Уже одинадцятий рік поспіль Львівська обласна Мала академія наук проводить конкурс літературної творчости серед школярів. Щороку авторитетне і досвідчене журі (до складу якого входять проф. М.М. Ільницький, письменник І.Калинець та инші відомі письменники і літературознавці) перечитує гори рукописів, намагаючись об’єктивно і безпристрасно оцінити юних конкурсантів, виявити найталановитіших (тим паче, що для одинадцятикласників перемога в конкурсі відкриває двері Львівського університету, в якому цьогоріч навіть заповідається нова спеціяльність “літературна творчість”). Тож вітайте їх: юних та ранніх, тендітних та зухвалих, може ще не дуже вправних, але, безперечно, талановитих.
Галина Крук
Смерть не містить в собі нічого, взагалі нічого. Вона повна і порожня водночас. Вона їздить разом з нами в маршрутках, тролейбусах, спускається по ескалаторах в метро. Вона ходить по тротуарі повз нас, проходить і час від часу легенько зачіпає плечем. Вона ходить по дорозі, штурхаючи ногами бляшанки, порожні і повні водночас. Вона живе поруч з нами, спить з нами в одному ліжку, п’є чай з одного з нами горнятка. Инколи смерть цілує нас в чоло, вітаючись або прощаючись на мить. Вона ходить разом з нами до школи, в університет, на роботу. Вона живе поруч із нами. Живе нашим життям. Смерть їсть разом із нами морозиво, цукерки, п’є гарячий шоколад. Сідає з нами за один стіл. Смерть дивиться з нами телевізор і слухає музику. Вона проходить повз нас. І знає нас, кожного, в обличчя. В кожного своя. З кожним у ліжку спить инша смерть. А потім вона бере і стомлюється від нас, стомлюється від дороги, від кави, морозива, музики; від маршруток, тролейбусів, метро. І тоді вона йде. Шкода, що ніколи сама. Смерть не любить самотности.
Оксана Зьобро
НЕ про суїцид
Минають дні, години і хвилини
Мине любов
І більше, сподіваюсь, не прилине…
Дещо видозмінені рядки
Гійома Аполлінера
І знову рвати штори вікна
і витирати дивну рідину зі щік
скидати з підвіконня поодинокі вазонки
і лягати на їх місце
І знову відчувати з’їжджати з глузду
перебирати папірці і фотографії
слухати музику слухати це
і думати про своє нещастя
і шкодувати себе співчувати собі
і врешті дозволити рідині
вільно пересуватися територією щік
і стікати на підвіконня
і мордувати себе безглуздям
і думати (як новаторсько!) про смерть
і про щось огидне що являю собою я
І з надією впиватися у власні нігті
наче шукаючи в них порятунку
і знати що все знову втрачено
Розпачливо крутити очима довкола
і намагатися зробити собі боляче
ріжучи руки ножем і (о жах!)
не відчуваючи фізично НІЧОГО
Прагнути опинитися самотньою
під дощем голою-голісінькою
на вологому повітрі що пахне стіною
і розпареним асфальтом
І знати що скоро буде добре
що скоро буде вознесіння на небо
і кричати від насолоди майбутньої
і обіймати все ще білого ведмедика
І знати що кінець
і тішитися з цього приводу
і цілувати носика ведмедику
танцюючи з ним під дощем
в очікуванні вознесіння
?
Оксана Кравчук
лякатися початку чи кінця дня
та наступного докоряти собі за те
що не навчився минулого року плавати
на річці у бабусі на селі
можливо тому
що тебе там не було уже п’ять років
пусте
ми ще до народження були
запрограмовані
то чому ми не навчимось
падати чи потопати
а ніж показувати дітям
помилки покійних
Марія Шукель
Голосіння жар-птиці
Вони заманюють
людей у болото.
Леся Українка
ці заблукалі душі
прагнуть побачити
екзотичних птахів –
представників райського зоо
навколо електричних стовпів
самотніх
дерев
зсохлих черешень дикорослих
можна чути їх
у подраних сорочечках
прозорих
стискають зіпрілими пучками
тліючі каганці
благословляючи
сфери далеких кладовищ
під мантією фосфорованого
шапіто
запах спаленої сірки
скуреного зілля
шелест глиці під підошвами
людини в лісовій
гущавині
пінцетів скальпелів медичних
ножиць скрип
– врятуй мене
з сонного передмістя – пісня півня
тітки Єлизавети
– навіщо
з народженням гарячого ранку
скидають нічне вбрання цнотливі жінки
здіймаються на електричних стовпах
напівзігріті росою поранені крильця
плавлячи прозорий віск
на віях нехрещеного сонця
в брудних черевиках
спочило на черешні дитячій
Мацюпа Ольга
Не треба слів. Я не люблю прощатись.
Ти просто йди. Не обертайся вслід.
Спішиш на поїзд. Зараз відправлятись…
І знову рік. Між нами… цілий рік…
Я напишу колись тобі листа
І кину в небо синьо-синьо босе…
Тобі ж його колись віддасть весна
З автографом: від мене. крапка. осінь…
Христина Волощак
Збільшується простір в утробах нулів
Мідні монети спадають сходами додолу
В прірви несправжності
Де годинники безсило
Дихають від спазмів
І хмари висипають залишки слів,
Які ти викинув у небо,
Позичаючи мені свої крила.
Я так і не навчилась літати,
Бо земля надто сильно притягує
Погляди новонароджених кажанів
З очима, скляними від подиву,
Що світ чорно-чорний
Отож простір в утробах нулів збільшується
Твої очі все ніжнішають,
А поки ти заснеш
Відлік кроків спиниться.
* * *
так рідко буває небо голубе взимку
при заході вмираючого сонця
коли зграї ворон відлітають у глянцевий вечір,
кидаючи пір’я під ноги нажаханим закоханим,
що ховаються в обшарпаних під’їздах від темряви
і сидять там на скляних поручнях,
доки не спалахнуть ліхтарі
і не почне падати сніг,
щоб з болем і спокоєм
померти від його ніжності
під світлом псевдо-місяця.
Роксоляна Федиця
Якщо придивитись ближче і подумати.
Малолітки — 1.
Ми пройдемо крізь сонячні грати,
ми відкриємо браму сонця,
ми заспіваємо цю пісню знову
і земля буде світитись жовтизною,
як колись,
як ще раз.
І хтось перегорне увесь склад мого листя:
листок перший: “Я не вовкулака”,
листок другий: “У нього здається чорне волосся”.
Ми будемо безіменними фантазіями,
або для когось
переветнями,
або просто жахом,
бо ніхто не повірить,що ми—
наслідки проміння.
Оксана Лепак
Соняшники
Повертаєте голови за сонцем,
в’янете за ним щоночі,
а воно на вас і не гляне,
тільки обсипає зрадливим промінням…
Життя – це постійно втікаючий
з-під ніг циліндр…
Весна одухотворює божевільних…
Соняшники закривають очі,
бо золоті повіки надто важкі
для дітей свободи…
У мене є право промовчати це ім’я,
У мене є привід забути.
Сьогодні з одного листка полилась отрута,
Я черпала кувшином без дна.
Безперечно, листок був безіменний
Він був зім’ятий, мокрий…
А можливо, це чиєсь забуте фото
Кленові листки ніхто не сканує в щоденник.
НІХТО?
Під сонцем не місце жорстокості.
А не любив би Ван Гог жовтого,
хтозна, чи став би цей колір
символом легкого божевілля,
і чи був би він таким знаковим для тих,
хто живе, і щоденно дивує
під покровом світла зірки,
подібної на Марс.
Антарес…
Перпендикулярно до зміщеної осі
завмерла свідомість.
Якщо на очевидне закрити очі –
хіба воно зникне?
Якщо промовчати –
несказане не різатиме вуха?
Якщо чужі думки лякають –
свої…
Що свої –
хіба хто-небудь знає правду про думки?
Самотня келія
те, що ти любиш –
зовсім не золото в очах інших
розривається душа на жовтому тлі…
Хіба не боляче себе відчувати чужим?
ЧУЖИЙ?
Та що ви про це знаєте?
Жити за графіком –
Означає пропустити життя повз себе.
Хм,… Ваші аксіоми – таки відвертий самообман.
Але так легше жити…
Коли ступати по асфальту
Це те ж, що утопати по кісточки
В хмарині –
Значить, прийшла весна.
Відчуваєш таку приємність, солодке тепло…
Але це ще зовсім не сьогодні.
Крик. Знак запитання.
Кому ж під силу змінити колообіг?
Замкнута, безсердечна екосистема…
Ні, таки не можна не помітити,
що соняшники жовті…
Вони так подібні на надію.
Олена Урбан
Охоплена манія прагення темряви
Огорнена подихом страшно глибоким
Заморена випитим зламаним дотиком
Залякана дурістю витече оком
Сльоза
Лунає тут завжди сопіння пантери
І темрява впала – одна тільки мить
Невже не відбулось нічого на споді
Боюся кохання аж серце болить
Невже
Падає знову свідомість оголена
Вени порізані – цього не виправиш
Бачу вино що стікає по килиму
Я вже ніколи сюди не повернуся
Знов
Чорне вино подароване місяцю
Голосом викинув прицнипи совісті
Милістю вічною сильною волею
Попелом Господь посипав чистилище
Щоб
Похорон зранку туманом знекровлений
Очима роївся червоно-червоними
Кохання ніколи не вміло боротися
Кохання страждало
Кров’ю затоплене
* * *
на столі тихо в’яли квіти
на столі не було тих квітів
на столі догнивало сіно
догнивало холодне літо
і брехлива вухата зволоч
показала мені як треба
закохатись у синє небо
і страждати про недосяжність
і страждати ночами поки
ті страждання не змиє морок
і розсуне вогонь завісу
я побачу – тут все не справжнє
бо нема вже кого любити
в світі холоду і неправди
тільки вишкірив зуби Місяць
Юрій Мельник
Епіграф
У моєї душі два різних боки.
Один залитий сонцем, інший – тінь,
Один кохає соняхи і спокій,
А інший завжди прагне заметіль.
Спокійніший чимдуж втікає в небо
І там шукає пахощі весни,
А інший тихо плаче біля тебе
І часто бачить чорно-білі сни.
Мовчить годинник, та струмочки часу
Не розшматують мої береги.
Один з них, східний, любить всіх одразу,
А західний знов спалить всі мости.
Журавлі
Подивіться, подивіться,
Всі швиденько подивіться,
Бо летять з країв далеких
Наші браття-журавлі.
Між пір’їн їх крил величних
Бачу я краплинки неба,
Моя мила Україно,
Мовби оченька твої.
Їх ведуть старі дороги,
По яких блукала осінь –
Рудокосе, часом босе
І усміхнене дівча.
Там зима полютувала.
В покривало зимне, гостре
Знов закутала дерева
І думки усі мої.
А журавлик лиш погляне –
Тихо плаче дуб крислатий.
І відразу лід розтане
На його міцній корі.
Серце радісно сміється
І у грудях швидко б’ється.
Ну, а погляд, мов пір’їнка,
На пташиному крилі.
Осінь за вікнами
Осінь за вікнами простує по місту
З своїм падолистом, з сумним падолистом,
Всміхнеться мені й одягне намисто,
Співає чудних пісень.
А мрії мої заплелись їй в коси,
Слова загубились в верби волоссі,
Й спливає холодний день –
Фотограф людських очей,
Кидає із неба сльози,
А в серці у мене грози,
Та смуток не допоможе,
Журитись мені не гоже:
У юрбах сумних людей
Не знайду нових ідей,
Бо тільки вітри мовчання
Впізнали моє кохання,
А річка – життя несе
В краї, де любов живе,
Де осені пісня й грози
Промовлять: „Люблю тебе”.
Скрипаль
Він – скрипаль, що любить свою
скрипку,
Лагідно торкає її струни,
Є у нього в серці віри скибка,
Що зруйнує широчезні мури,
День за днем, під плином падолисту
Клен сумний своє скидає листя,
Сі бемоль і фа серця торкає –
Тільки він так віддано кохає.
Й дощ сідий знов пише її образ,
Мов портрет, та краплями на склі.
І до нього лине її голос,
Що співає золоті пісні.
Прийде ніч і чорнота сховає
Погляд і кохання скрипаля,
І зима новий сонет заграє,
А вітри зітруть її ім’я.
* * *
Я вилила пам’ять свою на підлогу,
Я бігала поглядом у собі,
Я тишу ковтала і чула вітер –
Він був волоцюгою з моїх снів.
Там була весна і плакало небо,
Лице вмивало краплями крику,
Закриті очі, пульсації літа,
Й до нас завітає тітонька осінь.
А потім пам’ять накриється снігом,
І стиснеться серце чиєсь від болю,
У ньому зникне іскорка сміху:
Засяє зіркою над вербою.
Ікс та ігрек
Ікс більший за ігрек,
А ігрек менший за ікс.
Як думаєш, брате – кролику:
„Втечемо в солодкий мікс?”
Полічимо груші й яблука?
Чи може підемо у ліс
Рахувати дуби і сосни
Для того, щоб не було гріз.
А може пограємо в карти?
Наприклад, у преферанс,
Чи будемо складати пасьянси
З занадто розумних фраз.
А коли ми утомимось, брате,
Від ракурсів слів і ракет –
Ікс буде більшим за ігрек,
Ігрек буде більший за зет.
* * *
Мільйони сонць тануть на моїй долоні.
Весна кричить від болю чи від щастя?
У моїй кімнаті згасла свічка –
Сіруватий дим проковтнув полум’я.
* * *
Я тебе кохала,
Вірила у тебе, що ти не ворог,
А ти розтанув, як сніг на весні,
Але Весна йому пробачила.
* * *
Ти подарував мені ведмежатко
Маленьке, рожеве, з сердечком в руках.
Цікаво, ти вважаєш, що моє серце
Маленьке і ароматизоване,
А почуття пахнуть бергамотом?
Строфа за строфою
Строфа за строфою
Втікають рядків ешелони,
Я марю весною
Й кохаю каштанові крони.
Всміхаються мавки лісів
І гірські полонини,
Й вітри обіймають мене,
Складаються в рими.
Слова облітають світи
Й спускається ангел,
Торкнеться рукою води
Й підтвердить – все правда.
Напевне я завтра прокинусь
І буду собою, а зараз, у снах,
Твій подих запах лободою.
Лідія Теплицька
Рецензія
на вірші Лідії Теплицької
Вірші Лідії Теплицької помітно вирізняються серед инших молодих авторів, серед яких є справді обдаровані. Передусім, у неї широкий діяпазон спостережень, розвинене вміння помічати, бачити деталь як образ, що виростає в ліричний сюжет. Юна авторка схоплює парадокси у природі, настроях, але в неї немає того безоглядного песимізму, безнадії, що вражає у віршах молодих авторів, вона навіть зводить до іронії подібні теми:
А зараз буде дощ.
Природа, пробудження перших почуттів найбільше виявляють ознаки таланту, і це теж засвідчує поезія Лідії Теплицької. А ще – свіжі спогади дитинства, що породжують дитячі вірші.
Хочу відзначити також культуру письма юної поетеси, цікаві і точні метафори, гарну мову. Усе це дає підстави рекомендувати її для участі в загальноукраїнському конкурсі юних літераторів.
М.М. Ільницький, член-кореспондент
НАН України, доктор філологічних наук,
професор, завідувач катедри теорії літератури
і порівняльного літературознавства
Львівського національного університету імени Івана Франка