано: Іван Мазепа – зрадник, Шевченко – атеїст, Леся Українка – мало що не пролетарська письменниця, Винниченко – буржуазний націоналіст. У тих підручниках не було взагалі імен письменників “Розстріляного Відродження”, та й дотепер у підручниках ряхтить від білих плям.
Дефект головного дзеркала робить жахливі речі: він приховує страшні цифри жертв голодомору, репресій, розстрілів, замовних політичних убивств. Поверх-ня спотвореного дзеркала відбиватиме дійсність у фальшивих рожевих тонах – навіть в убивчі дні чорнобильського вибуху країна вихлюпне на площі святкувати Першотравень, з радіоактивними квітами в руках у дітей…
Усунення дефекту – справа не одного десятиліття. І водночас справа кожного дня, кожної миті. Справа кожного з нас. Поезія Ліни Костенко – це всуціль боротьба за правду, і тому у ній дбайливо збережено гуманітарну авру нашого народу, яка, незважаючи на багатовікові викривлення і дефекти усіляких дзеркал, на диво, збереглася. І якщо через сотню років той, хто не знає взагалі, що таке Україна, перечитає поезію Ліни Костенко, то побачить правдивого і природного у кожному жесті Івана Миколайчука, який косить “у Халеп’ї траву”, умиротвореного Григорія Савича Сковороду з його нетлінним “Садом божественних пісень”, незламного Тараса, який може зніяковіти від зворушення (“бо, знаєте, із каторги в салони”), незмірне мужню і самотню Лесю Українку, славних українських пращурів — князів, козаків, чумаків, дідів і прадідів – що йдуть “за часом, як за плугом”.
І якщо нащадок придивиться до того дзеркала, то побачить, скільки болю й скільки мучеників було на цій українській землі, де “передсмертне лаявся Косинка”, “божеволів у тюрмі Куліш”, “Курбас ліг у ту промерзлу землю”.
А ще в тому невикривленому дзеркалі инші величні постаті: то проходитимуть повз вас велетні духу — Дайте, Ван Ґоґ, Верне, Мікеланджело Буонаротті, Галілео Галілей, Джордано Бруно, Ференц Ліст, Страдіварі, Моцарт, Пастернак, Блок, Нансен, Колумб, – та чи злічити всіх? Видатні поети, художники, музиканти, мо-реплавці, фізики, першовідкривачі мрій – то велике духовне братство поетеси. А з такими друзями, з такою опорою не можна залишитися самотнім і не можна втратити себе. Вони ведуть Ліну Костенко через життя, стають концептами її віршів. Це творена віками гуманітарна авра людства, без якої поезія українців виглядала б збіднілою і не вписаною у контекст світових культур.
Ліна Костенко пішла шляхом великих своїх попередників – вона взяла на себе тягар обов’язку перед світом: пояснювати свій народ, а також обов’язок перед своїм народом – відкривати йому світ, а ще — пояснювати народові самого себе. Вона пішла шляхом збагачення досвіду через ґрунтовне вивчення історії, мови, народознавства, світової культури і літератури. Знання історика розвиває епічне мислення. Від історичних образів і ремінісценцій у віршах – до великих ліро-епічних полотен “Скіфська одіссея”, “Дума про братів неазовських”, “Маруся Чурай”, “Берестечко”. Історизм поезії Ліни Костенко ніколи не був просто фік-суванням певних подій – поетеса завжди будує мости між минулим та сучасним, і навіть майбутнім. Прагне пояснити сьогодення заради прийдешнього. Кожен історичний твір перегукується з близькими поетесі подіями. Часто за образами бачиш її саму. Пекучо щира Маруся Чурай, царственно горда Астинь, божевільно самотній Ван Ґоґ – хіба то не про неї? Режимна критика закидала Ліні Костенко алегоричність. Я думаю, алегоричності в поезії Ліни Костенко навіть більше, ніж міг запеленгувати критикофіціоз. Читач, який прочитає поміж рядками, – все зрозуміє.
Мар’яна Савка,
поетеса, літературознавець
ТРИ ВИПАДКИ З ПРАКТИКИ
Я не буду говорити про поезію Ліни Костенко, бо свого часу висловив своє розуміння її, сьогодні ж молодше покоління підходить до літератури з инших методологічних засад. Не буду також торкатися зв’язків Ліни Василівни зі Львовом, зокрема представниками дисидентського руху, про це краще міг би розповісти Богдан Горинь, а свого часу написав Михайло Осадчий у документальній повісті ”Біль”.
Я хотів би розповісти про три епізоди зі своєї практики літературного критика, які пов’язані з творчістю Ліни Костенко, з тим, як сприймалося її слово і як реагував на нього тодішній комуністичний режим. Переконаний, що факти у масштабах, здавалося б, незначні, віддзеркалюють суттєві риси духовної атмосфери часу, який став не тільки минулим, але й иншою епохою.
Перший випадок відноситься до 1964 року і стосується намагання редакції тодішнього журналу „Жовтень” (теперішній „Дзвін”) захистити Ліну Костенко від звинувачення (а таких звинувачень і раніше не бракувало) у викривленні дійсності. Справа в тому, що 18 грудня 1964 р. в „Літературній Україні” з’явилася стаття Станіслава Тельнюка „Якщо говорити відверто…”, в якій він розкритикував цикл поезій Ліни Костенко, недавно перед тим опублікований у журналі ”Дніпро”. Зокрема те, що новітні „лісоруби” найкраще дерево зрубають, а покруч залишать. Висловлювалася також сентенція, що „роботящі господарі землі” не можуть бути „безумними варварами”.
Ми разом з тодішнім аспірантом Львівського університету ім. Iвана Франка Михайлом Косівим (тепер депутатом Верховної Ради України) вирішили відгукнутися на цю рецензію реплікою, назвавши її „Чи „відвертість” завжди щира?”, і подали до „Жовтня”. Редактор журналу Ростислав Братунь цю ідею не тільки підтримав, а й поставив у грудневе число. Але в журналі вона так і не з’явилася – її зняв з верстки тодішній секретар Львівського обкому партії Валентин Маланчук, якого згодом добре пізнала вся Україна.
Але в цій історії найважливіше не так стаття Тельнюка і репліка на неї, як те, яким методом ця стаття, як, очевидно, й багато инших, була організована. Тут маємо просто „ламання душ”, кажучи словами Гавриїла Костельника. Можемо легко уявити собі картину: молодий поет і критик, випускник Київського університету, прийнятий на роботу в „Літературну Україну”. Він приїздить до столиці з районного містечка з дружиною і двома маленькими доньками. I ось його за якийсь час викликає головний редактор – а був це Дмитро Цмокаленко, який прийшов на місце звільненого Павла Загребельного, – і дає завдання написати критичний відгук на добірку поезій Ліни Костенко у „Дніпрі”. Настало дуже важливе питання вибору: написати – покривити душею, піти супроти власного сумління, не написати – бути звільненим з роботи й повернутися в районну газету, де тебе може вже й не приймуть. Обставини на цей раз узяли гору. Станіслав був натурою тонкою і вразливою, і з пізніших розмов із ним я знаю, що цей вчинок лежав тягарем на його душі, хоч Ліна Василівна, мабуть, давно йому це вибачила. Він написав багато гарних книжок, зокрема дуже цікаву монографію про Павла Тичину „Молодий я, молодий…”
Другий епізод задокументований фотографією на з’їзді письменників України весною 1981 р. На ній зафіксована наша розмова з Ліною Василівною. Такі моменти часто є випадковими, імітацією, але в даній ситуації розмова справді була, і я добре пам’ятаю її зміст. Ліна Василівна спитала мене: ”Миколо, це ви писали для видавництва рецензію на „Марусю Чурай”? – „Ні, не я, її писав Григорій Нудьга”.
Я знав про цю рецензію, мені розповідав про неї сам Григорій Антонович, дуже авторитетний літературознавець і фольклорист, який у 40-ві роки був в’язнем сталінських концтаборів. Мене трохи здивувало запитання Ліни Василівни, бо я знав, що під рецензією стояв підпис Ростислава Братуня. А справа була така. Братуневі надіслали рукопис з видавництва „Радянський письменник” з настановою на негативну рецензію – такі рецензії, як дізнаємося з монографії В’ячеслава Брюховецького „Ліна Костенко” – дехто вже написав. Ростислав Братунь, прочитавши рукопис, оцінив вартість книги, але для обґрунтування позиції вирішив попросити допомоги у фахівців. Так рукопис опинився у Григорія Нудьги. Тут виникла певна інтрига: Григорій Нудьга як учений заперечував історичність постаті Марусі Чурай, він вважав її витвором фантазії другорядного російського письменника Олександра Шаховського, автора повістей „Казак-стихотворец” та „Малороссийская Сапфо”. Родом з Полтавщини, Г.Нудьга досліджував архіви Полтави і, не знайшов згадки про Марусю Чурай, різко виступив проти цієї псевдолегенди, зокрема проти книги Леоніда Кавфмана „Дівчина з легенди”.
Втім, коли Григорій Нудьга прочитав роман Ліни Костенко „Маруся Чурай”, для нього питання про історичність особи головної героїні втратило важливість, він зрозумів, що перед ним явище небуденної художньої вартости і так, очевидно, й написав у рецензії – про це може сьогодні сказати Ліна Василівна. Недавно я дізнався, що ще одним співавтором цієї рецензії був професор Тарас Салига, тоді науковий співробітник Iнституту суспільних наук Академії наук України, власне УРСР, у Львові.
Нарешті, третій випадок: у другому томі „Історії української літератури”, виданої в 1988 р., під розділом про творчість Ліни Костенко є незадрукований квадратик сторінки, текст не вирівняно; в колишніх виданнях такі білі плями означали цензурні викреслення.
Що ж було насправді? Розділ цей редактор тому Леонід Новиченко запропонував написати мені. Все було нормально: розділ схвалений до друку. Але коли я одержав верстку готового вже макету, то був страшенно збентежений: у мій текст було вписано абзац з такими закидами, як у тій давній статті Станіслава Тельнюка. Мені було дуже нелегко відважитися на телефонний дзвінок до Новиченка, але я ніяк не міг змиритися з дописаним абзацом. I – о диво! – на своє нервове настоювання зняти цей абзац почув у трубці: „Гаразд, знімемо. Може, так і краще…” Загалом це було нетипово для Леоніда Новиченка. Але головним тут було, мабуть, не моє заперечення, а аргумент часу: надворі стояв 1987 рік.
Оце, власне, і є ті три випадки з моєї практики критика, про які я хотів сьогодні розповісти. В них немає ні вагомих проблем, ні героїчних вчинків. Але я впевнений, що такі деталі теж передають атмосферу, в якій ми жили і яка – слава Богу – вже незрозуміла новому поколінню. Як і те, чому за „Марусею Чурай” і за „Неповторністю” стояли черги.
Микола ІЛЬНИЦЬКИЙ,
професор,
завідувач катедри теорії літератури
та порівняльного