По той бік перевалу
(нотатки на полях книжки)
Минулого року видавництво „Літопис” подарувало усім шанувальникам творчого пера Романа Іваничука ще один його роман, щоправда не історичний, а химерний – „Через перевал”. Кожна з трьох частин твору переносить читача у символічні виміри часу та простору, означені відповідними назвами: „Море”, „Ґражда”, „Замок”. Усвідомлення невипадковости свого перебування в згаданих просторових межах спонукає головного героя Северина, письменника з традиційним поглядом на розвиток літературного процесу, Майстра з твердим переконанням в те, що літературу повинні творити великі люди, задуматися над питаннями, вирішення яких визначало сенс його існування. Та чи тільки його?
„…Майстер побачив інкрустовану тарелю, вивершену пірамідою писанок, кожна з яких означала початок невідомих істин; до них йому було призначено доступитись крізь власне невігластво й обмеженість земного мислення, – чей там, у далекому минулому, існує закостеніле в безчассі життя, яке я маю розворушити й воскресити для нинішнього дня, а передовсім для себе самого; переді мною постала цікава перспектива: через свячене яйце, як через медіум, осягнути занехаяну в пам’яті сутність нашої історичної долі і свою власну сутність в контексті історії”.
У загубленій в часі і просторі ґражді Северин прагнув збагнути не лише це. Важкими восковими краплинами осіли в його душі враження від спілкування з „дітьми різних цивілізацій” під час подорожі на ковчезі „Ренесанс”. Дивний, але цілком закономірний круїз „від Стамбулу до Ізміру”, став символічним ознаменуванням прокладення довгожданого мосту порозуміння через різні, подекуди круті і, на перший погляд, непрохідні береги перевалу: між минулим і теперішнім, традицією та новаторством. Чи можна подолати „вакуум” різних світоглядних позицій та переконань щодо літератури, історії, нації, „який з різних причин проліг між мешканцями однієї планети”? В чому полягає сенс сучасної літератури, зумовленої постмодерними віяннями вседозволености та закодованістю, незрозумілою для загалу? За яким принципом можна стати обраною персоною, втаємниченою в усі секрети такого мистецького твору, і чи потрібно цього прагнути? Чи справді сучасна поезія з „новонароджених ефемерних і нетривких стилів” є „чужа, індиферентна, космополітична”? Відповіді на ці та инші запитання в Северина формувались під впливом почутих поглядів на „літературному” кораблі. А вони, численні думки, власні візії поетичного Парнасу в учасників мандрівки були справді строкатими.
Северина до глибини душі вразило бездумне звучання поетичного лихослів’я з уст поета-богеміста, та Степанове гидке безціннісне оспівування блювоти. „Дивак” свідомо відмежовував себе від історії, традиції та морали, через що в уяві Северина зразу ж увінчався перукою страшної з’яви Червоноголового спокусника-перевертня. Проголошений беззмістовний вірш Степана, голосом згаданої демонічної істоти, став доказом задекларованої позиції „дивака”: поезію не треба розуміти, її слід відчувати. Схожу думку довелося почути і від філософа-оптиміста Тараса. Для нього мистецтво „може бути й глупе, аби лиш приносило задоволення”. У полеміці з песимістично налаштованим Миколою, ерудованим інтелектуальним політологом, для якого поступ у будь-якій сфері це всього-на-всього усвідомлення людської безсилости перед Розумом Всевишнього, Тарас упевнено заявив, що зміна „тимчасових поколінь” в історії людства це запорука цивілізаційного та націєтворчого прогресу. Хіба література, мистецтво слова, не покликана впливати на суспільство і тим самим долучатися до згаданого поступу? Чи зможуть особи, задоволені висловленою похвалою глупоті, зайняти гідне місце в творенні нації, щоб довести не одному Борисові з Москви (учаснику круїзу – зверхньому російському патріоту), що українська література, створена „самодостатніми індивідуальностями”, займає не менш вагоме місце в світовому дискурсі, аніж російська. Так і не спромігся сформулювати та озвучити власну позицію щодо ряду задекларованих проблем підлабузник та пристосуванець до панівних політико-ідеологічних вимог часу, апатичний до всього живого, земляк Северина Теодор. Розчарували письменника-традиціоналіста погляди молодого автора з Бистричан Юрка. Юний постмодерніст наголошував, що сльозливі „солодкі патріоти” з Галичини, територіяльного „доважку до Великої України”, не здатні створити галицької літератури. І лише „вічно мовчазний” перекладач Анатолій, професійний досвід якого дозволяв витати літературними обширами всіх куточків світу, зауважив, що „захоплення наших постмодерністів ребусами, непрозорістю художнього вислову – то в Европі давно вже пройдений етап”. До цілісности літературного процесу в Україні долучилася як існуюча література Галичини (наприклад, твори В. Стефаника), так і чужомовні твори, пройняті українським національним духом: „Тарас Бульба”, „Роксоланія”.
„Щоб дочасно не захлинутися у своїй власній сльозі”, відчувши свою мізерність та неспроможність що-небудь змінити в умовах стрімкого розвитку цивілізації, не завжди сприйнятних та зрозумілих поглядів, і спробувати хоч трішки зменшити глибину рукотворного урвища, аби пізнати справжню ціну „Veni, vidi, vici”, Северин занурився у роздуми над розписаним великоднім символом.
„Він узяв з полумиска писанку, вона, як і кожне яйце, означала початок, покрутив її, й вона шалено завертілася на столі, перемінюючи писанкові візерунки на зображення живих істот, і збагнув тепер Северин, що дійсність існує вічно в часі”.
Мабуть, таке філософське розуміння дійсности та часу зблизило Северина з жителькою зовсім иншого континенту, ґренландійкою Саламіною. Споконвічна прив’язаність до рідної землі сприяла витворенню особливого світогляду, традиції північного народу, часто незрозумілих пересічному европейцеві. „Для нас Ґренландія – весь світ, а все, що поза нею, – то Космос… Для вас наше життя може здаватися романтикою, а для нас – то тяжка праця, холод і голод…”, – наголошувала Саламіна в розмові з Северином. Запобігання перед злими силами, кількість яких у Гренландії значно перевищує добрі, наполегливе чекання сонячного проміння, „яке скупо огріває лише пів року”, вплинуло на християнську релігійність північних людей: Бога відчувають лише під час читання Біблії або в час замилування місцевою природою. Померти з утіхи, викликаної спогляданням довгоочікуваного сонця сенс існування Саламіни, жінки з иншої епохи, зникнення з життя Северина якої стало не менш несподіваним, аніж її поява. Саме ця зустріч дозволила Майстрові зрозуміти причини такого инакомислення, дуже близького до власного: людина формується у визначеному долею традиційному полі, мимоволі стаючи носієм чи невільником згаданої традиції і довічним опонентом до всього нового. Але ж цілком логічний людський спротив руйнівному впливу цивілізації не зможе сповільнити її кроки. „На очах вмирають фольклор, народний одяг, якого я демонстративно не скидаю, звичаї, вірування, і це породжує не тільки апатію серед людей, а й новітнє хамство”, – висловлювала погляди берегиня з Півночі і мимоволи переконувала у їх істинності Северина.
Майстер вирішив втекти від світу, в якому почував себе чужим і непотрібним. Позаду залишив тиск постмодерно-індустріяльного поступу, попереду чекали на нього надуманий спокій і самозадоволення від бажаної утопії, створеної уявою чи то рахманами, жителями позареальної країни, про яку згадують діти під час великодньої водяної пересилки шкаралупок освячених яєць. Пряжа солодких сподівань, що намотувалась у клубок від безупинного руху писанки і несподівано викликала рахманів до ґражди, заставила Майстра пера прислухатись до слів містичних насельників мрійливого берега перевалу: „Навіщо витрачаєш серед людської марноти талан, усе ще сподіваючись довести до ладу свій проклятий край – нема в ньому ладу й не буде, а ми даємо тобі змогу забути все у благословенній Рахманії, до якої допливає не бруд, не кров, не трупи, не мерша, а писанкова шкаралуща мрій про ідеальний світ, з якого неодмінно прийде колись Воскресіння”. Дивну схожість цього легкого солодко-оманливого аромату спокуси з уст нереальних істот та промовленого нещодавно „безвірником, що плює на розп’яття”, „сатиром, що глузує зі святощів”, перевертнем у червоній перуці з косичками на кораблі, Майстер зумів відчути, завдяки усвідомленню того, що перебуває він насправді не в ґражді, поза межами зовнішнього світу, а на дні крутого і поки що замкнутого перевалу, створеного власними переживаннями. Северин остаточно вирішив вибратися з полону безсилля, прокинутися з летаргічного сну, щоб увійти в життя „новітнім Доном Кіхотом”, наперекір усім романтичну мрію своєї уяви зіштовхнути „з грубою правдою нової епохи”. Сенс життя кожної людини полягає не у втечі від самого себе та від инших, тих, хто не зумів усвідомити „своєї свободи, й замість вгору підносити серця, впустили в них отруту бездуховности”. Справжній письменник покликаний за допомогою пера передати тим, хто перебуває поруч, хоча б частку себе, свого досвіду від прийнятої покути на життєвій дорозі, від процесу співтворення української держави у власній душі.
„Северин сягнув рукою до писанки, непорушної посередині стола, покрутив нею – він вірив, що рух яйця просвердлить, прогризе затулу, яка закрила минуле, й перед ним постане його час, витече з глибин пам’яти, здолає греблю теперішности й переллється в безмежне море майбуття”.
Северин звик багато працювати. Боязнь вимушеної бездіяльности та мрія в те, що коли-небудь він удостоїться смерти за власним столом, прагнення жити і творити для нової доби змусили Майстра вирватися з добровільного ув’язнення в ґражді і перейти через перевал для того, щоб на межі епох „зв’язувати минулі часи з майбутніми”, радіти від того, що „хтось візьме й покрутить магічною писанкою й викличе із забуття створений Майстром самодостатній світ”.
Северин стояв з иншого боку перевалу і роздумував над складним і містичним дійством сотворення літературного майстерштику, для якого, „незважаючи на небезпеку перед невдачами і невміннями, ти збиратимеш слова і думки, немов скнара розсипані перли, поки не станеш нарешті цілком підвладний тій солодкій і тривожній силі, яка називається творчістю”. Ця сила опанувала Майстра під час відвідання Золочівського замку. Завжди очікувану мандрівку в минуле, засвоєні уроки якого з’являлися на сторінках Северинової історичної прози, несподівано спробували перервати думки Білої Пані Катерини, хранительки старовини: „Чому ж то ви, пане письменнику, не пишете про те, що бачите і чим живете, а намагаєтесь намацувати в минулому часі затерті сліди подій, які сьогоднішньому читачеві, як видно, зовсім не цікаві, й він легко без них обходиться?”, „новітня література – то суцільна неврастенія, занепад, бабрання в сексуальних збоченнях, смакування жорстокістю, вбивствами, тортурами, казнокрадством, а історії нашого народу з її звитягами й програшами ніхто не чіпає, наче б її у нас і не було…”. Але ж була. У цьому вкотре переконався майстер, спостерігаючи за правдивими історичними постатями, що в нелегкий час XVII ст. мужньо боролися за свободу націєтворчої ідеї. Лише в умовах обмеженої волі, під впливом накинутих умовностей розум здатен вирватися з тенет свавілля і створити шедевр для майбутніх поколінь. Витіснення класики чи народної музики дешевою попсою, ігнорування справжніх моральних цінностей, шляхом маскування власних недоліків перед такими ж лицемірними та нещирими довколишніми поглядами, спричинила нездатність українського суспільства через „спороджену в неволі меншовартість” збудувати самобутню, ні від кого не залежну державу. Свобода може бути даром Божим або спокусою диявола. Усвідомлення України лише як територіяльного утворення, за межі якої впродовж багатьох століть боролися українці, витворило лише модель бажаної та оманливої свободи, дух якої швидко проявився в згаданих „мистецьких” творіннях сучасних митців. Насправді „тільки постійне самовдосконалення душі й свідомости може привести до благословенних змін у суспільстві – вся потуга людства має бути спрямована на творення миру й злагоди”.
Северин знову писав. У його пам’яті клубились з’яви минулого та все чіткіше вимальовувалися не мрійливі, реальні обриси майбутнього. Він стояв по той бік перевалу, відлічуючи хвилини теперішнього часу. Вправне перо в руці Майстра креслило сторінки історії, необхідні людині, як розписане яйце на великодньому столі. Прочитані рядки з вірша сучасного поета, дозволили Северинові зрозуміти найважливіше: „ширяють в етері покликані добою своєчасні думки. І їх вловлюють, втілюючи в слова, творці віддалених між собою поколінь, навіть такі, що перебувають по різних боках перевалу. І в цьому сенс справжньої, не штукарської літератури, котра, як бачиться, прийшла”.
Автор понад півтора десятка історичних творів щиро радів від поставленої у кінці написаного крапки. Нелегка мандрівка стежками власної душі, душі письменника з великої літери – Северина, закінчилась. Уявляю, як львівський Майстер із захопленням спостерігає за своїм вірним пером, що не зраджує його впродовж багатьох років. Воно поступово зафарбовується в оранжевий колір. А на столі в безперервному русі крутиться помаранчева писанка…
Ірина КМЕТЬ
студентка V курсу
філологічного факультету
(магістрант катедри фольклористики)