Андрухович мітотворець
У вересні п’ятдесят дев’ятого він кожного вечора ходив зустрічати свою дівчину, слухачку вечірніх бухгалтерських курсів. Йому було 29, а їй — лише 19, і він називав її малою. Вони жили разом уже понад два роки, й мала нарешті завагітніла. Увесь вересень вона відвідувала вечірні бухгалтерські курси, а він приходив по неї десь ближче до одинадцятої, аби запровадити додому цілою та неушкодженою. У ті роки нічне місто було погано освітлене. Центральна частина нагадувала радше темний лабіринт відлунь з майже місячними пейзажами. „Чого ти увесь дрижиш?” — запитала мала, коли її рука опинилася у його долоні. „Нє май мєсяц”, — відповів він почутою колись в армії приказкою. Справді, був щойно вересень, і ненародженому Юркові Андруховичу непогано лежалося там, всередині, в очікуванні появи на світ.
У дитинстві Юрко занадто прив’язався до батька, який був великим оповідачем історій, автором тисячі ненаписаних новел та лісових оповідок (за фахом він був лісівником, з чого природно виникали його часта відсутність удома і стійкий нахил до алкоголю). Важко сказати, скільки годин простояв юний Юрко Андрухович біля вікна, чекаючи повернення батька, цього романтика-фантазера, що виріс на ілюстрованих вестернах (його пам’ять була захаращена Джеком Аризоною, Джимом Аляскою, Джо Алабамом і Біллом Буффалом). У цьому вічному чеканні ніби полягав найвищий сенс буття юнака. „Це було моє прокляття, ці запахи горілки і тютюну, ременю, уніформи… Я не витримав би й хвилини на цьому світі, якби батька раптом не стало”, — напише згодом Андрухович. Юнак ніколи нікому не розповідав, скільки випивав батько. Инколи він був свідком його цілоденних блукань. За це хлопець отримував в нагороду склянку сухого вина. Дорогою додому юнак п’янів, тверезів і знову п’янів. Під покровом темряви, в обіймах удесяте повторюваних оповідок Юрко висиджував з батьком на веранді, окутаній сигаретним димом. Однак під кінець 70-х юнак вже не міг і не хотів вислуховувати цього. Його перестали цікавити Джек Аризона, Білл Буффало, вестерни, страхітливе очікування, нічна веранда. Він віддалявся від батька згідно з обов’язком зміни часу, аж доки не покинув усе вчорашнє і почав нове життя.
Юрій Андрухович приїздить із Івано-Франківська до Львова, де вступає на редакторське відділення Українського поліграфічного інституту. У гуртожитку він потрапив до кімнати художників, у яких просто виявилося вільне місце. То було нетипова гуртожитська кімната, начинена культурою і творчим натхненням. Стіни, заставлені книжковими стелажами, маса мистецьких альбомів, програвач, дуже якісна музика. І всі постійно щось малювали. Кожен вкладав у свою роботу дуже багато енергії. Мимоволі Юрка в такій обстановці тягнуло писати. Коли всі починали працювати, він також забивався у свій куточок і починав щось робити. Другого або третього дня життя у тій кімнаті юний Юрій Андрухович прочитав уголос свого найновішого вірша, і від найбільшого авторитета він почув: „Так, ти поет”.
Його дебют випав на 1985 рік, знаменний для української літератури як рік смерти Василя Стуса і рік народження Бу-Ба-Бу. Юрко зі Сашком познайомилися в засніженому Ірпені на початку 1985 року. Віктора тоді з ними не було. Вони знайомилися один з одним попарно: спершу Віктор з Юрком, потім Юрко зі Сашком, потім Віктор зі Сашком. Знайомство Віктора з Сашком відбувалося у Львові, Сашкове з Юрком — в Ірпені, Віктора з Сашком — у Львові, біля Оперного театру, 17 квітня 1985 року. Ця дата вважається днем народження Бу-Ба-Бу. Дебютна збірка Андруховича буквально зачарувала певну читацьку авдиторію. „Легкий шляхетний стиль, практичний ритм, бароковий Львів, юнки і помаранчі, небеса і площі! Макарони ненав’язливо сусідять із рок-н-рольними програшами, трави з бруківкою, будні з карнавалом. Мартопляси співають романси, купці спокушають єдвабами, блудниці вештаються з майже незайманими поетами… Я був захоплений”, — напише пізніше Віктор Неборак. І все ж, до 1989 року Андрухович був відомий невеликому гуртові читацької публіки як автор збірок „Небо і площі” (1985) та „Середмістя” (1989). Третя збірка, „Екзотичні птахи та рослини”, вийшла друком в уже зламному для письменника 1991 році, коли він покинув поезію і захопився прозою.
Перші його прозові твори — армійські оповідання, написані у другій половині 80-х, — надрукував журнал „Прапор” 1989 року. Далі у часописі „Перевал” з’являється „Самійло з Немирова, прекрасний розбишака”. Уже в ранніх прозових спробах Андруховича стають помітними характерний відхід від ліризму, навіть кепкування над ним, уведення в текст еротизму, жаргону і просторіччя, вишукана гра із сюжетом. Більш ніж десятилітня боротьба Юрія Андруховича з прозою, схоже, завершилася перемогою прози (коли до уваги не брати останньої поетичної збірки письменника „Пісні для мертвого півня”). Андрухович, звісно, пручався. Він закидав своїх героїв у Чортопіль на свято Воскресаючого Духу (роман „Рекреації”, 1992; 1997; 2003), він змушував їх безпробудно пиячити і на п’яну голову чинити всякі дурниці (роман „Московіада”, 1993; 2000), він „переосмислив” долю невловимого й багатоликого Стаса Перфецького з „Перверзій” ( 1996; 1997 ;2004). Так що Андрухович пручався мужньо, як і належить Патріярхові, але проза таки здолала його. Чимало галасу наробив останній роман Андруховича „Дванадцять обручів” (2003). В основу сюжетної канви твору покладено старий добрий прийом любовного трикутника, нібито „заїждженого” кількома десятками поколінь прозаїків настільки, що кілька десятків поколінь критиків уже встигла оголосити його нецікавим. А ж ні — під пером справжнього митця не звучать хіба що випадкові теми, а вічні якраз розкриваються. Однак найбільшого галасу наробила оповідка про Антонича (міт про Антонича-розбишаку й відвідувача будинків розпусти), вміщена як один із розділів роману. Що б там не казали ображені галичани, а розділ написано кайфово! Коли Андрухович доводить цей міт до стадії „старого Антонича, котрим львів’яни лякають людей,”— це вже вищий пілотаж, це межа, за якою письменник може говорити не лише про теперішнє, а й осмислювати минуле. Це точка, у якій закінчується попса і починається справжня література.
Есеїстка Андруховича виписується у час нерідких подорожей до инших країн і поступово складається в майбутню „книгу спостережень” над нинішніми особливостями європейського культурно-історичного ландшафту. Перший варіянт такої книги — збірка есеїв „Дезорієнтація на місцевості” (1999), другий — спільна праця з польським письменником Анджеєм Стасюком „Моя Європа: два есеї про найдивнішу частину світу” (українське видання — 2001 року). 13 березня цього року Андруховичу виповниться 45. Він не зміг заплатити відповідної ціни за вічну поетичну молодість, не спромігся відмовитися від напливу дорослих залежностей. Однак життя рухається далі. На щастя, життя — не текст. Воно продовжується, навіть якщо комусь закортіло поставити крапку.
Юрко Римашевський
ANDRUXOЇD (ПЛЮС)
19 лютого цього року відбулася грандіозна подія: Юрій Андрухович (якого вже за життя багато хто намагається зачислити до класиків української літератури) презентував у львівському палаці культури ім. Гната Хоткевича свій новий проєкт: записаний спільно з польськими музикантами альбом „ANDRUXOЇD”. Чи то справді Львів містичне місто перехресть, чи невпинне наближення весни сприяє літературному життю, але саме в цей день „прибув” славнозвісний „Потяг 76” — альманах сучасної української літератури.
Найперше враження, яке залишилося після цього літературно-музичного вечора, важко описати. Безсумнівним є те, що він справді започаткував (чи радше продовжив) чудову традицію виконувати поетичні тексти з музичним супроводом. Але про все по-порядку.
Розпочали дійство польські джазмени: саксофоніст Міколай Тшаска, бас-гітарист Войзек Мазолєвскі та ударник Мачо Моретті.
Після їхнього справді віртуозного виступу ведучий Олександер Бойченко зауважив, що хлопці непогано „настроюють інструменти”. М’яко змінивши тему розмови, він встиг прочитати власне оповідання (своєрідне авторське уявлення про кінець світу) та передати естафету колезі „по духу і перу”, поетові Остапу Сливинському. Коли той читав дещо зі свого творчого доробку, на мить здалося, що зал і сцена поволі перетворюються на узбережжя якогось містичного моря, де завжди терпко пахне сіллю і безлюддям, холодним піском і самотністю. Крики чайок, що ширяли над зачарованою авдиторією, поволі переливалися у чиїсь спогади про літо; хотілося справді підняти якір і зачепившись вітрилами за зустрічний вітер полинути кудись далеко-далеко до екзотики і покинутих маяків… Бойченко, який своєю появою на сцені дещо розвіяв романтичні фантазії глядачів, оголосив появу ще однієї відомої поетеси — Галки Крук (покликавши її медовим голосом: „Галко-сонце, не стій за кулісами…”). Її вірші вразили своєю мелодикою та глибоким філософським змістом. Кожне слово, кожний порух думки викликав цілий шквал вражень — від замислення до якоїсь нестерпної туги. Адже це не просто вірші, а формальна оболонка чутливої душі, яка не лише сприймає світ, а відчуває його оголеними нервами серця — „винагородою” за поетичний дар… Справді, думалося мені, ми створені якось „без шансів програшними”, а життя в його буденній передбачуваності стає схожим на шансон: „два куплети і програш”… Ще один твір — „Поети не мають статі” — віконце у тернистий світ художньої творчости. „Поети — гермафродити самотности”, які здатні „народити лише самих себе у муках…”.
Всюдисущий Бойченко, який з’являвся на сцені, наче спеціяльно для того, аби підняти настрій глядачам і приготувати їх до наступної порції естетичного задоволення, зауважив, що якщо поети „не мають статі”, то прозаїки стать мають, а инколи навіть пишуть… нею! Що мав на увазі ведучий, стало зрозуміло, коли на сцені з’явився „вічно юний” Юрій Винничук. Його виступ був справжнісінькою сповіддю митця, який шукає пригод, аби звеселити невпинно „грядущий” пенсійний вік. Попереджений ще за кулісами, що в залі багато неповнолітніх, письменник пообіцяв, що намагатиметься обійтися без „брутального сексу” (тобто без „брутального”)… Оповідання, яке Винничук прочитав зі сцени, було написане справді цікаво, хоча певні висловлювання були приводом не тільки іронічно посміхнутися, а й замислитися. Скажімо таке: „якби я був жінкою, то працював би на самі аборти”, „розумні дівчата рідко бувають красивими”, „я татусько – оркестер: годую-дбаю-граю…”. Кумедною була також і та ситуація, коли в розпалі виступу у Винничука задзвонив мобільний! Та маестро віртуозно викрутився. „Зберігся” — підсумував Бойченко. Авдиторія (вже на той час переповнена) напружилася: починалася головна частина видовища, а отже, появу на сцені Юрія Андруховича глядачі зустріли бурхливими оваціями. Спочатку він презентував „світову прем’єру”, написану „ось вже тиждень, як три дні тому” (зі слів самого письменника) — „Стас Перфецький повертається в Україну”.
Та коли нарешті в залі згасло світло, і музиканти почали творити окрему дійсність, побудовану на інтерпретації і неповторних „трюках” (які насправді свідчать про серйозність теоретичних і практичних навиків цих хлопців), присутні затамували подих і … сприймали кожен звук, кожне слово так, наче вечірнє місто за стінами, заплакане передберезневе небо, щоденні турботи — все це стало далеким до химерности і зовсім не актуальним. Маестро Андрухович, безперечно, „був у формі”, а тому його вірш „Індія” (яким розпочалася літературно-музична частина вечора) розбурхав цілу гаму найбарвистіших вражень: „… Індія починається з того, що сняться сни про виправу на схід, і вони сюжетні… це не зовсім півострів, це — материк, що межує з Нічим…”.
Вразила своєю геніяльною простотою й поезія „Слава верблюдам”, у якій розповідається про випадкове знайомство у барі жінки та чоловіка (його і її), які звернули увагу одне на одного через те, що курили одні і ті ж цигарки. Але що сталося з ними потім, після умовного „happy end(у)”? „Спершу було кілька непоганих листів, потім хтось із двох уперше затримався з відповіддю, потім це стало нормою, потім обов’язком стало відписування… Життя повернуло на місце все, що схотіло. Тепер залишається думати: чи було взагалі що-небудь крім диму?”.
Закінчилося дійство виконанням славнозвісного „Козака Ямайки” — саме того, з якого почався „ANDRUXOЇD”. Аплодисменти лунали довго і щиро. Розчулений Андрухович визнав, що такий прийом в аристократичної львівської публіки є найціннішим визнанням. А оскільки вражень було стільки ж багато, стільки й бажаючих узяти автограф у своїх улюбленців, не залишалося нічого иншого, як з сумом (і все ж з неперевершеними враженнями) покинути залу палацу культури і подумати про себе: „Поезія, як і література загалом, — справжній феномен людського буття”.
P.S. Коли виходиш на вулицю з задушливого приміщення, а великі, подібні до метеликів, сніжинки опускаються на вуста і долоні, коли вражень стільки, що важко повернутися в реальність, залишається лише … почекати наступного „Потяга”!
Дана Щурко