- Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ “Нації вмирають не від інфаркту, спочатку в них відбирають мову”
- Оленка ЗМІЮЧКА “Коли мова показує нам язика…”
- Олена СИНЧАК “Вчимо иноземців розмовляти українською або Ох, ці мовні коди”
“НАЦІЇ ВМИРАЮТЬ НЕ ВІД ІНФАРКТУ,
CПОЧАТКУ В НИХ ВІДБИРАЮТЬ МОВУ”
РЕФЛЕКСІЇ ДОВКОЛА “НЕПРОСВІЧЕНОЇ ДВОМОВНОСТИ”
Рушієм національного є дух,
а екзистенцією духу є мова.
Вільгельм фон Гумбольдт
Мова – це спосіб самоідентифікації в історичному просторі, метафізична площина, що відображає стан генетичної інформації в людині, нації. Феномен мови в третьому тисячолітті вийшов за межі суто лiнгвістичних знань. Мова виконує націєтворчу функцію: соціялізація людини відбувається в атмосфері (аврі, етері) національної мови. З цієї причини у визначеннях нації більшість дослідників подає мовний компонент, а в ієрархії атрибутів нації мова посідає домінантне місце – поруч із національною самосвідомістю, елементом і виявом якої є ставлення до мови.
В Україні за останні роки мовне питання із царини філологічної, лiнгвістичної перейшло в площину політики, соціології, філософії. Але проблема полягає не в тому, що у зв’язку із цим ми потребуємо нових методик і технологій для дослідження мови в контексті мислення, свідомости, нейрофізіології мозку тощо. В Україні мова стала способом маніпулювання: тепер за “мовним питанням” можна сховати питання політичне, фінансове, економічне… У мову почали грати. Вона стала забаганкою для тих, хто не є компетентним у розв’язанні мовного питання в Україні.
В українському мовознавстві немає таких лiнгвістичних галузей як нейролiнгвістика, психолiнгвістика, етнопсихолiнгвістика, філософія мови тощо на рівні наукових шкіл. І в цьому европейська наука випередила нас щонайменше на 50 років. Сьогодні дедалі більше науковців прагнуть кваліфіковано займатися соціолiнгвістикою. І в цьому немає нічого поганого, якби не той факт, що в соціолiнгвістику приходять “науковці”, які абсолютно не володіють базовими знаннями ані про мову, ані про соціум, ані про саму соціолінгвістику. Єдине, що вони можуть, – писати претензійні статті під промовистими назвами.
Такі дослідники у своїх працях за серпанком соціолiнгвістики прагнуть приховати елементи далеко не філологічні, не мовознавчі, а політичні. Мова в їхніх руках стає гумовим м’ячем, який можна штовхати й підкидати. Але, що найголовніше, зазвичай, сам м’яч наприкінці таких досліджень може десь загубитися, а рефреном стає незадоволеність державною політикою щодо російськомовного населення, яке, мовляв, усі “звинувачують в інтелектуальній неспроможності” у зв’язку із “незнанням великої української мови”. Такі мовознавці стверджують, що “українське питання”, “асиміляція української мови”, “лiнгвоцид”, “каліцтво української мови” – політичні профанації, оскільки насправді в радянські часи українська мова не мала жодних політичних заборон…
Думаю, варто розставити крапки в цих абераційних білiнгвально-політичних дослідженнях, звернувшись до думок справжніх фахівців-мовознавців.
Представник київської соціолiнгвістичної школи Лариса Масенко у новій праці “Мова і суспільство: Постколоніяльний вимір” цитує слушну думку польського дослідника Є. Велюнського: “Немає двомовних народів – так само, як немає дитини, у якої було б дві біологічні матері”. Поширення двох мов в одній країні стає джерелом постійного дискомфорту й напруження. Витіснення національної мови чужою перетворює народ на аморфне населення. Тому одне з нагальних сучасних завдань – відновлення природних стихійних форм існування мови. “Мову, що вийшла з ужитку як засіб звичайного буденного спілкування, не врятує від забуття створена нею культура, якою б елітарною та досконалою вона не була”, – слушно зауважує Л. Масенко. Цілком логічним є висновок дослідниці, справжнього фахівця із соціолiнгвістики, яка зуміла створити свою школу і розробити нову методологію: “Майбутнє України вирішать наслідки протистояння двох активних угруповань – проукраїнського і проросійського”.
Як бачимо, і досі залишається актуальним застереження Івана Дзюби: “Треба нам нарешті усвідомити: русифікація України – усупереч усім нашим гимнам Україні та українській мові й усім ритуалам на їхню честь – не лише триває, а й сягає такої глибини, що загрожує самому існуванню української нації серед націй світу”.
Л. Масенко у праці “Мова і суспільство: Постколоніяльний простір”, як і попередньою – “Мова і політика”, шукає відповіді на запитання, яке поставила Леся Українка: “Як світ з старого збудувати? Як навчить байдужих почувати?” Мова є найочевиднішою ідентифікаційною ознакою нації. Ще відомий соціолiнґвіст Ч. Фергюсон переконував у тому, що в ситуації диглосії статус двох мов різний; це здебільшого зумовлено тенденційністю їхнього вживання в різних сферах життя.
Сучасна мовна політика повинна створювати передумови для того, щоб мовне планування могло реалізуватися повноцінно. Не слід забувати при тому про основний мовнополітичний крок, який повинна зробити кожна суверенна держава. Видатний фахівець із мовної політики Айнар Гоген поділяє процес мовного планування на чотири фази: 1. Фаза відбору, протягом якої приймають визначальні рішення стосовно напрацьованих норм; 2. Фаза кодифікації, коли встановлюють остаточні правила для граматики, ортографії та лексики; 3. Фаза імплементації – заходи, спрямовані на втілення у життя попередньо вибраних і кодифікованих норм; 4. Фаза розбудови – подальший перманентний розвиток та адаптація мови з метою її відповідности до суспільних вимог; тут особливу роль відводять актуалізації терміносистеми.
Тепер стає зрозумілим, чому цивілізовані демократичні країни великого значення надають мовній політиці та мовному плануванню, де роль лiнгвістів є авангардною. Цікаво, що в державній програмі з розвитку і функціонування української мови на 2004 – 2010 роки, яку підписав колишній Прем’єр-міністр України В. Янукович, було зазначено, що “в державотворчому процесі українській мові відводиться провідна роль. Разом з тим в останні роки не забезпечується її належний розвиток; історичний досвід більшости европейських народів свідчить про те, що мова як важливий показник національної ідентичности була і залишається об’єктом державної підтримки та регулювання. Проте в Україні ще не все зроблено для повноцінного впровадження української мови в усі сфери суспільного життя. Потребують удосконалення правові норми, що регулюють її функціонування. Слід докладати всіх зусиль для розширення сфери функціонування державної мови, щоб вона розвивалася та відігравала консолідуючу роль у становленні громадянського суспільства. Послідовне вирішення мовних питань, зміцнення державного статусу української мови передбачає стимулювання процесу побудови заможної та демократичної України”. Але яку “мовну політику” впроваджує сьогодні лідер “опозиції”? Чи є хоча б один із цих пунктів в його “альтернативній” програмі?
Що ж, якщо тільки політична посада змушує декларувати розвиток мови, то тоді варто зрозуміти, що сьогодні не “мовне питання і політика” йдуть поруч, а політика потребує “мовного питання” в лавах “опозиції” для подальших провокацій і профанацій. Чи, може, це такий альтернативний “варіянт” розв’язання проблеми, за який у цивілізованих країнах відповідає саме опозиція?
Мовознавець Віталій Радчук в інтерв’ю газеті “Шлях перемоги” зазначає: “Мова – унікальне знаряддя людини. Українська мова є символом держави й елементом конституційного ладу. Таке визначення підтвердив і Конституційний Суд. Саме тому, щоб розчинити народ і підкорити державу як знаряддя його волі, проти мови українського громадянства на її споконвічних теренах ведеться справжня війна, де зброєю масової дії є дискредитація, знецінення”.
“У всіх народів мова – це засіб спілкування, у нас – це фактор відчуження. Не інтелектуальне надбання століть, не код порозуміння, не пер-шоелемент літератури, а з важкої руки Імперії ще й досі для багатьох – це ознака націоналізму, сепаратизму, причина конфліктів і моральних травм,” – сказала свого часу Ліна Костенко. Мова – це національна свобода у філософському вимірі. Але в той же час “ціла мовознавча школа” стверджує, що “український лiнґвоцид” – це просто-таки “психічна хвороба українських мовознавців-шовіністів”. Історично-мовознавчий екскурс може назавжди розставити крапки в цих спекуляціях науковців, які у віддалених ділянках мозку-свідомости прагнуть змінити історичний хід, зробивши ретроспективний стрибок у минуле…
Лiнґвоцид мав i має мiсце фактично в усiх полiетнiчних утвореннях, багатонацiональних державах, де стикаються iнтереси панiвного i поневолених народiв. Лiнґвоцид щодо української мови має довгу iсторiю, сторiнки якої ряснiють пiдступом, погордою, нахабством, лицемiрством поневолювачiв та щедро политi сльозами i кров’ю їхньої жертви – нашого народу. Торкнемось лише окремих сторiн та епiзодiв цiєї iсторiї.
Професор Київського міжнародного університету, мовознавець Іван Ющук зазначає: “Суть асиміляційного процесу корениться передусім у розмиванні поняття “рідна мова”. Згідно з класичним визначенням, “рідна мова” – це материнська мова, перша мова, яку засвоює дитина в родинному спілкуванні. Асимілювати народ – це примусити його відмовитися від своєї мови, звичаїв, традиційної культури, тобто змусити його перестати бути собою, уподібнити до народу-колонізатора і, у кінцевій меті, злити з цим народом.
Тактику асимілятора найточніше сформулювала Леся Українка в драматичній поемі “Оргія”. Суть діяльности Мецената у завойованій країні – «добром і ласкою примусити всіх видатних чужинців Рим любити. Хто любить – той уподобитись може до любого і тілом, і душею”.
За словами професора Ющука, “масовий перехід на иншу мову послаблює незримий духовний зв’язок народу із своєю землею”. Викривлену, пошкоджену національну самоідентифікацію значної частини українського народу породжує не тільки недостатня обізнаність зі своїм історичним минулим, а й переважно викривлена мовна ситуація. Це вона масово продукує тип конфліктної мовної свідомости й поширює явище, що в науці називають запозиченим із соціяльної психології терміном “ненависть до самого себе”, або “самоприниження”.
На думку І. Ющука, можливість втрати Україною свого історично-інформаційно-культурного простору становить чи не найбільшу загрозу нашому суверенітетові, оскільки в сучасному індустріяльному суспільстві засоби масової інформації мають величезний вплив на формування масової свідомости. 1827 року В. фон Гумбольдт писав: “Нація – це охарактеризована конкретною мовою духовна форма людства, індивідуалізована щодо ідеальної тотальности”. У праці, написаній через півтора століття, читаємо: “Нація – це етнічна група, яка об’єднана спільними звичаями, релігією і мовою і яка усвідомлює свою співналежність”.
Лицар української мови Б. Антоненко-Давидович, спадщина якого ще чекає свого фахового дослідження, писав: “Мова – тонкий інструмент. Однією й тією ж мовою, незважаючи на красу її чи милозвучність, можна і “полову віяти”, й “святий вогонь викрешувати”. Усе залежить від того, як хто вміє володіти цим чарівним інструментом. В одних устах вона звучить із такою силою, що, кажучи словами І. Франка, “мов трубою, мільйони зве з собою”, в инших – тільки ріже слух, вона – мов те лушпиння без животворного зерна… Розмовляти сучасною мовою свого народу, мати високий рівень культури власної мови – це не тільки показник інтелектуального розвитку особи, а й її обов’язок”.
За мовними проблемами сьогодні насправді стоїть абсолютно инша площина, глибока і фатальна. За словами вченого зі світовим іменем Оксани Пахльовської, “сьогодні кордон між двома Українами проходить не між Україною україномовною та Україною російськомовною. Поділ не етнічний, не мовний, не релігійний. З одного боку – вульгарний покруч лоботомізованого суспільства, жадібний споживач фальшивих ідеологем, інертний транслятор енергії насилля. А з иншого боку – всі инші – українці, росіяни, євреї, татари, греки, – кожен, хто має свою культуру і відтак поважає культуру иншого. Це молода Україна і це стара Україна. А головне – це Україна европейська, в якій свідомість, солідарність і взаємоповага стають підвалинами громадянського суспільства”.
У сучасних “мовознавчих полеміках без адресатів” потрібно визнати те, що й досі в Україні є значний відсоток людей, яких можна виокремити в категорію “радянськосвідомих” або “москвосвідомих”. Це ті люди, мислення яких – у Москві, у минулому, воно чинить опір новим історичним віхам. Але “московський вітер” – це не просто стогін, супротив, це варварський зойк, готовність за будь-що винищити те, що є меншовартісним. Українська мова – це покруч, це малоросійська мова в їхньому розумінні. Принаймні, так вчила радянська школа. У даному разі я кажу про культурно-філософську систему радянських часів, що спиралася на історично-документальну базу, яку змогли зібрати мовознавці Лариса Масенко, Орися Демська-Кульчицька та Віктор Кубайчук і видати у вигляді наукової праці “Історія українського лiнгвоциду в ХХ сторіччі”. “Суржикомовне населення” – термін цілком штучний, відірваний від реалій життя. Заберімо російськомовне населення, і тоді “суржикомовні” перетворяться на тих людей, які не володіють стилістичними, ортоепічними нормами літературної української мови. Проте проб-лема набагато глибша. Мовлення – прояв свідомости, її лабіринтів, поєднання і розташування нейронів у корі головного мозку. Мовлення відбиває психосоматичний стан людини, воно показує здібності людини, її рівень культури, духовности, свідомости. На жаль, у нас немає поки що в Україні гідних нейролiнгвістичних та психолiнгвістичних досліджень. Ці міждисциплінарні науки сьогодні мають статус езотерики. Насправді, у нас немає наукової бази і наукових шкіл, які є в Европі, Америці, Японії, Ізраїлі.
Суржик – це хвороба, що зачіпає не тільки “порушення мовної норми”. Це проблема – психічна, психологічна, гуманітарна… Спроба таким чином “захистити себе від України (мови, мовомислення, свідомости) перетворює людей на пітекантропів ХХІ століття, калік і рабів. Культурне невігластво – результат опору, природної редукції естетичних клітин людини.
Україна сьогодні перебуває “на лінії мовного фронту” – із заходу та центру йде циклон – з півдня насувається антициклон. Подивімося, Крим перетворився на “дачу” для представників зовсім иншої держави – Росії. Є кримці, які не знають ані кримськотатарської, ані української мов. Одеський, Запорізький, Миколаївський, Херсонський регіони – “московське болото із присмаком радянського духу”.
Ліна Костенко свого часу сказала: “При всіх традиційних балачках про три братні народи, про спільне історичне коріння, – яке небратнє ставлення до цих двох народів, яке бажання викорчувати їхню мову й культуру з корінням! І кому ж, як не нам, українцям і білорусам, розуміти одне одного? І знати, що якщо знаки біди вертаються, то вони вертаються до всіх народів на цій пострадянській території”.
Але цей “наркотичний сморід” паралізує й українців, які не здатні опанувати російську культуру, а натомість здатні втратити зв’язки із генетичним корінням. Ліна Костенко з цього приводу сказала: “…Значна частина самих українців, які, втративши свою національну ідентичність і не ставши органічно людьми російської культури, являють собою конґломерат нечіткої національної належности, що продукує найпримітивніший засіб спілкування – суржик. Це вже хронічна хвороба нації. Її не вилікуєш ні піґулками, ні грошовими преміями всеукраїнських конкурсів, ні бальзамом патетики про національні святині… Тут вже потрібна шокова терапія”.
Звісно, у кожному із цих міст є свої осередки української Ідеї, але вони “ембріонні”, вони не мають вітальної сили, потрібної для перетворення. Ретроспективна свідомість людей змушує їх самих страждати – психологічний опір новому часові призводить до духовного, економічного, культурного зубожіння в цих регіонах. Науковець Оксана Пахльовська пояснює це в статті “Українська культура у вимірі «пост»: посткомунізм, постмодернізм, поствандалізм” так: “Коротке замикання в системі культури відбулося тому, що ця культура втратила зв’язок з тим цивілізаційним кодом, з якого вона народилася, як, власне, культура, здатна до самостійного життя, до свідомого вибору і виклику в найтяжчих історичних умовах”.
Україна сьогодні – це вікно у світ нової европейської свідомости. Але покоління, яке у своїй свідомості має імплантат радянської системи, не може зробити гуманітарну трепанацію самостійно. Воно потребує лікарів душ, натомість є потужний “московський вітер”, що живиться фінансовою підтримкою тих, кому Україна із її майбуттям байдужі. Це антилюдяний вітер поневолення, духовної руйнації, гуманітарної катастрофи суспільства…
Оксана Пахльовська з цього приводу пише: “Власне, вандалізм посттоталітарного суспільства може бути якщо не припинений, то принаймні марґіналізований, якщо Україна знайде в собі сили протиставити безцеремонній свободі численних імперативів один-єдиний імператив: імператив реальної, а не ілюзорної свободи. Якщо імпортує із Заходу не лише ілюзію свободи від етики, а складний досвід постійної побудови і постійного захисту етики цієї свободи. Свободі не можна навчити. Це потреба. Природна, як потреба дихати. Лише відчувши цю потребу, Україна перестане штампувати себе на футболках в аеропортах пострадянською формулою «Born to be wild». І почне писати себе в історії словами західної демократії, – але тоді також і власними словами: «Born to be free», «народжена бути вільною»”.
У статті “Україна як жертва і чинник глобалізації катастроф” Ліна Костенко сказала: “Мова… не інтелектуальне надбання століть, не код порозуміння, не першоелемент літератури, а з важкої руки Імперії ще й досі для багатьох – це ознака націоналізму, сепаратизму, причина конфліктів і моральних травм. Ідеться ж навіть не про вживання чи не вживання української мови, а про зживання її зі світу. Подібні ситуації в постколоніяльних країнах були, але щоб після здобуття Незалежности, у своїй власній державі терпіти таку дискримінацію, такий неприхований цинізм, – це безпрецедентно. Мова у такому становищі, ясно, не є ресурсом для розвитку України. Як і всі инші, видимі й невидимі, згадані тут і не згадані нинішні кризи і катастрофи.”
На тлі енергетичного відлуння цих слів сьогодні набуває неабиякого значення правописна кампанія – це одна зі складових розв’язання мовного питання. Инша річ – під прикриттям демократичного суспільства “представники неукраїнської фінансової конгрегації” намагаються захистити “історичний вибір України” не відчути себе европейською державою. У південних регіонах партія “Союз” (з ким?) проводить масові демонстрації на підтримку “приниженої російської мови”? Виявляється, мова змогла образитися і закликати на допомогу, звісно, за “тридцять срібників”, які їй впали з московського неба. Потрібно не говорити про і довкола правописної кампанії, а взяти й увести новий правопис із нормами української мови “до репресованого періоду”, і тоді все встане на свої місця. Довколамовні аберації тільки погіршують ситуацію. Потрібно зробити хоча б один гідний вчинок, а не перетворювати це на буфонадно-карнавальну процесію. За словами Ліни Костенко, “третє тисячоліття – це вже не час для становлення…” “Україна відстає від динаміки часу. Лише реальне постання громадянського суспільства може змінити ситуацію на краще. Але насамперед – нова якість мислення, як основний чинник цієї трансформації. Щоб не минуле формувало сучасний тип українця, а щоб сучасний українець був здатен формувати майбутнє. Час працює на тих, хто працює на нього”.
Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ,
Національний університет
“Києво-Могилянська академія”
КОЛИ МОВА ПОКАЗУЄ НАМ ЯЗИКА…
10 листопада в стінах нашого університету відбулась конференція на тему: “Вербальна аґресія як мовно-культурний і соціяльний феномен”.
Хоч сама я, правду кажучи, лаятись не вмію і не люблю, коли це роблять инші, але на конференцію все ж потрапила з цікавости. Власне, карнавальна частина цього дійства сильно “зачепила” мене, особливо напади Івана Лучука на “цнотливих” мовознавців, які залишають на своєму лінгвістичному сумлінні білі “лайливі” плями в підручниках та посібниках (тобто, оминають “слизьку” нецензурну тему або ж дають їй негативну характеристику кількома реченнями – отже, без належного наукового аналізу). Після таких слів відразу захотілось написати статтю з усіма “соковитими” прикладами і довести всім, що українське мовознавство теж чудово може обійтись без брому. Якщо Ви зі мною погоджуєтесь, тоді пропоную короткий диктофонно-стенографічний запис кожного виступу.
Так, Т. Гаврилів виступив із темою “Лайка як життєвий і творчо-філософський імператив у Томаса Бернгарда”. Для Т. Бернгарда (надзвичайно одіозної і скандальної постати в австрійській літературі другої половини ХХ ст.) ритуалізовані елементи лайки були не тільки літературною “позою” чи способом прочитання світу, а й – способом утвердитись, заявити про себе. Тому Т. Бернгард, як справжній “сам собі режисер”, влаштовував саморекламу завдяки публічним скандалам (скажімо, публічне облаювання австрійського міністра освіти чи всього австрійського народу були для нього звичним явищем). Лайка могла займати 10-15 сторінок у його творах і вбудовуватись у ширший контекст неґації:
Хто це? – Віце-канцлер, нацист.
А то? – Міністр сільського господарства, старий нацист.
А он той? – Міністр закордонних справ, старий нацист…
А той там? – Головний редактор найавторитетнішої віденської газети, старий нацист…
А он ті? – Нацисти.
А решта? – Дурні і нацисти.
А офіціянтка? – Католичка. Всіх знає і нічого не відає.
Проте Т. Бернгард – не виняток і не унікум в австрійській літературі другої половини ХХ ст. Адже і в Ельфріде Елінек мовлення також побудоване на неґації, відкиданні та критиці, що загалом характерне для другого австрійського аванґарду як спосіб протесту та подразнювання міщанських смаків й уподобань, повалення авторитетів, традицій, лякання публіки першими літературними акціями вживання лайливих слів…
Виступ І. Лучука “Лайка як поетичний феномен” мав на меті розвеселити публіку “розкутими” цитатами (і це йому вдалось). Отже, після уже зазначеної критики на адресу “підручникових мовознавців” доповідач розтлумачив, яке ж із значень слова “феномен” стосується поетичних інвектив: “Одне із двох значень: явища, у якому спостерігаємо суть чого-небудь, – відкидаємо зразу, бо лайка в жодному разі не визначає суті поезії… А значення феномена, як рідкісного, незвичайного, виняткового явища, нам не лише імпонує, але й вельми пасує. Лайка як поетичний феномен є явищем марґінальним у поезії загалом, і в українській поезії зокрема”. Після чого навів цитати, дібрані зі сторінок сучасної української поезії, зокрема з творів Ю. Андруховича, С. Жадана, Ю. Позаяка, О. Ірванця. Аби продемонструвати стилістичне значення лайливих слів, І. Лучук зачитав власну поезію “Перед-обідня меланхолія”. І зауважив, що коли б із вірша вилучити всю пейоративну лексику, то він утратить свій зміст.
Для Л. Ставицької лайка в усному мовленні, з’являючись у момент сильного афекту, перетворюється “на невеличкого поета такого собі, коли емоції біжать попереду слів і актуалізують глибини такої інвективи”. Дослідниця жарґону також вдало підкреслила складний характер лайки, бо иноді “можна вилаяти людину – і вона зрозуміє, що тобі небайдужа і як сильно ти насправді любиш її. А можна так людині освідчитись у коханні і так зробити їй комплімент гарними і красивими словами, що стане зрозуміло: ця людина тобі цілком байдужа”. І на підтвердження своєї думки Л. Ставицька зацитувала уривок із поеми “Берестечко” Л. Костенко (який, щоправда, завбачливо “порізали” в сучасних виданнях, але надрукували в далеких 80-х рр.):
Та я ж був щасливий з тобою, стерво,
Та я ж молився на тебе, заразу,
Та я ж після тебе ні одну ні разу.
Та ти ж моє серце вийняла,
Ти ж всю душу мою запомийнила!
Та будь воно прокляте, все ваше кодло,
Всі ваші кудла і всі ваші кубла!
Та я нап’юся,
Та я заллюся,
Та я на камені простелюся!1
“Такого освідчення в коханні, сильнішого, ніж оцей текст-монолог героя, я у своєму житті не читала в українській літературі, – підсумовує дослідниця, – …Тут і всі види лайки, і прокльони,.. і пристойна лайка – усе є”.
Наступним був Ю. Винничук із доповіддю “Лайка у львівському балаку” (який, до речі, повідомив, що готує до друку книжку про львівський балак). Отже, львівський “балак” постав на початку ХІХ ст., коли приміська (наддністрянська) говірка збагатилася численними запозиченнями з німецької, чеської та ідишу. Львів на ту пору мав власну ориґінальну лексику. Зокрема львів’яни часто вживали на початку майже кожного речення “та йой”, тому їх називали “тайойками”. “Є такий анекдот про те, що раз у Варшаві на базарі… стоять батяри і спостерігають за пасажирами, які виходять із потяга. Так, із потяга виходить якийсь старший пан, до нього підбігає молодший. Вони обнімаються і вигукують: “Та йой, та ти ту, та й я ту, та йой!” А батяр вигукує: “Слухай, Федюс, японці приїхали!” – розповів, і сам регочучи, Ю. Винничук.
Львівський “балак” був дуже популярний свого часу. У 20-30 рр. серед освіченої молоди поширилась мода говорити по-львівськи, тобто домішувати до літературної мови львівські словечка. Завдяки цьому середовище львівської вулиці витворило специфічний настрій, гумор і дотеп, який усе більше притягав до себе і якому тяжко було опиратися. А ориґінальним витвором львівського “балаку” стала лайка і прокльони: “Шановні гості, дорога родино і ти, француватий шваґре, просимо до столу!; А шлячок би тебе ясненький трафив!, Аби тя дідько вхопив та на скали заніс!, Аби тя качка копнула!, Бодай ти скис!, Щоб тебе підняло та гепнуло!” Инші приклади – ще вищий пілотаж метафоричної лайки: “Най би тя нагла чорна кров залила!; Абись капав, як та свічка!; Абись ся розпав на кавалки, а инакше зрісся!; Най би ті всі зуби випали, крім одного, який би тебе болів усе життя” (за словами Ю. Винничука, це його улюблений вислів).
Як бачимо, “по-львівськи” можна гарно лаятись. Але, будь ласка, не сприйміть це твердження і саму статтю як директиву до дії чи інструкцію з використання багатого інвективного фонду української мови! Справжня ідея публікації – показати, що про нецензурність у мові можна (і треба!) говорити не червоніючи і не ликаючи валеріянку чи бром. Якщо проти вульгарного, некультурного вживання їх справді треба боротись, то чи можемо уявити українську літературу без нецензурних цитат із творів І. Нечуя-Левицького чи О. Довженка? Досить згадати пейоративні феєрверки з уст баби Палажки і баби Параски! А скільки нецензурних слів “орнаментують” сторінки кіноповісти О. Довженка “Україна в огні”! Невже маємо сьогодні з пуристичних міркувань замальовувати ці місця коректором?! Тільки ж у грі лайками та иншими словесними “прянощами” мова всього лише показує нам язика, як мале неслухняне дитинча. І якщо Ви відлупцюєте його, то воно ще з більшою радістю скорчить нову гримасу!
Оленка ЗМІЮЧКА,
“скуштувавши” на конференції
лайливі “прянощі” власними вухами,
категорично відмовляється вживати їх у своєму мовленні
1 Записано від Л. Ставицької.
ВЧИМО ИНОЗЕМЦІВ РОЗМОВЛЯТИ УКРАЇНСЬКОЮ,
або Ох, ці мовні коди!
– Олено, як ся маєш? – запитує при зустрічі Джафер Коч, наш викладач з турецької мови.
– Iyiyim, tesekkur ederim, hocam. Siz nasіlsіnіz? (Добре, дякую, мій вчителю. А як у Вас справи?) – ось таким українсько-турецьким виходить наше привітання. У подальшу розмову, правда, доплітаємо ще й англійські слова, бо ж не знаємо настільки добре мов, аби підтримувати й надалі виключно українсько-турецький діялоґ. Проте навіть завдяки англійській не завжди вдається порозумітись. Тоді, як за рятівне коло, хапаємось за пальці – і “показуємо” значення слова на миґах чи малюємо на дошці. І х-х-у – нарешті порозуміємось…
Розповідаючи про викладання української мови як иноземної (УМІ), можна довго скаржитись-плакати на те, як насправді мало є напрацювань в сучасній україністиці з цієї сфери, але так нецікаво. Краще говорити про те, скільки задоволення, який політ фантазії та розмах практики передбачає праця на такій благодатній ниві. Хоча часом можна натрапити і на приховані в мовному ґрунті “міни”, але від такої небезпеки адреналіну в крові тільки більшає. За свою недовгу практику я мала нагоду “наскочити” вже на кілька таких “мін”, про їх знешкодження, власне, і хочу розповісти. Так, часом доводиться спотикатись на елементарному. Скажімо, подаєш иноземцеві граматичний матеріял, а через кілька занять у якійсь вправі він сам ловить тебе, викладачку, на помилці: “Вибачте, але ми вчили правило, яке говорить, що…” Відчуваєш, як твоє обличчя набуває помідорового кольору. Та опанувавши себе, згадуєш те… правило (щоб йому добре було!). Тільки чому ж у цьому випадку воно не спрацьовує? – Швиденько шукаєш якесь логічне пояснення. Швидше думай, ну ж бо! Твій учень терпеливо чекає на відповідь, яку ти врешті спромагаєшся обґрунтувати як звичайнісінький виняток. Але ж таких винятків в українській мові насправді багато, і в жодну систему їх не повкладаєш! Тоді систему доводиться придумувати самим – вчить нас власним прикладом Ніна Іванівна Станкевич. Пані Ніна разом зі своїми студентами-иноземцями дійшла, зокрема, такого “висновку” про закінчення -ей у множинних іменниках: усе, що виходить із дверей, має -ей (люд-ей, миш-ей, свин-ей, грош-ей, сан-ей). А Джафер Коч, коли ми розповіли йому про українське переносне значення слова “щебетати”, каламбурно підсумовує, що в українській мові все “джиджикиває” (турецьке cэvэl cэvэl [дживил дживил] означає щебетання птахів).
Инші “міни”, які тобі готує вже мова иноземця, зможеш передбачити, якщо бодай трохи знатимеш її. Якщо, до прикладу, українці їдуть машиною, то турки завжди тільки з машиною (arabala). Тут і доведеться тобі вести боротьбу зі стихією рідної мови, яка керує мисленням студента, та “перекодовувати” його на українське сприйняття світу. Але як же це приємно, коли твоя студентка в розмові з кимось англійською швидше підбирає українське слово, ніж англійське, – і так її англійське мовлення вже набуває виразного українського візерунку.
Якщо ж у твої філологічні руки потрапить дуже спритний та жартівливий студент, тоді різноманітних ляпсусів (навіть у безневинних завданнях) просто не уникнути. Наводжу приклад із власного гіркого досвіду. Завдання полягає в тому, щоб закінчити речення, уживаючи наказовий спосіб дієслова. Одне із запропонованих речень: Якщо ви хочете запросити когось на побачення… Ось ваш студент-американець і відповідає: “Ніжно поцілуй її”. Або инше речення: Якщо у вас поганий настрій… – продовжує жартом із колись читаного з вами на уроці тексту – “з’їж смішинку”.
Звичайно, як і в будь-якій роботі, у процесі викладання УМІ неможливо вберегти себе від усіх “мін” заздалегідь. Так чи инакше, а з небезпеками, прихованими в глибинах мови, усе ж доведеться мати справу. Очевидно, єдиний вихід – це гартувати себе тривалою практикою викладання.
Олена СИНЧАК