Головна › Архів › №3 – лютий 2005 – березень 2005 › Мовний простір

Мовний простір

Мовні пристрасті
або про жіночо-чоловічі баталії на мовному ґрунті

“Сізіф і його камінь, який він без упину піднімає, як це, врешті-решт, класно, чоловік тягне камінь на гору, а жінка тим часом триста шістдесят п’ять разів на рік кидає масло на пательню, і це не абсурд, це життя.”
Анні Ерно (“Застигла жінка”).

Слова “фемінізм” чи “жіноче питання” відразу викликають саркастичну посмішку (ось ви вже і посміхаєтесь!). Мовляв, де-де, а на філологічному факультеті варто говорити радше про кризу маскулінности, ніж фемінности. Оскільки останній сумний факт зумовлений соціяльно-економічними пріоритетами сучасної доби, тому очевидно він не належить до компетенції нашої статті. Натомість, увагу філологів привертає така особливість мови, як збереження та вираження архаїчної картини світу. Воно, здається, і нічого. Тільки ж часто цей старезний образ дійсности не відповідає потребам і вимогам сучасности. Саме під таким кутом нахилу стоїть питання про мовне відображення жінки.

Так, феміністична критика мови давно в усі дзвони і сурми гуде, на всенький світ обдзвонює про мовну дискримінацію жінки. До речі, доказів для таких серйозних звинувачень більш, ніж достатньо. Щоб переконати дорогих читачів, пропоную всім осідлати свої носики чарівними шкельцями. Дивлячись на реальність крізь такі філологічні окуляри, ми побачимо не просто собі світ речей і явищ, а розкішний каталог назв, символів, пахучо-кольорових метафор. Тепер залишається з’ясувати їхні глибинні смисли.

Отож, коли на патріярхальній арені з’являється ЖІНКА, відразу ж виникає потреба її мовного означення. Спершу як матері, баби, сестри, дружини, дочки, тітки, куми чи сусідки. Сестрі Єви, як виявляється, цього замало. От і проникає вона у різні суспільні сфери, стаючи громадянкою, вчителькою, викладачкою, кореспонденткою, дисертанткою, лекторкою, студенткою, поеткою… Правда, навіть сьогодні до багатьох професій жінкам ще заськи. Скажімо, таку яскраву постать в українській політиці, як Юлію Тимошенко, можемо назвати лише словом чоловічого роду – політик. У цьому виявляється особлива тяглість традиції, властива мовній системі загалом і лексиці зокрема. Напевно, досить тривалий час тільки чоловіки були агрономами, академіками, докторами, політиками, кандидатами, ректорами, капітанами і конструкторами. А жінки виступали у ролі їх дружин та й то у розмовній мові: утворення типу агрономша, докторша, ректорша використовувати у літературній мові не можна, ці слова вживають із відтінком розмовности у значенні “дружина агронома, доктора, ректора”. Консервативність мови виявляється властиво у тому, що, попри появу номінацій нових реалій, вона не завжди встигає за змінами у світі об’єктивної реальности. Легко зауважити, що стосується це перш за все змін у суспільному становищі жінки. До прикладу, навіть опанувавши т. зв. типово чоловічі професії (військовослужбовця, міністра, ректора), жінка все ж не номінується словами жіночого роду, а виключно чоловічого (!). Тільки чомусь, коли чоловік займається т.зв. типово фемінними заняттями, жіночих номінацій для його називання не використовують. Адже не можна вжити номінацію домогосподар як корелят до домогосподині. Хоча є всього аж два винятки: іменник дояр, утворений від слова жіночого роду, і медбрат – за зразком до медсестра.

Очевидно, що у подібних прикладах головну роль відіграє вже не об’єктивна реальність, а культурна традиція, сакральний характер мовних знаків і табуйованість їх смислів.

Н. Толстой підтвердження негативної маркованости лексеми “жінка” в опозиції чоловік / жінка доводить на прикладі сербської народної системи вірувань. Згідно з останньою, якщо плід в утробі матері поворушиться вперше з лівого боку, то народиться дівчинка, якщо з правого – хлопчик. Отже ліве ототожнюється з жіночим первнем, а праве – з чоловічим.Тоді фразеологізми сербський устао на леву ногу, російський встал с левой ноги та український встав з лівої ноги, а також християнська символіка (справа від людини стоїть ангел, зліва – чорт) і табуйовані дії (чоловіки, вітаючись, тиснуть ліву руку) засвідчують, що жінка, як і ліве, в опозиційних парах чоловік / жінка, праве / ліве – негативно марковані лексеми. Н. Толстой ці бінарні взаємозв’язані кореляції вважає основними, а зв’язки між ними – сакральними: вони пов’язані з обрядами, що виконувались у “межовий” період життя людини (похорон, народження, новий рік)(1).

Чому, – протестують російські феміністки, – порівняння жінки з чоловіком завжди позитивні (російські фразеологізми про жінку – свой парень, рубаха-парень, мужской ум, мужская хватка), а порівняння чоловіка з жінкою, навпаки, – негативні ( баба, маменькин сынок, базарная баба)? Чи не тому, що жіноче, у порівнянні з чоловічим, визначається як маловартісне, погане.

Особливо старанно зберігають архаїчні уявлення про жінку фразеологізми, які приписують їй цілу низку негативних характеристик: балакучість, вередливість, нерозумність (українські вислови як дві баби та й гуска – то й весь базар; у баби язик як лопата; баби як сороки; французькі там, де жінка, нема тиші; дві жінки роблять суд, три – великі розмови, а чотири – великий базар; польські у громаді кобіт найлегше знайти мовця і найважче – слухача, коли кобіта перестає говорити, мужчина починає думати; російські бабе дорога от печи до порога; бабьи умы разоряют домы; чеченський женский ум короче лягушиного хвоста).

Як бачимо, особливої критики у фраземах зазнає комунікативна сфера діяльності, традиційно визначена специфічно жіночою. На основі сучасних наукових досліджень вчені говорять про відмінності функціонування півкуль головного мозку у чоловіків і жінок. Властиво, ці відмінності полягають у тому, що в жінок краще розвинені комунікативні центри, і відповідно вони комунікабельніші від чоловіків. Отже, й потреба у спілкуванні в них більша. Але чому жіноча комунікація висвітлюється як відверто негативна? Чи не тому, що в патріярхальному світі жінка приречена на мовчання? І як би вона не артикулювала себе у культурному дискурсі, її мовленнєвій діяльності відводиться периферійне місце, місце за дужками комунікації. Як сказав Арістотель: “Слава жінки – її мовчання”?

До речі, саме слово баба, яким часто зневажливо номінують жінок у зв’язку з їх мовленнєвою діяльністю, виникло від подвоєння бореяльного(2) кореня В – Н – “бурмотіти”, “говорити нечітко, незрозумілою мовою” (“ба-ба”) під час арійського завоювання Європи, коли європейські жінки стали всього лише дружинами-чужинками в кибитках азіятських кочівників, до того ж погано обізнаними з поганською мовою.

Пласт фразеологізмів, які оцінюють розумові здібності української жінки, роблять акцент на її демонічній сутності або проєктують своєрідний образ жінки-вамп (тобто, жінки, розум якої обмежується хитрістю та підступністю): де чорт не зможе, там баба поможе; треба довго калатати, аби бабу ошукати; щоб жінку пізнати, треба бути хитрим; сим-тим баба ляха здурила; бабу й чорт не змудрує. На думку В.Кононенка, знижений образ баби в українській і російській фразеології як уособлення лихої сили, вередувань має в основі сміхове начало. Проте таке твердження не враховує глибинних мітологічних (можливо, навіть архетипних) коренів образу баби. Адже баба – мітологічна істота в образі жінки з довгим волоссям, яка убиває або до смерті залоскочує людей. Іноді в образі баби вбачали жіночу іпостась домовика. Цей образ вважають генетичним продовженням прадавнього символу богині родючості.

Німецька психоаналітик К. Горні стверджує, що чоловік намагається позбутися страху перед жінкою через його об’єктивацію. У мовній картині світу українців ця об’єктивація здійснюється в образі баби шляхом наділення її демонічними здібностями: хитрістю і підступністю.

Жінка в іпостасі земного образу сатани фігурує також у французькій та польській картинах світу: французьке жінка є окрасою диявола, жінка має маленькі ріжки, де диявол не зможе, там жінку пошле; польське від диявола рогатого гірша зла жінка, де диявол не зможе, там кобіту пошле. Український, французький і польський образи світу мають тотожні фразеологічні вислови: де чорт не зможе, там баба поможе, де диявол не зможе, там жінку пошле, де диявол не зможе, там кобіту пошле. Отже, наділення жінки демонічною природою має універсальний характер і наявне у мовах різних народів. Як і уявлення про її розумові здібності. Властиво, фразеологічні системи різних мов проєктують образ жінки як розумово відсталої, інтелектуально обмеженої істоти: українське у жінки волос довгий, а ум короткий; французьке добра жінка, недобра голова, розум жінки складається з мавпячої сметани і з лисячого сиру; польське у жінки волос довгий, а ум короткий. Навіть більше того – в українських фразеологізмах жінка у процесі творення і функціонування сім’ї постає пасивною і безініціятивною, нездатною самостійно керувати своїм життям: жінка без мужа і пити недужа; хоч трусися, не трусися, а ти, гладка, віддасися; ой, сиди, дівко, хтось тебе здибає; скачи, бабо, хоч задом, хоч передом, а діла підуть своїм чередом; спи, доню, нехай тобі доля росте. Ця пасивність диктується вірою в долю-фатум, від якої неможливо втекти (судженого конем не об’їдеш), а також патріярхальними стереотипами (не кланявся дід бабі і не буде; жінка як жилка: коли схоч потягнеш; жінка як лозинка: куди схоч похилиш ).

М. Дмитрієва зауважує схвалену на рівні лексики сексуальну обмеженість жінки. Чесна жінка є в першу чергу позначенням особи жіночої статі, яка, за словником, зберігає свою жіночу честь, дівочу цнотливість. Тоді як чесний чоловік співвідноситься з чесною людиною. Крім того, мова засвідчує подвійний стандарт для чоловіків і жінок: чоловіка, небайдужого до протилежної статі, називають женолюбний або бабій; жінку ж у такому разі номінують за назвою собаки жіночої статі.

Українська фразеологічна картина світу, поряд із французькою та польською, репрезентують схожий погляд на заміжню жінку як на власність мужчини, який може навіть її бити: українські люби жінку як душу, а тряси як грушу, як чоловік жінку не б’є, то вона, як колода, гниє; французькі жінка і яйце вимагають пана, хто має жінку, той має право, жінки, як омлет, ніколи не бувають достатньо набиті; польські кобіта без чоловіка є ні те ні се, кобіті на зиму кожух, а на літо діти, коли чоловік жінку не б’є, то у ній утроба гниє.

З наведених ілюстрацій відчитуємо таку модель гендерної ідентичности жінки. По-перше, найважливіше для дівчини (жінки) – вийти заміж (пройшла уже й Покрова – заревла дівка, як корова). По-друге, у сфері компетенції української жінки перебуває лише дві функції у сім’ї: репродуктивна і господарсько-побутова (які, до речі, є й найважчими). Тобто увесь жіночий світ знаходиться у межах дому, тіло – головна цінність жінки, її головна мета – здобути чоловіка. Відтак слід навчитись бути приємною і корисною для нього.

У всіх згаданих прикладах образ жінки висвітлюється тільки у спектрі чоловічого погляду на неї. І у той час, коли мужчина представлений як самодостатня особистість (також часто як людина в узагальненому значенні), жінка постає чи то в іпостасі земного образу сатани, чи то галасливою бабою, чи то пасивною колодою. Але у всіх її репрезентаціях обов’язково наявний сакрально-символічний, табуйований підтекст, завуальований страх патріярхального світогляду перед незрозумілою ІНШОЮ. І хоча сьогодні багато уявлень про жінку, закріплених у мовній системі українців, уже можна визначити як наївно-застарілі (у жінки волос довгий, а ум короткий; люби жінку як душу, а тряси як грушу; як чоловік жінку не б’є, то вона як колода гниє; ой, сиди, дівко, хтось тебе здибає), глибинні стереотипи віджилого пласту фразеологізмів продовжують існувати у свідомості носіїв мови.

Аби підтведити цю думку, досить розгорнути два найновіші фразеологічні словники української мови на тлумаченні фраземи синя панчоха: “зневажл. Суха, черства жінка, яка позбавлена жіночості, чарівності і цілком віддана науковим інтересам, книжкам і т. ін.”(3); “зневажл. Незаміжня жінка, позбавлена жіночості, чарівності і цілком віддана виробничим і под. інтересам, певній діяльності тощо”(4).

Оскільки синя панчоха – одна з неодмінних ознак феміністки ХІХ століття, то словникові статті конструюють типове уявлення про феміністку як мужеподібну, грубувату, статево невдоволену, озлоблену й агресивну чоловіконенависницю. По-друге, відбивають гендерні штампи, що жінка повинна бути віддана лише чоловікові, якщо ж вона має будь-яку іншу сферу зацікавлень, окрім нього, тоді залишиться незаміжньою і буде означена як черства та позбавлена жіночости завдяки приклеєній “етикетці” синя панчоха.

Цей приклад наочно вказує на потребу у розгорнутих гендерних студіях української мови і промовисто засвідчує необхідність зважати на гендерні асиметрії не тільки у мовознавчих дослідженнях, а навіть при укладанні словникової статті. Бо ж не за горами той час, коли й українські представниці феміністичної критики або дослідниці гендера, скориставшись з досвіду Франції, Німеччини чи США, почнуть нарешті конструктивно впливати на мовну політику в державі.

Оленка Зміючка

    • 1 Толстой Н. И. О природе связей бинарных потивопоставлений типа правый – левый, мужской – женский // Языки культуры и проблемы переводимости. – М.,1987. – С.169-184.
    • 2 Бореальна мовна спільнота (Н. Д. Андрєєв) – це макрородина, яка складається з індохетської (тобто індоєвропейської), уральсько-юкагирської, алтайської, корейсько-японської, чукотсько-ескімоської мовних сімей (Див.: Джадан І. Сутінки богинь. Антропологічні основи ксенофобії // «Ї». – 2003. – №27. – С.57).
    • 3 Фразеологічний словник української мови: У 2т. / Уклад.: В. М. Білоноженко та ін. – К., 1999. – Т.2. – С.607.
    • 4 Словник фразеологізмів української мови / Укл.: В. М. Білоноженко, І. С. Гнатюк та ін. – К., 2003. – С.484.

Культура спілкування українців: традиції і сьогодення

Дикі зараз пенсіонери. А чому? Тому що пенсію не виплачують, тому що ціни печуть, як кислота, тому що молодь теперішня нікого не поважає. І, стоячи у тролейбусі, будь-яка бабуся з радикулітом почне дичавіти, якщо всі місця зайняли молодші, що до того ж ще й матюкаються. А колись як було? При зустрічі навіть незнайомі люди віталися, чоловік виявляв повагу до жінки, молодший – до старшого, звичними в розмові були такі слова, як “даруйте”, “прошу”, “дякую”, “будь ласка”, “вибачте”. Словниковий запас теперішніх українців починає потроху зменшуватися: на зміну всяким “будьласкам” приходять жаргонізми на зразок “без базару”, “окей” тощо. Нормою стала ненормативна лексика. Ось такі справи.

Багато людей уважає, що становище це неможливо змінити. Без базару. Та хто б повірив рік тому, що Ющенко переможе на виборах, що Тимошенко стане прем’єром, а в “проффесора” влучить великий важкий тупий предмет? Звичайно, можна вважати це все збігом обставин, сидіти на печі і їсти калачі. Але є ще й інший варіант: намагатися щось справді змінити, виховувати своїх дітей так, щоб не виріс, приміром, здоровань, а за рівнем інтелекту – “московский пустой бамбук”. О’кей?

Мирослава Рудик