Події

• Науковий світогляд Івана Франка
• Вечір із перекладачкою
• Ольця САЛО “Текст між культурами”
• Вишня “Нівроку” – 100% українського”
• Наталка ЛІПИНСЬКА “Про сало, сльози і КВК”
• Марта ГОШОВСЬКА “Відверто про…”
• Вишня, Юрко СИНЕНЬКИЙ “Для духовної спраги – “Кефір”
• Роман ГОРБИК “Безлюдні острови культури”
• Іван БОНДАР “Невсипущий ОГО-ГО”
• Богдан КРІЛЬ “День фольклориста”

Науковий світогляд Івана Франка

18 листопада в Дзеркальній залі ЛНУ імени Івана Франка відбулося перше засідання університетського наукового семінару “Філософія науки” на тему: “Науковий світогляд Івана Франка”. Першим із доповіддю “Філософський світогляд Івана Франка” виступив професор Андрій Пашук. Дослідник зосередив увагу на Франковому розумінні філософських проблем та на його методології. “Ми не повинні запитувати, ким був Франко — матеріалістом чи ідеалістом, атеїстом чи християнином, бо він, передусім, був Мислителем високого рангу”,— підсумував професор Андрій Пашук. Далі слово узяв професор Іван Денисюк, який розповів про Франкову концепцію “наукового реалізму”. Ця доктрина, на думку професора, — еластична. Головну увагу в ній зосереджено на внутрішньому житті людини, на її цінностях, тому поглиблення літератури йде від соціяльної психології до індивідуальної технології. І на завершення засідання професор Роксоляна Зорівчак говорила про сутність Франка як перекладача. Відомо, що Іван Якович переклав твори 121 письменника із 35 країн світу, що лишень укот-ре засвідчує багатогранний талант Каменяра.

Вечір із перекладачкою

Під брендом Львівського обласного об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” в актовій залі Львівського музею етнографії та художнього промислу видавництво “Літопис” та Центр країн північної Европи ЛНУ ім. Івана Франка 15 грудня провели зустріч із відомою українською перекладачкою Наталею Іваничук. Пані Наталя два десятиліття плідно працює в галузі перекладу із скандинавських (норвезька, швецька) та німецької мов. У львівських видавництвах побачило світ близько двадцяти книг перекладачки, серед яких “Світ Софії”, “У дзеркалі, у загадці”, “Vita brevis”, “Помаранчева дівчинка” Юстейна Ґордера; твори Кнута Гамсуна, Тар’єра Весоса; “Антологія сучасної норвезької новели”; “Королівське дзеркало” Вери Генріксен; “Країна Мумітролів” Туве Янссон; “Хлопчик на літо”, “Прощання” Югана Барґума; “Політична етика Ґанді” Ю. Ґальтунґа та А. Тесса; вибрані твори Л. фон Захера-Мазоха та багато инших.

Попри “розпіарений Форум видавців” (за словами модератора зустрічі Віктора Неборака), вечір став кроком до популяризації видань “Літопису”, можливістю поговорити про культуру країн північної Европи та зазирнути в таємниці перекладацької майстерности Наталі Іваничук.

ТЕКСТ МІЖ КУЛЬТУРАМИ

Що таке переклад? Чи можливий він узагалі? Яка роль перекладача в сприйнятті того чи иншого твору? Ким є перекладач – співавтором чи зрадником автора, інтерпретатором чи творцем нового тексту? 16 листопада в Дзеркальній залі Національного університету імени Івана Франка учасники презентації книги Тимофія Гавриліва “Текст між культурами” роздумували над цими та иншими запитаннями.

Це була одна з найцікавіших презентацій такого штибу, на якій мені доводилось побувати. Попри серйозний, схиль-ний до глибокого аналізу настрій, тут навіть і не пахло снобістським офіціозом. Дискусія була пристрасною і гострою, що не може не свідчити на користь вищезгаданої книги. У “Тексті між культурами” більше запитань, зокрема провокативних, які мали б спонукати до розмови, роздумів, аніж відповідей.

Сам автор, котрий є випускником нашого університету, жартома сказав, що почувається немов на захисті докторської дисертації. І справді, коментарі здебільшого були підкріплені знанням вмісту перекладознавчих студій і, що характерно, випромінювали емоції. Зокрема, завідувач катедри перекладознавства пані Роксоляна Зорівчак висунула ряд зауваг щодо наукового стилю “нашого Тимофія” (бо як же можна вживати вислів “шляк би трафив” у науковому тексті?). Ця заувага переросла в бурхливі суперечки щодо науковости стилю Гавриліва і щодо чистоти його мови, мовляв, навіщо говорити “опція” чи “резон”, тоді як маємо українські відповідники – “вибір” і “причина” відповідно. Автор же спокійно пояснював, що це не підручник з перекладознавства, а суто авторська збірка. Книга складається з десяти перекладознавчих статей
герменевтичних есеїв, написаних протягом декількох останніх років і частково опублікованих на шпальтах часопису “Критика”. “…Окрім того, що я пишу власні художні тексти, ось уже з десять років як перекладаю тексти инших. Відтак, почав розмірковувати про переклади і одного прекрасного дня ці розмірковування переросли в набагато глибші і цікавіші рефлексії про переклад, діяльність перекладача, філософію перекладу… Так протягом останніх чотирьох-п’яти років почали виникати есеї на цю тему, потім вони набули концептуалізації, і я об’єднав їх у книжку,” – говорить автор.

Книжка “Текст між культурами” вартує уваги уже хоча б тому, що її написав Тимофій Гаврилів – прекрасний перекладач, поет, прозаїк, есеїст і просто приємна людина. Він радо ділиться досвідом і дозволяє підглянути (зазирнути?) у свою перекладацьку майстерню. Визначально, що книжка призначена не тільки для вузького кола спеціялістів, але й для цікавого “звичайного обивателя”.

Поруч із детальним науковим аналізом текстів висвітлюється постать самого автора. Тимофій Гаврилів не боїться критикувати так звані “ікони українського перекладознавства” (про це детальніше дивіться в розділі “Роздуми про переклад”), не позбавлений своєї цікавої думки, яка дуже часто є неприховано суб’єктивною і йде проти загальноприйнятого канону. А на закиди в надмірній суб’єктивності, автор відповідає визначенням жанру “есе”, що дає простір для “вільних роздумів”.

Варто додати, що стиль перекладознавчих студій “Текст між культурами” є надзвичайно поетичним, дотепним, гострим, попросту несхожим і вирізняється неординарною мовою-сумішшю архаїзмів, авторських неологізмів та запозичень з інших мов. А вже як читач це трактуватиме, залежить від його власного сприйняття.
(Тимофій Гаврилів. Текст між культурами. – Київ: Критика, 2005. – 198 с.)

Ольця САЛО

“НІВРОКУ” – 100% УКРАЇНСЬКОГО

15 та 16 жовтня під осіннім і холодним небом Тернополя проходив 12-й Всеукраїнський фестиваль української рок-музики – “Нівроку”. Незважаючи на погоду, сюди з’їхались шанувальники справжнього драйву з різних міст України.

“Будь українцем, слухай українське!” – девіз фестивалю. І це не лише слова. Участь у концерті могли брати лише ті команди, які співають українською мовою. Метою “Нівроку” є відкриття нових талантів, а також популяризація якісної музики. Саме тут “засвітились” уже такі відомі сьогодні гурти, як “Плач Єремії”, “Мертвий півень”, “Моторола”, “Крихітка Цахес”, “Фактично самі” та багато инших.

Отож детальніше про цьогорічне проведення фестивалю. Ведучими були невгамовні Юрко Зелений та McPronto, які між виступами гуртів розважали публіку.

Першого дня концерт розпочала івано-франківська група з екзотичною назвою “Ананас”. На жаль, великого захоплення їхня музика не викликала, мабуть, через те, що першим завжди важко. Відразу після них на сцену вийшов київський гурт “Etwas Unders”. Усіх просто зачарував сильний голос тендітної вокалістки. У цей же день виступала досить відома львівська команда “Ніагара”. До речі, вони були єдиними представниками нашого міста.

Наприкінці суботнього концерту прихильників року потішили своїм виступом дві популярні в Україні групи з Києва – “Борщ” та “Фактично самі”. І хоч того вечора в парку культури ім. Тараса Шевченка температура повітря не перевищувала одного градуса, холоду ніхто не відчув, бо зігрівала музика. Коли на сцені з’явилась епатажна Ірена Карпа – “фронтвумен” “Фактично самих” – почав падати дощ, але й це не злякало нікого, а лиш, навпаки, додало гостроти відчуттям.

Другий день був ще холоднішим. Спочатку концерт був не дуже цікавим. Невдало виступили дві команди з Тернополя: “Деспот” та “Azgard”. Згодом зіграла “Imola”, теж з Тернополя, досить непогано їм це вдалося. Гурт “NuTone” з міста Чопа представив хорошу музичну програму. А от хлопці з “Холодного сонця” своєю ґотичністю просто вводили в транс. Наступними виступила група “Da bitt” з Одеси, вони були неперевершені. Також тішило те, що в Одесі співають українською мовою. Цього дня на сцену вийшли ще такі гурти, як “Хорта” із Запоріжжя, а також “хедлайнери” “Нівроку” – київська група “Квадраджесіма” та рівенський гурт “OtVinta”.

Що би там не казали, але українська музика – це не лише та, що в телеетері та на радіо. Головне захотіти знайти щось вартісне і справжнє.

Вишня

Ольця САЛО

ПРО САЛО, СЛЬОЗИ І КВК

Не дає мені спокою одне питання. Усюди шукаю і ніяк не вдається знайти відповіді. „КВН” — це російський „Клуб веселых и находчивых”, „КВК” — український „Клуб веселих та кмітливих”. Учасників „КВН” називають кавеенниками, а як же назвати учасників „КВК” — кавекащиками? Але я не про це (хоча воно і не дає мені спокою).

Мова піде про фестиваль команд КВК „Університетська осінь 2005”, фінал якого відбувся напередодні Дня студента в ПК „ЛОРТа”. Ще задовго до гри у вестибулі почали збиратися галасливі вболівальники команд-фіналістів — фізиків із „Плазми”, прикладників із „Набли” та „Вірусу”, геологів із „Шельфу” та журналістів із „Папараці”. Фінал розгортався за звичною схемою — привітання, розминка, конкурс капі-танів і, звісно, домашнє завдання. Боротьба між командами була напруженою, поміж жартами прочитувались навіть мінорні нотки. Адже „Набла”, „Плазма” і „Папараці” – випускники Університету, і то була остання їхня „Університетська осінь”. Тому не дивно, що кожна із команд прагнула перемогти. Чого ж вони тільки не вигадували, аби потішити публіку і здобути прихильність журі. У „Набли” навіть жарт був з цього приводу: „Плазма”, аби перемогти, запросила на сцену Остапа і мопед, а ми просто запросили в журі Куйбіду!” Уже згаданий Остап справді з’явився перед публікою і навіть заявив, що він виступатиме замість „Плазми”. Під час розминки склалося навіть враження, що якби не поява на сцені амбітного львівського співака, то пропав би конкурс. До чого тільки не римували ім’я Остап (було навіть щось про водопостачання Львова, шкода, не запам’ятала).

За кількістю балів та овацій публіки, як і минулого року, перемогла „Набла”, найкраща команда Галицької ліги КВК, знана не лишень у Львові (вона представляла наше місто на Всеукраїнських змаганнях КВК). Такі молодці! „Вишневі” (такі в них сценічні костюми) наприкінці свого виступу продемонстрували фільм про історію своєї команди. Аж сльози покотилися мені з очей, як я уявила, що наступна „Університетська осінь” відбуватиметься без „Набли”. Капітана прикладників Ромка Гапачила вже вкотре (вдруге чи втретє?) визнали найкращим гравцем. Ох, і потішив він нас усіх на конкурсі капітанів, удаючи із себе голову юнацького об’єднання під колоритною назвою „Пацани”.

Звання віце-жартунів заробили собі журналісти, які вперше за час існування команди потрапили до фіналу. Хлопці гарно віршували і продемонстрували непогані знання із сучасної літератури. І за те їм спасибі.

Хитруни-фізики хотіли посвататися із журі, засилаючи старостів до єдиної в журі жінки: „У нас — купець, у вас — товар”. Однак нареченому Славкові, який феєрично з’явився на сцені на мопеді, вручили гарбуз, а старостам із „Плазми” — третє місце.

Четвертою фінішувала новоспечена команда геологів „Шельф”. Вони теж загравали з журі. Найбільші сентименти проявляли до Куйбіди, навіть пісню про нього написали.

П’яте місце посіли прикладники з „Вірусу”. Уявляєте, хлопці познущалися із „Енеїди” Котляревського. З автора зробили міліціонера, а з самого твору — заяву в міліцію на бандюгу Енея. Не сподобалася мені така інтерпретація. Один із членів журі назвав манеру гри цієї команди „інтелектуальним КВК”.

Потім було нагородження, оплески, радість команд та вболівальників, і, звичайно, багато призів. Згадався навіть мені уривок вірша Андруховича:
„…Той самий кавеен по всіх каналах, крім першого,
але на першому навіть кавеен був би за щастя,
хоч які вже там знову жарти з приводу сала?”

Згадала і втішалася: наш університетський КВК зовсім не такий. Жарти в нас не про сало, та й мізки від них не всихають.

Наталка ЛІПІНСЬКА

ВІДВЕРТО ПРО…

Вибагливих львів’ян важко чимось вразити: епатажністю та постмодерном уже нікого не здивуєш. Єдине, чого нам справді бракує, то це – відвертости. Відвертости справжньої, а не акторсько-сценічної.

Чи ви знаєте багато письменників, які могли б зізнатись у “плагіяті”?
А може, знаєте автора, який щиро розкаже про власні втрати й судоми прощань?
А я та, зрештою, й усі, хто відвідав презентацію книг “Прощання”, “Хлопчик на літо”, знаємо.
Знайомтесь – це Юґан Барґум, фінський шведськомовний новеліст та драматург.
Він називає себе “світлячком”.

Наталя Іваничук (завдяки якій ми насолоджуємось чудовим перекладом “північної літератури”) називає його “елегійним скандинавом”.

Мені ж хочеться назвати його простим, але не примітивним, щирим, але не нудотно-солодким, стриманим, але не холодним. Та й почуття гумору йому не бракує (геть стереотипи про “гарячих фінів”!), раз у раз авдиторія вибухала сміхом.

То Юґан ділиться спогадами про першу спробу пера: десятирічним хлопчиком він “переробив” відому казку і подав вчительці як власний “опус”. “Визнання й слава” так припали йому до душі, що тепер й сам дивується, як це в доробку з’явилося 15 книг прози та 15 п’єс.

Хто хоч трохи знайомий із скандинавською літературою, той знає, що смутку й похмурости там удосталь. На жаль чи на щастя, книжка Ю. Барґума цього постулату не розвіяла – і “Хлопчик на літо”, і “Прощання” не додадуть оптимізму депресивним особам.

А ось тим, хто загоює рани від прощання з ілюзіями, “сповідь скандинава” дуже знадобиться. Він нікого не вчить і нічого не доводить, він просто намагається бути відвертим.

Марта ГОШОВСЬКА

ДЛЯ ДУХОВНОЇ СПРАГИ – «КЕФИР»

Упродовж тижня тривав молодіжний мистецький фестиваль під назвою “Кефір”, метою якого було відкриття молодих талантів.

У рамках фестивалю в приміщенні Львівського національного університету ім. Івана Франка 30 жовтня відбувся літературний вечір. Неодмінним атрибутом вечорів, які йому передували, і самого фестивалю, стали свічки. Просторе приміщення, яке обрали організатори для проведення заходу, швидко заповнила молодь, спрагла цікавої літератури, в очікуванні чогось нового, иншого. Охочих прочитати свої твори було чимало, і цьому якраз сприяла цікава форма проведення вечора: п’ятірку читців змінювала инша п’ятірка, урізноманітнюючи атмосферу дійства. Між читанням виникали цікаві дискусії (які инколи переростали у сварки) щодо стану сучасної літератури. Обговорювали також перспективи розвитку молодої літератури, які, щоправда, не для всіх виглядають безхмарними. Не радісною й оптимістичною, а темною та иноді депресивною була поезія і проза молодих мистців, що видається закономірним для людей, які в юному віці починають своє входження в літературу. Але твори такого спрямування розбавляли зухвалі і більш оптимістичні твори инших учасників. Инколи необґрунтований сміх глядачів не дозволяв до кінця зрозуміти твір, хоча цього автори прагнули чи не найбільше. Що винесли з “кефірного” заходу його учасники і глядачі? Окрім подарунків – книжок, наданих спонсорами фестивалю, також і розуміння того, що молода українська література, аби не спинити свої кроки десь на нижчих щаблях свого розвитку, потребує середовища, в якому зможе безперешкодно рухатися (у правильному напрямку — вперед), а також таких вечорів, на яких кожного можуть почути і належно оцінити.

Проте найсерйознішим і найвдалішим проєктом “Кефіру” став рок-концерт, що прозвучав у клубі „S.Dali”. Тут виступило близько 20 молодих музичних гуртів, представників різних музичних напрямів і стилів. Але якщо бути об’єктивним, то не все, що звучало, було якісним та цікавим. Та все ж таки позитивний настрій позитивний. Особливо цікавою була команда з Новояворівська “Роза-Марена”, яка грає веселий, драйвовий рок. Ориґінальними були хлопці з групи “Sleep Сovers”. Хедлайнерами цього концерту став уже досить відомий львівський гурт “Green Silence”, музиці якого вдається позбавити слухачів від нав’язливих і втомливих думок. Окрім вже названих команд, свою музику репрезентували „ASSA”, “BeatleJuice”, “De?Сенс”, “Screamers”, “Vanilla Sky”, “Абу-касимові капці”, “Камелот”, “Квітень Руїн”, “Хуч”, “Метелики” та ин.

Варто зазначити, що цілий тиждень тривала виставка фотографій у галереї “Фотовернісажу” та виставка живопису в галереї “Ом”, теж організовані “Кефіром”. Отож, фестиваль відбувся, таланти є, спрагу втамовано, залишається працювати надалі й досягати більшого.

Вишня, Юрко СИНЕНЬКИЙ

БЕЗЛЮДНІ ОСТРОВИ КУЛЬТУРИ

Київське культурне життя дедалі більше виявляє тенденції до субкультурности та розщеплення на окремі течії та мало пов’язані між собою гуртки. Можна вдатися до популярного слова “тусовка”, проте воно все-таки передбачає наявність якоїсь спільноти (ми ж кажемо: “він із київської тусовки”), тоді як гурток – щось зовсім відрубне й замкнуте в собі. Що ж, спробуймо глянути, що цікавого відбувалося в кожній із субкультур цієї осени.

У субкультурі, зосередженій на кіні, досить широко відлунили спроби Міністерства культури й туризму (чи Міністерства культуризму, як жартують деякі дотепники) запровадити цензуру в царині мистецтва, адже йшлося про відмову видати прокатні ліцензії для фільмів “Земля мертвих” та “Техаська різанина бензопилою”. Як протест проти цього, Києво-Могилянська академія та кіноклуб, що діє при ній, одразу ж організували покази заборонених фільмів (до слова, перших заборонених фільмів за всю добу незалежности), після чого представники міліції конфіскували записи, які, напевне, сильно спричинилися до росту злочинности. Що ж, гідна подиву пильність.

Звісно, що найголовнішою подією київської кінокультури став фестиваль “Молодість”, у якому цьогоріч узяли участь такі абсолютні величини сучасного кіна, як Кшиштоф Зануссі та Роман Поланський. Однак масштаб події вимагає окремої статті иншого жанру, тож вдовольнімось простою згадкою. Варто зазначити, що нарешті запрацював і кіноклуб в Інституті журналістики, почавши з ретро-спективи фільмів славетного росіянина О. Сокурова.

Субкультуру книголюбів більш-менш об’єднав ярмарок “Книжковий світ”, де були широко представлені й сучасна проза, і поезія, і “нон-фікшн”, і “фентезі”, і ще багато чого иншого, однак розрізнені заходи ярмарку тільки підтвердили гіпотезу про подрібнення читацької авдиторії. На жаль, київські книжкові свята поки що не можуть сягнути й близько того розвою, що Львівський форум, як через відсутність таких міцних традицій, так і через постійну присутність книжкового ринку “Петрівка”, який буквально чи не в будь-який час доби забезпечує киян книжками.

Проте та частина авдиторії, яка цікавиться поезією і здебільшого сама її пише, була заанґажована більше в поетичні спаринґи, які віднедавна стали популярними серед молодих київських поетів (за прикладом того ж таки Львівського книжкового форуму), і для певної частини публіки вагомість тих подій переважила навіть той-таки “Книжковий світ”.
У царині візуального мистецтва бомбою цього сезону стала виставка класика українського contemporary art’у Іллі Чічкана Психодарвінізм”. На кількох десятках полотен – фігури в костюмах і військових мундирах різних звань, фігури цілком людські, але всі – з волохатими мавпячими писками. Писки глибоко індивідуальні, кожен відбиває пережитий досвід і теперішній емоційний стан, але поза тим вони залишаються нічим иншим, як бридкими мавпячими писками. Ось оголена натура – реалістично виписане молоде жіноче тіло, увінчане головою шимпанзе. Це коханка Генерала; а та, в доброчинній пристойній сукні – Генералова дружина. У підґрунті виставки, як легко можна здогадатися з її назви, лежить концепція психодарвінізму (чи, як дехто каже ближче до англійської, “сайкодарвінізму”), грубо кажучи – мавпячости нашої психології, наших чуттів, переживань і прагнень. Цікаво, що деякі “портрети” Чічкан малював зі своїх друзів-малярів.

Дуже багатою видалася осінь на музичні події (особливо в царині масової культури, де вийшло кілька нових альбомів рок-виконавців, передусім хлопців із “Мандрів” та “Океану Ельзи”, останні здійснили небачене в українській музиці: двічі за місяць зібрали переповнений Палац спорту, щоб показати, як вони грають і розбивають гітари). Щодо симфонічної музики, то варто відзначити нетрадиційну для українського оперного мистецтва модернізовану постановку “Фавста” Ґуно в Національній опері, з алюзіями на сучасний голлівудський кінематограф у втіленні “Матриці”, на тлі аванґардних декорацій та в сучасних костюмах.

Відзначу також те, що в Інституті журналістики з початком нового семестру відновив діяльність літературний клуб альманаху “Святий Володимир” – зокрема, заплановано зустрічі з такими особами, як Василь Шкляр та Сергій Жадан. Уже відбулася розмова з Юрком Покальчуком, що порозказував усім присутнім, яких було, до речі, навіть більше, ніж на зустрічі з Андрієм Курковим, цікаві історії із свого життя: знайомство з Хуліо Кортасаром, карколомні еротичні й військові пригоди в джунґлях, подорожі до Індонезії, Нікараґуа та Західної Европи, досвід журналіста та члена Нацради з питань телебачення та радіомовлення тощо, тощо, тощо. Непересічні речі (“Ти хочеш бути письменником чи друкуватися?”) казав пан Юрко і про письменство, і про себе як письменника. Зустріч мала величезний успіх з огляду на те, який “допит” влаштували
Покальчукові слухачі і з яким ентузіязмом розхапали його автографи. У Національному художньому музеї відбулося принаймні дві цікаві виставки: “Українське мистецтво ХХ століття”, яка презентувала унікальні зразки нашого аванґарду (картини Нарбута, Бойчука, Екстер, Бурлюка, Петрицького й багатьох инших), соцреалізму, постмодерну, а також “Український портрет XVI – XVIII ст.” – тут були справжні раритети, зібрані на кілька місяців із музеїв цілої України. Обидві виставки чудово виявили европейські контексти українського мистецтва всіх епох і водночас – його унікальну своєрідність.

Я згадав тільки ті події, які видалися мені справді значними та цікавими, але що показово: не знайдеться – я певен того – й кількох десятків людей, які побували б на всіх цих заходах (а це було цілком реальним). Ще раз згадаю тут думку, до якої дійшов у попередньому огляді: ліберальна культура зруйнувала традиційну культуру, перетворивши її на набір необов’язкових і незалежних один від одного дискурсів.

П’ятсот років тому англійський поет Джон Донн написав чудові слова: “Жоден із нас не є островом”. Тоді вони символізували важливе відкриття людини перехідної доби: існування у світі людей пов’язує нас із ними; ніхто не існує відрубно, ніхто не може відмовитися від того, що єднає нас із Иншим. Через сто років іще один англійський письменник формалізував архетип викинутого на безлюдний острів. Зрештою, острів виявляється не таким уже й безлюдним, але не в тому річ: ми змогли собі уявити, що опинитися загубленим в океані, усупереч бароковому поетові, може кожен із нас.
Острови сучасної культури є метафорами “групової самотности”, духом якої виявляється просякнуте наше життя: загострене бажання людини усамітнитися на обмеженій території з обмеженим колом таких, як сам. Групи за інтересами, дрібні меншини, малі субкультури домінують у сучасних суспільствах, причому ця тенденція існує не тільки в західних країнах, а й у пострадянських. Замкнутися на своєму острові з такими ж, як ти, і віддаватися там тому, що таким, як ти, цікаве – кредо героя нашого часу, яке, до речі, чудово відчувають творці телевізійних реаліті-шоу. З одного боку, це прекрасний наслідок свободи, з иншого – з часом такі острови можуть стати безлюдними. І вибір, на якому з них оселитися, стоїть зараз перед кожним.

Роман ГОРБИК,
з Києва, спеціяльно для “Ярослова”

НЕВСИПУЩИЙ ОГО-ГО

 Роз’їхалося по світах в останнім часі бубабістське товариство. Уже досить-таки давненько не видно патрона Андруховича, Ірванець й до того не часто появлявся на публіці, а зараз, кажуть, десь розважає люд в Об’єднаних американських державах. Як там, як там: “…любіть Арізону, Небраску любіть…”?

У такий, мабуть, не найкращий, можливо й сумний для цього гурту період, та ще й у час ранньої грудневої хляпи, Віктор Неборак заповзявся самотужки, як він це прокоментував“, не чекаючи запиту інертної публіки”, зібрати нарід на забаву. Хоча ні, що я кажу, де там самотужки. Звичні небораківські мелодекламації своїм майже леннонівським співом скрасив професор Зарічний, та чи не вперше у виконанні Марка Андрейчика та Ярини Якуб’як у межах проєкту “Їжак” пролунали деякі новинки на слова Прокуратора, але про них, можливо, трохи згодом. Треба визнати, що попри несприятливі погодні обставини вишукана львівська публіка досить чисельно пошанувала автора. Першими в голі міського Палацу культури імени Гната Хоткевича показалися Ольга та Тарас Лучуки. Пані Ольга йшла дещо попереду Тараса Володимировича і, дивлячись десь далеко перед собою, пройшла повз нас мовчки. Пан Лучук за крок по ній упізнав своїх студентів й бадьоро, як завжди, привітався, кинувши якогось оксюморона, що саме, я не почув, і, не зупиняючись, повагом пройшов собі. А за якусь мить незчулися, як передпокій наповнився людьми. Усе традиційно, нічого нового під сонцем аж до виходу на сцену директора Палацу і його вступного слова включно. Під вікном праворуч стіл книжкової продукції та український філолог з Вірменії Анушаван за ним. “Літостротон“ тут сьогодні можна придбати за п’ятнадцять гривень, та такий самий стіл (квиткова каса) перед входом до зали під стіною ліворуч. Як звично, не прийшов хтось із дійових осіб, бо вчора мав необережність порізати той палець, яким треба затискати струну. От халепа! Далі випробувані двадцяти-хвилинною затримкою глядачі випередили події несміливими оплесками. Після такої ініціятиви притьмом у вишневій маринарці вискочив на сцену пан Мартиненко. Приготувавши на сьогодні скорочений варіянт свого слова, директор закладу, не спокушаючи публіку, відразу представив декана факультету якогось там, доктора наук якихось там, головного редактора десь там… зустрічайте професора Михайла Зарічного. Властиво виконавши одну композицію, професор перемістився за маленький столик праворуч на сцені. Окрім щойно наведених титулів, сьогодні він модератор зустрічи. Так, згідно зі сценарієм на сцену вийшов й сам маестро.
Він увійшов, мов Бельмондо…

Чорні мешти і чорні штани (причому незахляпані), добре зачесана й підрівняна борода, мила посмішка, широкі груди розпирають білу сорочку, високий комір якої виглядає з-під (не знаю такого кольору) піджака. У ритм чи в риму (?) амплітудних коливань узад та вперед раз у раз згинаються ноги в колінах – маестро виконує відповідні рухи руками, звучить увертюра – рукописний варіянт новонаписаних прозових кавалків. Що воно було таке – не второпав. Відтак, Прокуратор також зміщується за столик праворуч. У них з професором заходить ненав’язлива розмова… Поперемінно на сцену сходять Ольга Лучук, знову професор Зарічний, ще віршик-другий у виконанні Неборака…

Поза тим, докладніше бажаю зупинитися на дуеті подружжя Ярини Якуб’як (вона ж – Дзвінка Гуцул) та Марка Андрейчика, у цій “тусівці” вони ще не показувалися. Марко – американець українського походження, уродженець штату Філадельфія разом зі своєю дружиною Дзвінкою/Яриною, яка відома львів’янам як багаторічний диктор із Радіо-Люкс, виконав на вечорі кілька пісень на вірші Віктора Неборака, музику до яких також написав Марко. Гадаю, що публіка належно оцінила ці релаксово-екзотичні мелодії й можливо незабаром ми матимемо ще одне літературно-музичне творіння у вигляді компакт-диска від Віктора Неборака та дуету “Светер”, він, здається, так називається.

Час поволи збігав, і непомітно-непомітно ми наблизилися до антракту. За знову ж таки традиційним сценарієм ведучий запропонував глядачам ставити свої запитання авторові. Через якусь мить зніяковілий автор подумав, що запитань від публіки сьогодні, мабуть, не буде та, апелюючи до ненайкращих погодних обставин, запропонував потрохи закінчувати. Засвідчуючи неабияку турботу про своїх шанувальників, маестро висловив бажання кожного особисто відпровадити до його домівки. Та на усіх не розірветься. На прощання кожному дісталася мила посмішка Прокуратора. Феєрверків не було. Завіса манірно опустилася.

Що це гепає в вухах: “малюйте БА-БУ-ГО…; Я ЧАГО-ЛАГО-АГО-АЯ-О-ЙОЙ. Річ, мабуть, у тім, що ця ціла “Літаюча голова” така ж вічна, як і доісторична. Усі ці звуки перед тим, як утворитися в горлі їхнього винахідника, здавна існують у непізнаних надрах всесвіту та ще довго веселитимуть люд, як радянський кінематограф.

Іван БОНДАР

ДЕНЬ ФОЛЬКЛОРИСТА

У середу, 9 листопада, все населення катедри української фольклористики ім. Філарета Колесси відзначало професійне свято – День фольклориста. Урочистості з цієї нагоди відбулись пізнього вечора в авдиторії № 231. Тут на теперішніх і майбутніх знавців усної словесности чекали розваги, яких иноді так бракує в повсякденному житті, а для „новонавернених” першокурсників – посвята у фольклористи. На жаль, на святкування не прийшли студенти четвертого і п’ятого курсів. Тож, крім викладачів, присутні були лише студенти молодших курсів. Але молодь – на те й молодь, щоб відроджувати призабуті традиції.

Організатори – студенти-третьокурсники – провели свято в амосфері деякої містики. Насамперед, ведучий-мольфар силою свого слова і легенької музики переніс присутніх на ярмарок: свині, кури та инша живність бродили під ногами присутніх, злиденна жебрачка канючила якщо не копійчину, то хоча б капці, перекупки з яблуками і булками чіплялися до порядних людей, якийсь спудей за шалені гроші пропонував готові курсові роботи, кандидатські та докторські дисертації.

Але ось у відносно тихому кутку ярмарку почалося дійство: студенти першого кур-су творчо представили себе перед населенням катедри. Спочатку „першачки” спробували почати серйозно, з натяком на щиру українську ліричну пісню: юна дівчина, красива, мов птаха білокрила, стояла під чи то вишнею, чи то тополею і, мабуть, виглядала свого коханого. Але раптом – о лихо! – замість коханого з’явився старий дід. Однак все-таки весела вдача взяла гору, і закінчилося все копняками і побоями.

Опісля увагу привернули дві циганки, їхній запальний, полум’яний танець не залишив байдужим жодного глядача і викликав справжню бурю оплесків – здавалося, немов по шиферному даху знагла вперіщив дощ.

Ще однією „фішкою” вечора стала гра в асоціяції з викладачами. Одному з викладачів загадували слово, яке він мусив показати мімікою, а його колеги – відгадати. Якщо протягом хвилини слово не відгадували, викладач змушений був позбуватися частини свого одягу. Однак слід віддати наставникам належне – із завданням вони справились пречудово, за що й були покарані: деякі аксесуари в добровільно-примусовому порядку перекочували на склад організаторів ігрищ.
А в тихому закутку показували свої таланти третьокурсники, запропонувавши студентську казку „Тут і там, або вхід у Рай тільки після успішного іспиту”, широко використовуючи при цьому багатий студентський фольклор. Це була захоплива розповідь про чотирьох студентів: Баранівського, Лисицину, Зайця і Добриню Микитича, які складали іспит з усної словесности лютій і підступній Чортиці Гориничівні.

Після цієї інтермедії для студентів відбувся авкціон із відібраних у викладачів аксесуарів. Ціни пропонували різні: гарні очка, танець, анекдот, чужу залікову. Однак найвищу ціну запропонували за краватку – три поцілунки завкатедри.

Тоді представляти свою групу взявся другий курс, якому вдалося „схалявити” минулого року завдяки тодішнім подіям. Дівчата, вочевидь, усе ще перебували під впливом своєї першої експедиційної практики, що й вилилось у доволі цікаву прозово-поетичну композицію. Розповіли вони казку про те, як жителі фольклорного королівства вирушили в далеку дорогу скарбів шукати, не проминувши при цьому нагоди поскаржитись на гірку долю: „А як вранці ми проспали – двадцять разів присідали.”

А потім викладачі змушені були викуповувати в студентів свої речі: вони співали, розказували небилиці, одним словом, показали себе справжніми фольклористами.

Були ще забави, танці, сміхи, але поволі наблизився кульмінаційний момент свята: посвята у фольклористи – по суті єдина справді серйозна і поважна мить у святі. Цей обряд нехитрий, однак освячений багатьма курсами і овіяний таємничістю, правда, лише для посвячуваних. Основним елементом є спеціяльний обрядовий напій, який не має єдиної назви, приготовлений під час експедиції біля купальського вогнища і настояний на дванадцяти травах. В обряді двоє посвячувачів використовували макітру, дерев’яну ложку і макогін. Дійство відбувалося так: із макітри ложкою черпали юшку і давали кандидатові випити, а тоді легенько стукали макогоном по лобі зі словами: владою наданою мені катедрою української фольклористики імени академіка Філарета Колесси, оголошую тебе фольклористом! І так з кожним. Було видно, що дівчата хвилювалися і трохи нервували, однак переляку не було. Вираз їхніх облич скорше видавав інтерес: ану-ну, що це ви нам підсунули? На жаль, юшка подобалася далеко не всім. Аж раптом – бух!!! Тріснула повітряна кулька – з цієї дівчини виросте великий фольклорист. Закінчилась посвята спільним виконанням пісні „Шабелина”, без якої не обходиться жоден День фольклориста.

За традицією, у макітрі не може лишатися ні краплини, тому викладачі вирішили згадати студентські роки. Але їм, загартованим в численних експедиціях, напій видався „досить непоганим коктейлем”.

Однак все хороше, як і погане, рано чи пізно закінчується. Закінчилося і свято, та спогади про нього надовго залишаться в пам’яті й на світлинах.

Насамкінець хочу зазначити, що все написане, хоч і викликає усмішку, – чистісінька правда, тільки трішки підфарбована, як студентка.

Богдан КРІЛЬ