ТІЇ НЕЗРИМІЇ СКРИЖАЛІ НЕЗРИМИМ ПИСАНІ ПЕРОМ
Що таке Україна? На це питання я відповів би так: “Україна – то великі соняшникові поля, які під високим блакитним небом тягнуться до обрію… і поезія Тараса Шевченка”. Тобто близький куток малої батьківщини та духовне, божественне Слово. Улюблений краєвид може змінюватися: для когось Україною буде широкий Дніпро, що поволі тече поміж пишноквітних берегів, а для когось – зелені карпатські гори, за якими сідає вечірнє сонце. Та незмінним залишиться Шевченкове Слово. Те Слово, яке від часу свого виникнення і дотепер несе свою могутню й пристрасну силу, невичерпну духовну глибину та магію величного і вічного одкровення. Тарас Шевченко – це духовна сила тяжіння, яку можна помічати, можна не помічати, але яка завжди присутня. Причому це сила тяжіння української землі. Саме з Шевченкової могили, з високої Чернечої гори Василь Стефаник кланявся всій Україні. Катерина Білокур, опинившись на вирішальному життєвому роздоріжжі, їде у Канів, і там, на могилі Шевченка, у час сходу сонця веде з собою внутрішній діялог, після якого вона робить своє остаточне духовно високе рішення. Палій ХХ ст., або ж, точніше, самопалій, бунтар та палкий патріот України Олекса Гірник із Підкарпаття морозної зимової ночі прийшов на могилу Шевченка зі своїми молитвами, із листівками-відозвами, з любов’ю до свого народу. Прийшов, аби на цьому знаковому, святому місці здійснити власне автодафе, аби у найрадикальнішій формі людського протесту виразити усю трагедію української людини ХХ ст. Ця трагедія має свої болі і страждання, свої розпач від краху сподівань та терзання щодо майбутньої долі рідної землі, зрештою свій передсмертний “крик душі”. Це з одного боку. А з иншого – глибока та сильна любов до України.
У вагомій знаковості Шевченкової постати ми могли ще раз переконатися на прикладі недавніх важливих, навіть історико-вирішальних, суспільно-політичних подій:
Ми восени таки похожі
Хоч капельку на образ божий, –
Звичайне, що не всі, а так,
хоч деякі…
У листопаді-грудні в Києві на майдані Незалежности промовляв портрет Шевченка пророчими словами “Борітеся – поборете, Вам Бог помагає”. Ці слова додавали людям віри, наснажували переконаністю у тому, що “не довго на сім світі катам панувати”, зрештою, робили перемогу ближчою та реальною. Цікаво, що до образу Шевченка зверталися не лише поборники запровадження в державі демократичних процесів. Їх опоненти вже по-своєму використовували геній поета, створивши образ гнівного Шевченка із підписом “Yankee go home!” Відтак автор відомого афоризму: “Коли ми діждемося Вашингтона / З новим і праведним законом? / А діждемось-таки колись!” – зазнав ще одного кривотлумачення власних поглядів і переконань.
Взагалі існувала та й тепер існує проблема адекватного розуміння поезії та й самої постати Тараса Шевченка. Розуміння широкоосяжного й повного, у всіх тонкощах та нюансах його поезії та життєвої долі. Адже хтось згідно зі своїми потребами виокремлював й акцентував лише на одному аспекті Шевченкової творчости, що подекуди вело до суттєвих її викривлень та спотворень. Хтось помилково пов’язував із постаттю поета певні негативні явища українського культурного та суспільного буття. Пов’язував та не бачив, що поезії, листи та щоденник Шевченка не тільки були призвідцями, а, власне, містили своєрідну протиотруту до цих явищ. Шевченкова творчість виражала яскраву, самобутню, модерну свідомість автора. Ту свідомість, яка була відкрита до найновіших філософсько-культурних здобутків свого часу, яка мала гостре естетичне чуття і яка прагла нового, але не забувала про старе.
Попри оці несвідомі й хибні – до певної міри їх можна зрозуміти – тлумачення творчої спадщини Шевченка траплялися випадки свідомої та цілеспрямованої негації. Коли хтось зі своєї дзвіниці, з наперед сформованою глибокою відразою до українського духовного світу, з шовіністичним набором стереотипів намагався прочитати й представити поезію Шевченка, його біографію у потворно-неприродному, цілковито сфальсифікованому вигляді. І знову переконуємось у великій знаковості постати автора “Кобзаря”: ставлення до Шевченка було і є показовою прикметою ставлення до України загалом.
У чому ж феномен Шевченка? Чому оцей середнього зросту міцної будови чоловік із сірими очима – иноді по-дитячому довірливими та щирими, иноді полум’яними від пристрасті або гніву, а иноді вологими від зворушення й радості – викликає у нас такий неослабний інтерес, змушує знову й знову повертатися до його творів, знаходячи в них розраду, відповіді на пекучі проблеми нашого буття?
Тарас Шевченко уперше й надзвичайно сильно та гостро виявив цілий комплекс наших спільних уявлень. Чітко і експресивно виразив те, що ми свідомо чи напівсвідомо хочемо сказати, що існує в нас в якихось нерозчленованих, а то й не зовсім виразних емоційно-смислових згустках. Шевченкова творчість виражає універсальну модель українського життя, а відтак людського буття загалом. Модель ця охоплює всі три часові виміри: учора – сьогодні – завтра. Ще у 1910 р. Євген Чикаленко дуже добре підкреслив таку істину: “Культ Шевченка – це культ не особи, а культ ідей, що лежить в основі нашої національної свідомості і служить нам провідною зорею”.
Національна історіософія Шевченка має виразний україноцентричний та державницький характер. Автора “Кобзаря” називають Пророком, бо він міг прозирати уперед. На відміну від попередніх поетів-романтиків, погляди яких були спрямовані у минуле, а сучасні інтонації мали мінорний тон, Шевченко зумів глянути в майбутнє. Він один побачив у притлумленій та упокореній Малоросійській губернії вільну Україну:
Незрячі прозрять, а кривиє,
Мов сарна з гаю, помайнують.
Німим отверзуться уста;
Прорветься слово, як вода.
І дебрь-пустиня неполита,
Зцілющою водою вмита,
Прокинеться…
Ту Україну, яку так тяжко вистраждав Шевченко, за яку наклали головами сотні тисяч українських патріотів і яку у важкій та тривалій праці доведеться розбудовувати нам і дітям нашим.
Шевченкова поетична історіософія не лише дала могутній початковий імпульс до формування української нації, не тільки в своєму часі ферментувала національну самосвідомість до певних посутніх ідей. Вона й сьогодні пропонує гостро-актуальну мудрість. В ній також містяться проникливі застереження щодо завтрашнього дня. Показовим є той факт, що деякі Шевченкові поезії постають у вражаючій формі символічного передбачення. Того передбачення, певні результати якого ми бачимо вже тепер.
Близький друг Шевченка Яків де Бальмен загинув на російсько-кавказькій війні. Шевченко з жалем та болем звертається до пам’яті загиблого побратима й творить високий та вічний гімн незламности національно-визвольного Духу:
І вам слава, сині гори,
Кригою окуті.
І вам, лицарі великі,
Богом не забуті.
Борітеся – поборете,
Вам бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая.
Ці рядки з поеми “Кавказ” зараз особливо близькі, радісні грузинам та українцям. Не так давно на майдані Незалежности грузинський національний прапор майорів поруч з українським, а грузинський президент першим привітав нашого народного президента з перемогою.
Вільнолюбні, але ще залежні від двоголового російського орла – “розбиває та не вип’є живущої крові” – чеченці також твердо й непохитно переконані у правді, яку Шевченко відчув своїм гострим історичним чуттям. Ахмед Закаєв – спецпредставник Аслана Масхадова у Західній Європі – в інтерв’ю у 2002 р. сказав: російські війська, що перебувають у Чечні на правах карателів, приречені на відхід. Можна рік–два–три відтягувати, але народ не можна перемогти. Закаєв має цілковиту рацію. Його слова видаються особливо гострими й сильними на фоні того геноциду, який російська армія останні роки здійснює проти чеченського народу. Так звана “ліберальна імперія” приречена на розпад. Перед її керманичами зараз постає проблема не стільки одвічного імперського “собирания земель”, скільки збереження того, що залишилося після розпаду СРСР. Крах імперських зазіхань щодо своєї вотчини нам пощастило бачити нещодавно. Причому цією вотчиною Росія володіла довго, майже 350 років, ледь не від початків свого інтенсивного ракового розростання. Оновлена імперія з часом розкладеться, і цьому не зарадить ніякий формалін централізації влади й зміцнення президентської вертикалі. Бо, за Шевченковою символікою, народи Кавказу не віддали завойовникові “своїх синіх гір”. І не тільки народи Кавказу…
Віру у відродження України Шевченко черпав з джерел національної світоглядної самототожности. “Великий льох”, який так і не розкопала Москва, – це духовні скарби української землі. Поет закликав ці скарби оберігати, плекати й примножувати. Сам Шевченко це робив і в поезії, і в прозі, і в малярстві. Він пропонував йти до джерел національної ідентичности, до “своєї мудрости”, яка була б наслідком гармонійного засвоєння своїх та чужих ідей: “І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь”. Тільки в такому врівноваженому балансі можливе створення українського модерного суспільства. Тієї “сім’ї вольної, нової”, де національні традиції підхоплюються та розвиваються згідно із найкращими сучасними досягненнями світової політологічної, соціологічної, культурологічної думки. Лінію руху до такого типу суспільства наприкінці минулого року обрав український народ.
У поемі “Сон” ліричний герой – сучасник Шевченка – осуджує відсутність національної свідомости у петербурзьких “землячків”, а сам демонструє почуття національної гідности. На питання: чи вмієш говорити “по-здешнему”? – відповідає: “…умію, та не хочу”. Брак цього почуття також відчутно у наш час. Недавнє панування малоросійського губернатора, який мав усі символи-ознаки української влади, а проте ледь не щотижня їздив до Москви “за доброю порадою”, за инерцією голосно відлунює й у теперішніх днях. Інформаційний простір, телебачення, книговидавництво, естрада, система енергоносіїв, чимала частина заводів та фабрик були віддані з догоджальною щедрістю обмеженого й недалекоглядного пахолка. Таке зневаження національних інтересів – зрештою воно мало свою кількасотлітню історію – творило добрий ґрунт для розвитку малоросійського комплексу меншовартости. Цей комплекс був активізований і до певної міри успішно розіграний хитрими та лукавими політтехнологами під час останніх виборів. І навіть після виборів деякі політичні гросмейстри пробують розіграти “мовну карту”, апелюючи до заглушених “московською блекотою” сучасних малоросів. Але лінія еволюції національного самоусвідомлення, хоч і поволі, та невпинно зростає. Швидше приходить розуміння політичної, економічної, культурної незалежности й самобутности України. Инерція використання “общепонятного языка” як мови загального спілкування виявляється значно сильнішою – це закономірне явище в пострадянській республіці, в котрій досі не було запроваджено належної державної національної політики. Та все більше й більше українців починає казати за поетом: “вмію, та не хочу”!
Шевченкова поезія допомагає розставити справжні акценти в суперечливих питаннях. Це, наприклад, стосується постати Богдана Хмельницького, який на одному етапі підняв український народ, а на иншому – привів його до Переяславської ради, наслідки якої ми відчуваємо й дотепер. Тому Переяслава Шевченко не міг пробачити Хмельницькому. В “Розритій могилі” Україна звертається до Хмельницького з гостро-осудливими словами:
Ой Богдане, Богданочку!
Якби була знала,
У колисці б задушила,
Під серцем приспала.
Ці слова стають красномовною відповіддю на сучасні пропозиції щодо утворення новітніх Переяславських рад, які набувають різних, улюблених ще радянською владою, абревіятур: СНД, ЄЕП тощо. “Ми чесно йшли, у нас нема зерна неправди за собою” – образ “неправдивих зерен” ставить належний акцент в иншій дискусії – моральної та суспільної виправданости явища валенродизму. Зерно проростає колосом, з часом зійде великим врожаєм, відтак невеличка брехня обов’язково проросте більшою, доросте до чималого страшного врожаю неправди. Ця різка і глибока Шевченкова істина потрібна не для того, аби сьогодні влаштовувати судилища над колишніми колабораціоністами, відкидати конкретних людей на марґінеси сучасного життя. До речі, молодші покоління і не мають права чинити такі розправи, адже вони не жили під тим широкомасштабним тоталітарним пресом. Все це не несе конструктивного начала. І думається, що Шевченко сам затаврував би такі судилища. Але відповідні акценти мусять бути все ж таки розставлені. Засадничо чорне слід назвати чорним, а біле – білим. І не робити ніяких софістичних вивертів на кшталт: коли не було б чорного, то не було б і білого. Без виставляння належної системи морально-духовних координат попросту не можливий подальший нормальний розвиток українського суспільства. В цьому Шевченко був цілковито переконаний і тому виявляв потребу такого духовного очищення через дуже різкий та експресивний образ:
Розпанахають погане,
Гниле серце, трудне,
І вицідять сукровату,
І наллють живої
Козацької тії крові,
Чистої, святої.
І ще один показовий та вражаючий епізод Шевченкової поетичної історіософії. У поемі “Великий льох” він засудив навіть несвідомий та мимовільний вияв доброзичливого ставлення до подорожнього, який виявився підступним, цинічним і нахабним ворогом для України.
Наш нещодавно обраний президент, приступаючи до своїх обов’язків, звернувся до українського народу з такими словами: “Ми були незалежними, але не вільними. Тепер ми і незалежні, і вільні”. Справді, українці в сучасний історичний момент вибороли свій шанс. Той шанс, за який боролися й віддавали своє життя козаки Максима Кривоноса та Івана Богуна, воїни генерала Василя Тютюнника, повстанці генерала Романа Шухевича й инші. Усвідомлення отакої цілковитої жертовности попередніх поколінь, відповідальність перед ще “ненарожденними” змушує нас з усією відповідальністю поставитись до реалізації цього шансу. Сама реалізація не буде простою, вона вимагатиме не лише чималої цілеспрямованої праці, завзяття й наполегливости, мудрого та далекоглядного інтелекту. А й чесного, щирого й доброго серця. І тільки в такому поєднанні праці, порядности та розуму, в тривалому зусиллі спільної волі нації можлива успішна реалізація нашого історичного шансу.
Шевченко застерігає нас на майбутнє від иншого шляху:
Орли, орли ви сизокрилі,
Поки вам лихо не приснилось,
Хоч невеличке, хоч на час!
А там – під лавою в шиночку
Сховаєтесь у холодочку.
Огонь небесний той погас,
І в тую кістяну комору
Полізли свині ізнадвору,
Мов у калюжу, та й сопуть.
І добре роблять, що кують
На руки добрії кайдани…
Уже раз, на початку 1990-х рр., ми не вміли чи не хотіли збагнути Шевченкового застереження і необачно впустили в наші національні комори крадіїв – рідних та “ізнадвору”. Вони вмить стали далеко не національними олігархами й почали “чинити те, що і чинили” сатрапи шевченківської доби. Пам’ятаймо сьогодні про це. До мертвих, живих і до ненарожденних звертався Шевченко у своїй творчості. Отож не випадково мотто до славетної поеми “І мертвим, і живим…” обрав слова з Соборного послання Іоанна: “А ще кто речетъ, яко люблю Бога, а брата свого ненавидитъ, ложь есть”. То в любові і з любові чинімо діла свої малі й великі. Це й буде шлях до себе, до Шевченка, до України.
Тарас Пастух, доцент катедри української літератури ім. акад. М. Возняка.