Розмова з доктором географічних наук, професором Олегом Івановичем Шаблієм продовжує в “Ярослові” серію інтерв’ю з викладачами Львівського національного університету імени Івана Франка. Легендарний професор Шаблій за час своєї праці в університеті (а це близько 45 років) став його невід’ємною часткою. Львівський університет і Олег Шаблій – це два взаємодоповнювальні явища. Чим зацікавив професор-географ філологів? Своїм інтересом та ерудицією у сфері українського мистецтва та культури в цілому, небайдужістю до того, що відбувається в житті студентства, вмінням аналітично мислити та незнищенною молодістю духу.
– Олегу Івановичу, психологи кажуть, що після певного віку людина починає думати не про плани на майбутнє, а про своє минуле. Що Ви відчуваєте, переступаючи поріг 70-ліття?
– Нічого особливого. Сприймаю як чергову роковину від дня народження. Коли людина при ділі, їй нема коли зосереджуватися на минулому, хоч у ньому було багато цікавого. Але ще не настав час на спомини. В останні роки я започаткував декілька проєктів. Принаймні, до 2010 р. продовжую свою серію видань “Постаті українського землезнання” (вже вийшло вісім книг, а планую двадцять), “Комплексний атлас Львова”, два підручники, хрестоматію новітньої української географії, словник із суспільної географії та ин. А ще наукове редагування праць членів катедри, аспірантів… Так що голову ніколи підвести.
– Ви обрали справою свого життя географію. Чи були у Вас вагання при виборі майбутнього фаху? Окрім вузькоспеціальних інтересів, яке коло Ваших зацікавлень?
– Чи обирав я географію? Напевне, вона вибрала мене. Я мріяв стати астрофізиком. Але на фізичний факультет, де була ця спеціалізація, у 1954 р. мені, як випускнику-відміннику Бережанського педучилища, без вступних екзаменів відмовили. Запропонували тоді вступати без екзаменів на юридичний, філологічний (слов’янська філологія) та географічний. Фах географа, як я тоді думав, найближчий до фаху астронома. Це зовсім не так. Та я ніколи не шкодував про свій вибір.
А щодо зацікавлень (гобі), то мене завжди приваблювали мови – як українська, так й чужоземні. Я самостійно вивчив польську, чеську і останніми часами англійську. Тому не відчуваю дискомфорту, спілкуючись з иноземцями. Я цікавлюся також образотворчим мистецтвом (сам малюю; до речі, за 50 років “праці” маю багато зарисовок портретів українських письменників, починаючи від Максима Рильського і закінчуючи Романом Лубківським). Моїм гобі була і є музика. Я багато років грав у самодіяльних ансамблях, в т.ч. у симфонічному, “Черемоші”, народних інструментів тощо.
– Що являв собою Львівський університет в той час, коли Ви навчалися в ньому? Скажіть, будь ласка, кількаслів про своїх Учителів.
– Я навчався в університеті протягом 1954–1959 рр. Це був час хрущовської відлиги, особливо після ХХ з’їзду КПРС, на якому тодішній І секретар ЦК “розвінчав” культ особи Сталіна. Незважаючи на обмеженість цього розвінчання, ейфорія була всезагальною. З ҐУЛАҐу поверталося багато репресованих. Але зміни були як виявилося, поверховими. У цих умовах знову пробуджувалася національна свідомість, особливо в молоді, яка мала переважно селянське походження і “гризла” граніт науки. Душею поступу в університеті був його ректор – професор (потім академік) Євген Лазаренко – людина національно свідома (сам зі Слобожанщини, геолог). Він взяв курс на формування тут викладацького складу з вихідців із західних областей. Саме він і прийняв мене на роботу ще у 1958 році, коли я вчився на V курсі. Моїми учителями в університеті були Опанас Ващенко (слобожанець, завідувач катедри) і Федір Заставний (обидва пізніше стали професорами, захистивши докторські дисертації). Добрими словами згадую професора Каленика Геренчука. Зауважу, що до 1995 р. звання професора було рідкістю. У 60-х роках ХХ ст. на факультеті було лише два професори (Петро Цись і Каленик Геренчук). Нині маємо аж десять, в т. ч. сім із захищеними докторськими дисертаціями.
– Скільки змінилося ректорів за час Вашої праці в університеті, і хто з них заслуговує особливої згадки?
– За час моєї праці в університеті (а це, якщо врахувати п’ятирічний період навчання, вже минуло понад пів століття!) було лише чотири ректори. До 1963 р., як я вже відзначав, ректорував проф. Євген Лазаренко. Про нього Дмитро Павличко писав: “Прийшов таки один на триста літ, великий Ректор у мою святиню…”. У травні 1963 р. його брутально зняли з посади на Секретаріяті ЦК КПУ, безпардонно викликавши із Колодяжного, де відбувалося відзначення 50-ї річниці від смерти Лесі Українки. Поки ми – учасники художньої самодіяльности (я тоді грав у симфонічному оркестрі університету) повернулися до Львова, ректором уже був колишній ректор Львівської політехніки проф. Микола Максимович. Саме з цього часу почалася смуга застою, усунення з посад національно свідомих викладачів і студентів. Доноси, виклики у “спєцотдєл”, переслідування були звичним явищем. “Історичними” стали закриті партійні збори університету 16 червня 1966 р., на яких ректор виголосив свою знамениту “доповідь” (зрозуміло, підготовлену не ним, а парткомом і каґебістським спецвідділом). У ній я, що чотири дні перед тим захистив кандидатську дисертацію, постав як націоналіст поряд з В’ячеславом Чорноволом, братами Горинями, Ярославом Кендзьором, Михайлом Осадчим та иншими (деякі вже були засуджені, инших усунули з посад та зі студентських лав). Це затримало проходження моєї дисертації на рік. Врятував мене тоді завідувач катедри Опанас Ващенко. А коли я захистив докторську (1978 р.), то посади і звання професора вже довелося чекати аж десять років. Після смерти М. Максимовича ректором у 1983 р. став доц. Володимир Чугайов, – комуністичний, але хитрий (дипломат!) ортодокс. Репресії в університеті посилилися. Найбільш підлим було усунення з посади відомого гуманіста, завідувача катедри німецької мови проф. Богдана Задорожного (і не лише його). “Зачистка” (яке слово!) невпинно наближалася і до мене. Аж у 1988 р., коли вже завершувалася горбачовська перебудова, мені було дозволено подати заяву на посаду професора катедри. Нарешті, у 1990 р. на хвилі могутнього підйому визвольної боротьби, колектив університету обрав (підкреслю, обрав таємним голосуванням!) нового, четвертого ректора – визначного фізика-теоретика, професора Івана Вакарчука. Почався сучасний, новітній період розвитку Львівського національного університету ім. І. Франка. Зараз створено всі умови для вільного і творчого розвитку нашого навчального закладу. Я став завідувачем катедри економічної і соціяльної географії. Відзначу, що за останні 15 років я створив значно більше, ніж за попередні 30 літ.
– Через Ваші руки пройшли різні покоління студентів. Чи спостерігали Ви зміни у їх свідомості упродовж своєї викладацької діяльности? Що цікавить сучасного студента-географа (у широкому контексті)?
– Так, це правда. За 45 років через мої руки пройшли сотні, а то й тисячі студентів. Студенти 60-х років ХХ ст. були самостійнішими, більше прагнули знань, старалися здобувати їх своєю працею. Навіть в умовах большевицького режиму студенти створювали підпільні організації і ухитрялися пізнати плоди забороненої літератури. Наприклад, у нас на факультеті діяв добре законспірований підпільний студентський гурток (Богдан Заставецький, Святослав Праск та ин.). А ще пам’ятаю, як у Львові в 1962 р. висадився київський десант – тріумвірат в особі Івана Дзюби, Івана Драча та Миколи Вінграновського. Т. зв. відлига вже закінчувалася. Але студенти нашого університету буквально носили їх на руках. Їхні поезії поширювалися поміж нас у списках. Я до цього часу знаю багато з них напам’ять. Студенти університету підхоплювали все нове, прогресивне. Пісні Володимира Івасюка звучали не лише в гуртожитках і навчальних корпусах, а й у громадських місцях, що було викликом існуючому режимові. А коли композитора підло знищили, то на його похороні студенти університету йшли в перших рядах. Деяких у зв’язку з цим виключили з університету.
Подобаються мені сучасні студенти, рівень інтелектуального розвитку яких порівняно вищий, ніж це було ще недавно. Розкутість, незакомплексованість, відкритість – це позитивні риси молоді постіндустріяльного суспільства. Не такі вони інфантильні, як дехто стверджує. Багато з них навчається і водночас працює, вирушає в закордонні поїздки, в т. ч. трудові. Тішуся, що інтелектуальний потенціял нації не вироджується, а навпаки – примножується.
А зацікавлення сучасного студента-географа стали прагматичнішими. Більшість студентів хоче отримати практичні знання і навики. Вони всі інтенсивно освоюють комп’ютерні засоби і використовують їх при виконанні практичних і семінарських робіт, написанні курсових, дипломних і маґістерських праць, при підготовці наукових рефератів і доповідей. На жаль, гуманітарний рівень підготовки сучасної молоди, особливо в царині українознавства дуже низький. Це передусім недопрацювання середньої школи.
– Раніше, зокрема за радянських часів, студенти негуманітарних факультетів були ініціяторами багатьох культурних заходів, що підтримували національний дух та культуру українців. Тепер вечори-зустрічі з письменниками, вистави, різні постановки і т.д. – це свого роду прерогатива філологів, акторів чи музикантів. Яка причина такої пасивности – орієнтація лише на свій фах, відсутність забороненого плоду? Чи може щось инше, глибше?
– Очевидно, і перше, і друге, і третє. Перше. Дуже зріс обсяг знань, які повинні освоїти нинішні студенти. А підручників, українських підручників – обмаль. Недарма ректор проф. Іван Вакарчук так наполегливо вимагає від наших викладачів писати і публікувати свої власні підручники. Часом розпач охоплює, коли бачиш, як багато викладачів і навіть деякі катедри за 15 років не створили жодного підручника. Ми ніколи не перейдемо на европейський, Болонський процес, якщо не матимемо …. національної навчальної бази. Друге. Зараз “заборонений плід” таки відсутній. Хоч, можливо, це й раніше не було головним. Просто тепер зросли можливості вибору. І не всякий студент без відповідної підготовки швидко зорієнтується, де правда, а де замаскована брехня і кривда. Третє. Надворі нова епоха – інформаційна. Розрослася інформаційна інфра-структура – інтернет, авдіо- і відеозасоби. Інформаційна глобалізація, безперечно, відволікає частину студентів від свого, рідного і затягує їх у чужий, особливо російський медія-простір. Примітивна попса просто отруює етер. Чекаємо – не дочекаємося активної культурно-національної політики від наших-ненаших урядів. А її нема, лише голі декларації. Багато залежить від місцевих органів влади, а навіть від порадників у студентських групах.
– Чи можна назвати Наукове Товариство ім. Шевченка неофіційною Академією Наук, як це було на зламі ХІХ–ХХ століть? Які відносини теперішньої Національної Академії Наук і НТШ – конкурентні, незалежні чи байдужі?
– Можна й тепер назвати. Це справді неофіційна, я б сказав, гуманітарна Національна академія наук. Бо державна академія має здебільшого технічне і природниче спрямування. Нагадаю, що за 16 років після відновлення (1989 р.), НТШ не отримало від держави жодної гривні, а видало за цей час понад 400 різних публікацій, особливо своїх знаменитих “Записок”. Під орудою нині покійного Олега Романіва українське НТШ надзвичайно швидко пройшло етапи становлення і набрало міцну тенденцію розвитку. На жаль, передчасна смерть Голови НТШ (3 листопада ц. р.) поставила багато незручних запитань і проблем, особливо проблему фінансування (п. О. Романів якось давав собі раду і у цьому питанні). Багато помагало американське НТШ.
Відносини між НАНУ і НТШ є незалежними або, точніше, нейтральними. Багато академіків НАНУ (напр., І. Юхновський, М. Голубець, М. Долішній та ин.) є дійсними членами НТШ. Я, наприклад, керую Географічною комісією НТШ, був обраний заступником Голови НТШ. Як шеф-редактор очолюю редколегію часопису “Історія української географії”, реалізую проєкт “Постаті українського землезнання”, видав із допомогою НТШ три книги та ин. – і все це під фірмою ЛНУ ім. І. Франка та НТШ. А офіційні структури НАНУ і НТШ між собою майже не комунікують. Хіба що НТШ орендує третій поверх колишнього власного будинку на вул. Винниченка, 24, який совєтська влада, ліквідувавши НТШ у 1940 р., передала Академії Наук. Парадокс та й годі!
– Є багато галузей знання, якими користується більшість людей – тоді та чи инша галузь набуває статусу “популярної”. Що таке “популярна” географія, і чи існує вона взагалі?
– Ви недаремно взяли в лапки слово “популярна”. Бо це слово дуже неоднозначно трактує поняття. Чи “популярна” означає, що її люблять усі чи майже усі? Чи звужувати “популярність” до географічного крає- і країнознавства або мандрівництва. Попит на туристичну і краєзнавчу літературу дуже великий. Мільйони людей зараз мандрують і потребують відповідної інформаційної літератури про краї, поселення, історико-географічні місця України. Дуже часто підготовка цієї літератури була в руках дилетантів. Скажу, що в Україні існує лише три картографічні підприємства, яким я довіряю. Це “Картографія”, “Мапа”, “Нові технології” (усі в Києві). А географи, на жаль, пасуть задніх. Ми не маємо навіть опису маршруту по золотому Львівському кільцю (Львів–Олесько–Підгірці–Золочів–Унів–Свірж–Львів). А як гарно виглядав би опис маршруту по Головному европейському вододілі. Уявляєте: протрасувати вододіл по території Львова, позначити характерні точки, облаштувати їх і спрямувати туди туристичні потоки. І все це вміло піднести рекреантам. І людям, і містові була б користь.
Згадаймо, як до війни і навіть під час війни у Львові виходили часописи “Моя Батьківщина”, “Дорога” та ин. Прочитайте велику розвідку Івана Франка “Галицьке краєзнавство” (1896). Скільки тоді виходило географічно-краєзнавчих журналів і газет! А сьогодні – жодного. Розвідка Олени Степанів “Крим – ключ Чорного моря” (1943 р.) займала всього дві сторінки. Але яка вона емоційна і художня! Невже тепер ми розучилися писати такі твори? А шкода! Думаю, що молода ґенерація географів, нова на факультеті катедра туризму заповнять цю прогалину.
– Як цивілізаційні процеси, на Вашу думку, позначаються на сприйманні мистецтва, і зокрема, художньої літератури? Чи український громадянин дійшов до розуміння того, що результати технічного прогресу можуть бути у різний спосіб корисними для мистецтва, чи він перебуває у стані зачудування самим явищем цивілізації?
– Що Ви маєте на увазі, коли вживаєте термін “цивілізаційні процеси” чи “явище цивілізації”? Якщо під сучасною цивілізацією розуміти “суспільство споживання” на відміну від “продуктивного суспільства”, то зрозуміло, що в нас ця “цивілізація” поступово поглинає всіх і все, особливо молодь. Але треба говорити не стільки про матеріяльне, скільки про “духовне споживання”. І без відповідної підготовки, особливо естетичної, виходить так, що “що нам сипнуть, то ми клюєм” (І. Драч). У цьому велика загроза нашій національній ідентичності. Видно, що більшість людей потребує лікнепу у сфері мистецтва й літератури. Я вже й сам почав відставати, хоч навіть у сумнозвісні совєтські часи старався слідкувати за літературно-мистецькими віяннями у вільному світі. Уже тоді я знав про творчість Архипенка, Бойчука чи Емми Андієвської, розумівся на стилях джазової музики, французькому імпресіонізмі тощо. А тепер постмодернізм переплутав усі карти.
Але, якщо під “цивілізаційними процесами” розуміти розвиток нового типу суспільства під впливом технічного процесу (інформаційне суспільство), глобалізаційне вирівнювання, втрату традиціоналізму і т.д., і т.п., то я є прихильником помірного консерватизму. Иншими словами, український громадянин, особливо молодий, на мій погляд, таки “перебуває у стані зачудування самим явищем цивілізації”. І багато від цього втрачає, бо стає всеїдним. Образно кажучи, разом з корисним продуктом з’їдає багато отрутохімікатів.
– Ви слідкуєте за розвитком сучасної української літератури? Яку художню літературу Ви любите читати (взагалі)? Хто є Вашим улюбленим письменником?
– Відстежую. Але вже не встигаю (Ви дивуєтеся: чи то вона – література так швидко розвивається, чи то я сповільнив свій біг?). Колись я читав усе без розбору. Знав напам’ять мало не усього Павличка, Драча і Вінграновського. Читав і захоплювався новелами і романами Олеся Гончара, Романа Іваничука, Павла Загребельного. Регулярно виписував і “поглинав” “Всесвіт” і “Дзвін”. Тепер читання вибіркове. Що я “освоїв” у цьому році? “Солодку Дарусю” Марії Матіос, “Вероніка вирішує померти” Пауло Коельо, “Перверзія” Юрія Андруховича, “Палімпсест” Василя Стуса та ин. Переважно це твори, придбані на форумах видавців у Львові. Колись у 60-х – 80-х роках моїми улюбленими письменниками були вище названі Іваничук, Загребельний, Гончар та ин. Не змінилося моє ставлення до їхньої творчости і зараз. Але моїм улюбленим поетом знову став Тарас Шевченко. Не дивуйтесь, але читаю “Кобзаря” раз у рік – у березні. І отримую силу-силенну емоцій та імпульсів для роздумів. Уявіть собі, цього літа я зробив для себе нове відкриття Т. Шевченка – увійшов у тонкий образно-художній світ бездоганної шевченківської мініятюри “На панщині пшеницю жала”. А ще люблю ті поетичні перлини, які покладені на музику. Їх я найчастіше наспівую, вони постійно бринять у моїй душі. Я перебуваю в їхньому полоні. Назву декілька: “Ой ти дівчино з горіха зерня” (І. Франко, А. Кос-Анатольський), “Як почуєш вночі” (І. Франко, Д. Січинський), “О, не журися за тіло” (Л. Українки, В. Кирейко) та ин. Вловлюєте, у якій образно-емоційній системі я перебуваю? Тут і “Рідна мати моя” А. Малишка та О. Білаша, “Ясени” Д. Павличка і того ж О. Білаша і багато, багато инших. І за цим усім уже й вік не страшний…
Та зараз я частково змінив літературні уподобання. У сферу моїх інтересів дедалі частіше входить мемуаристика, епістолярна спадщина визначних особистостей. Підготовка до друку праць Степана Рудницького, Володимира Кубійовича, Олени Степанів дуже змінила мої літературні уподобання. З великим натхненням прочитав мемуари, щоденники і спогади Юрія Шевельова, Сергія Єфремова, двотомник “Нецензурний Стус”, львівських Романа Коритка, Олега Голька. Може я й сам підійшов до того віку, що треба братися за мемуари? Переконуюся, що це нелегкий жанр. Ще й обмаль часу. Поживемо – побачимо.
– Що би Ви побажали студентам-філологам?
– Чужому навчатися й свого не цуратися. Кожному студентові слід досконало опанувати хоча б сім (сім – сакральне число!) чужоземних мов: чотири слов’янські (польську, чеську, болгарську і російську) і три західноевропейські – англійську, німецьку та одну романську, наприклад, італійську. По секрету скажу, що я нефілолог, але можу спілкуватися п’ятьма з названих мов. Про рідну українську вже не говорю: її вивчення і досконале володіння – це перший обов’язок студента-філолога. А ще мені хочеться, щоб досліджували сферу діялектології. Був у мене колись найближчий друг Антон Залеський (старше покоління його пам’ятає), багато спілкувався я з його науковим керівником проф. Іваном Коваликом. Вони і катедри філфаку багато уваги звертали тоді на діялектологічні дослідження території України. Брали участь у підготовці “Атласу української мови”.
І ще мої побажання: освоїти технічні і методичні можливості, які дають інформаційні технології, взятися, зрештою, за українізацію комп’ютерних програм, очистити нашу, на рідкість милозвучну мову, від суржикового шлаку і бруду. Екологія мови – екологія душі – екологія інтелекту – такий має бути девіз української мовознавчої еліти.
Данило ІЛЬНИЦЬКИЙ
