- Юрій Івакін “Розкажіть щось цікаве”
- Богдан Кріль “Tabula non rasa або для чого студентам парти”
- Марта Стефура “Молитва до Св. Валентина чи поцілунки посеред площі…”
- Горянська Маріанна, Томків Надія NOROOZ
“РОЗКАЖІТЬ ЩОСЬ ЦІКАВЕ”
Терпіти не можу, коли мені це говорять жінки! У мене в таких випадках завжди дерев’яніє язик… Мужчина, до речі, такого ніколи не скаже. Мужчина скаже просто: “Ну, що чути нового, старий?” — “Та, здається, нічого”, — відповісте ви. І вся роз-мова.
А от їм вийми та поклади “щось цікаве”! Ну, а якщо я не знаю нічого такого цікавого, тоді що? Зневажати мене за це? Навіщо ж ставити людину в незручне становище? Та й аллах відає, що для тебе, моя мила, буде цікавим!..
Але ви все одно з шкіри лізете, аби задовольнити бажання співрозмовниці, намагаєтесь щось пригадати або вигадати, починаєте говорити, розгублюєтесь… замовкаєте… (“Ну, чого ж ви мовчите?”) Тяжкий для вас тет-а-тет закінчується тим, що ваша знайома* з принизливим жалем констатує: “Ах, який ви нудний!”
Історія людства знає чимало випадків, коли однією цією нерозважливою фразою — “Розкажіть щось…” жінка руйнувала своє майбутнє щастя (вже таке близьке, таке можливе!). І все-таки є ще чимало жінок, які, всупереч здоровому глузду й історичному досвіду, жадають од нас почути оце “щось цікаве”.
Переконувати їх відмовитися від цього — справа безнадійна. А що ж робити нам, чоловікам? Як повестися в цій незручній ситуації? Отже, треба щось розповісти. Що саме? Иншими словaми, що є цікавим для жінок категорії “розкажіть щось”?
Мої дальші узагальнення ґрунтуються як на особистому досвіді, так і на порадах видатних фахівців з жіноцтва і окремих самокритично мислячих представниць жіночої статі.
Отож, при всій розмаїтості характерів, уподобань і темпераментів, обумовлених середовищем, вихованням, професією, спадковістю, родинним станом, квартирними умовами та кольором волосся, жінки цієї категорії вважають для себе безумовно цікавим таке:
А. Пікантні епізоди й яскраві фактоїди з інтимного життя діячів літератури, мистецтва і спорту (популярних кіноакторів, балерин, модних поетів, чемпіонів і т. д.).
Б. Вчасні думки і тонкі критичні спостереження (через замкову щілину теж) над поведінкою і мораллю ваших спільних знайомих, співробітників і сусідів. Безперечним інтересом користуються, зокрема, гостросюжетні новелоїди про розлучення, зради, сімейні скандали і службові неприємності ваших друзів.
В. Репортаж на тему, хто, що і де “дістав” щось супермодне й архідефіцитне. Відомості про останні новини примхливої за-кордонної моди.
Г. Розповіді про чудесне, неймовірне і різні незвичайні випадки (сни в руку, справджені ворожіння, повернення вам давнього боргу, дивовижні зцілення від невиліковної хвороби тощо). Такі сюжети задовольняють потяг до романтичного, наяв-ний навіть у найпрозаїчніших жінок.
Примітка. Чимало жінок зрілого віку полюбляє розповіді на медичні теми. Тому є підстави виділити медичні сюжети в окрему групу Д.
Примітка до примітки. Не спробуйте тільки розповідати про хвороби і лікарів 20-річним дівчатам. Станете посміховиськом!
Взявши до уваги, що вірогідність у цих розповідях не грає ніякої ролі, я протягом 15 хвилин зафіксував на папері до двох десятків таких сюжетних “болванок”. Ось деякі з них:
- Сюжет з літературно-мистецького життя. Драматург Приватний-Власенко щосуботи дарує дружині золоту каблучку, а коханці — поетесі Супоросній — норкове манто.
- Сюжет медичний. У селі Мотовилівці живе п’ятирічний хлопчик Івасик, який виліковує від будь-якої хвороби дотиком п’ятки лівої ноги. Під Мотовилівкою виник “дикий” табір хворих, що прагнуть потрапити на прийом до Івасика…
- Новелоїд типу “незвичайний випадок”. В одному із академічних інститутів (здається, фізіології, а може, й філософії) працює на посаді прибиральниці скромна літня жінка Меланя Свиридівна Купорос. Нещодавно вона одержала від Інюрколегії повідомлення про те, що її офіційно визнано єдиним нащадком і спадкоємницею Антонія і Клеопатри… За порадою авторитетних юристів, Меланя Свиридівна порушує справу проти Британського музею, щоб відсудити коштовності фараонів, які належать їй за правом успадкування.
- Сюжет про новітні моди. З Парижа повернулася балерина Криштальська. Вона розповідає про революцію в жіночих зачісках, яка відбувається у Франції. Входять у моду голені голови та накладні вуса й бороди для жінок. Франція хвилюється. Відбуваються бурхливі демонстрації противниць нової моди.
І так далі.
Чому я пишу про це?
Тому, що маю тепер твердий намір перевірити на практиці свої теоретичні побудови. Закликаю до цього й моїх читачів — чоловіків. Певен, що нас чекає успіх…
Юрій Івакін
TABULA NON RASA
Або
для чого студентам парти?
Хто з нас в далекому світлому дитинстві не вирізав свого імені в лісі на деревах, або у вигляді покарання не драїв усі парти шкільного класу? Або хто не малював псевдографіті на кшталт “Тут був я” чи “Таня + Рома = любов” на стінах першого ліпшого будинку? За багато років ми навчилися не звертати уваги на них. А тепер, прийшовши в університет і сівши за списані вздовж, упоперек і по діагоналі парти, ми часто пропускаємо “повз очі” дуже цікаві речі.
З професійної цікавости я вирішив пройтися авдиторіями і почитати написи на партах.. Більшість із них – це розпізнавальні, наприклад: “Тут були ми”, назви груп “флу-12” чи “грф-24” або й просто власні імена. Часто парти використовуються з метою спілкування між студентами або й мають банальну мету: є шпаргалками. Під час сесії останні з’являються, як гриби після дощу. Багато з “табуляграм” виражають ставлення студентів один до одного, до викладача чи предмета: “Латинська – кльово”, ” фольклористика – це не круто” і т. д. Задокументовано й поточні думки і гризоти студента, так званий потік свідомости: “Люди, а літо скоро? А кіко тої зими?” або ж “Хлопці на нашому факультеті справляють ілюзорне враження існування чоловічої статі” (Запис з авд. №124). Нерідко можна зустріти і таке, що передати на папері не дозволяє цензура і власна совість. Проте, крім наведених вище стандартів, можна знайти і справжні шедеври студентської творчости. Здебільшого, це перефразовані твори з українських письменників. Як приклад, можна навести “табуляграму” з авдиторії №6 географічного факультету:
Сиджу я на парі
Та й думку гадаю:
“Чому я не в барі?
Чому не бухаю?”
І знизу підпис: “Т.Шевченко”. А оце вже не смішно. Мабуть перевчився бідолаха. Або ж хильнув у мріях. Згодом мені довелось ще раз забрести в цю авдиторію, і під наведеною строфою я прочитав продовження, написане іншим почерком:
Тому ти не в барі,
Що грошей не маєш,
А прийде стипендія,
Тоді й забухаєш.
На цьому не закінчилось, через деякий час до творчого процесу долучився третій спудей:
Не треба бухати
Нам братіє нині,
Нам треба зубрити
Екзамен на днині.
Передекзаменаційна спека охопила не лише одного студента, бо в авдиторії № 124 в головному корпусі на парті я помітив напис:
На носі сесія. Не знаю,
Чи я живу, чи доживаю.
Бо сесія – то страшно,
Стипендія – то класно.
На жаль, на один такий шедевр “партійного мистецтва” припадає кілька сотень всякого словесного сміття, включаючи й шпаргалки. Написане воно олівцем, коректором, фломастером, кульковою, чорнильною ручками. Складається враження, що на парах студенти думають про що завгодно, тільки не про навчання. Після закінчення рейду згадалась мені казочка, почута ще тоді, коли я під стіл пішки ходив, і казав котові: “Вуйку, посуньтеся”:
Жили-були троє поросят, Хрюк, Хряк і Квік. Одного весняного ранку пішли вони в ліс на пікнік. Надибали гарну галявину, розпалили вогнище, почали забаву. Перед тим як піти, пляшечки, баночки під колоду поскидали. А на деревах свої імена повирізували. Через рік вирушили вони знов на пікнік. Прийшли на цю ж галявину і за голову схопилися. По всій галявині сміття, на деревах вирізки… “Так, – сказали поросятка – і що тут за свині були?”
Богдан Кріль
Молитва до святого Валентина
чи
поцілунки посеред площі?..
У церкві Різдва Пресвятої Богородиці, що у Самборі, самотньою стоїть невеличка скляна труна. Не удостоюються мощі святого Валентина щирих молитов закоханих, прохань про покровительство над їх любов’ю, бажань про охорону від розчарувань…
День святого Валентина українці святкують тепер за західним взірцем. Хоча в Україні традиційно про кохання ніколи не говорили вголос. Почуття берегли, мов щось сокровенне, інтимне, що належить лише двом…
Манера говорити відкрито: “Я тебе кохаю!” з’явилася значно пізніше. Свою закоханість хлопці та дівчата виражали завуальовано — чи то натяками, чи навіть зовнішнім запереченням.
Ось кілька прикладів:
- На великодніх обходах дворів, дівчата, співаючи риндзівки, дарували хлопцям писанки. Але милий завжди отримував найбарвистішу — своєрідний символ уваги та почуття;
- У ніч на Івана Купала хлопець запрошував перестрибнути вогнище не будь-яку дівчину (такі випадки траплялися вкрай рідко), а саме ту, до котрої мав особливі почуття. Дівчина ж дарувала свій вінок лише тому, кого щиро кохала.
- Традиційно, на українському весіллі, дівчина двічі скидає хустку, в яку її завиває чоловік (символ ініціяції), і аж на третій раз залишає хустину на собі. Це зовсім не означає, що вона не хоче одружуватися з цим парубком, чи що їх одружують силоміць. Це ще один приклад відповіді “sic et non” (“так і ні”).
- У драмі І. Котляревського “Наталка Полтавка” героїня відмовляє Возному: “Знайся кінь з конем, а віл з волом. Ти багатий, а я бідна.” Для неї багатство пана — лише вдала причина щоб відмовити. Якби вона справді кохала його, ніяке багатство не остудило б дівочого серця.
Ці приклади є лише часткою душі українського народу.
То чи варто стверджувати, що день святого Валентина є нашим святом? Скоріш за все це мода, віяння Заходу… Тож варто погодитись зі словами Миколи Томенка, що реальний стан сучасної національної культури нерозривно пов’язаний “з її тотальною профанацією на тлі засилля штучних для України американської та російськомовної масових культур” ( Микола Томенко. Теорія українського кохання.-К, 2002.-с.5.).
Легенди та припущення:
- 14 лютого католицька церква вшановує пам’ять двох святих — пресвітера Валентина Римлянина та Валентина Єпископа Тернійського, які жили в Італії ще в ІІІ ст. Життя обох святих закінчилося мученицькою смертю за віру Христову: Валентинові Римлянину відтяли голову за наказом імператора Клавдія за те, що святий навернув до християнства імператорського радника; Валентин Тернійський вилікував від тяжкої недуги сина вельможі, але був страчений через проповідування християнства у м. Терні. Одного з них вважають покровителем хворих, зокрема на епілепсію.
- Існує легенда про скромного монаха, що покохав доньку тюремного наглядача і перед стратою подарував їй “валентинку” — лист, в якому він написав про свої почуття…
- Валентин — це ім’я священика, який усупереч волі монарха об’єднував у шлюбі палкі серця закоханих. Коли правитель дізнався про це — Валентина стратили, але досі на знак вдячности, люди, які люблять одне одного, згадують свого покровителя.
- Єдиної думки щодо ґенези свята не існує: одні стверджують, що саме в цей день англійські дівчата ворожили на хлопців; инші — що в цю пору птахи починали шукати собі пару; ще инші — що в цей день один із кондитерів виготовив особливу коробку цукерок — у формі серця…
Марта Стефура
NOROOZ
Уже кілька років поспіль викладачі та студенти катедри сходознавства нашого Університету підтримують давню і шановану поміж іранськими народами традицію – святкування Ноуруза.
Назва свята складається з двох перських слів: “ноу” (новий) та “руз” (день, час), тобто аналог нашого Нового року. За легендою започаткував цю традицію Заратуштра (Зороастр) як символічне представлення двох одвічних начал – Добра і Зла, Смерті і Відродження. День весняного рівнодення (21 березня, за ісламським сонячним календарем 1 фарвардiна) – це перший день року, початок весни і нового життя, за статистикою найулюбленіше свято іранців.
До свята готуються заздалегідь, прикрашаючи домівки гранатовим чи яблуневим гіллям, прибираючи. Це особливий ритуал, що сприяє зміцненню дружби між родичами, а також він дозволяє прийти в новий рік цілком очищеними. Давні іранці вірили, що в дні Ноурузу добрі ангели (ферештe), спустившись з небес, приносять людям достаток і благодать, але не відвідують будинки, в яких залишився бруд минулого року і люди не живуть у злагоді. Існує традиція писання крашанок, схожа на нашу великодню. Одним із обов’язкових атрибутів у кожному домі є скатертина з сімома стравами, назви яких починаються з літери “сін” (гафт сін). На сьогодні це: санджед (сухофрукти), саману (халва), сір (часник), серке (оцет), сіб (червоне яблуко), сіяг-дене (різновид фруктів), сумак (спеції), сабзе (зелень), сумбуль (гіяцинт), також має бути Коран, дзеркало, свічка і т.д. з першими хвилинами нового року в родинах читають молитву-прохання до Бога про благополуччя і щастя; всі обнімаються і цілуються.
Господар дому бере з банку нові банкноти, щоб подарувати дітям, які прийдуть у дні Ноурузу. Банки спеціяльно готуються до цього і виплачують зарплату працівникам такими ж новими банкнотами. Ніхто не залишається обділеним у цей час: відвідують самотніх, хворих, ходять на цвинтар. Глава держави в честь свята оголошує амністію ув’язненим.
Ще за кілька днів до Ноурузу на вулицях з’являються люди в червоному одязі з розфарбованими обличчями. Такі мітичні персонажі називаються Аму Ноуруз, тобто Дядько Ноуруз. Натовпи з тамбурінами співають пісні і танцюють, грають на тамбуринах, звеселяючи людей.
Найпоширеніше вітання “Сале ноу мобарак” (з Новим роком), а ще часто бажають “Святкуйте і в сотий раз!” Для іранців Ноуруз – це не тільки свято, а щось набагато більше і вагоміше, початок року і символ усіх змін на краще. Тому ми, студенти-сходознавці, не могли оминути нагоди розповісти вам про стародавню традицію, яку не забули і сьогодні на Сході.
Горянська Маріанна, Томків Надія