НЕ ЗАБУДЬ ЮНИХ ДНІВ
У ВИРІ ПОЛІТИЧНИХ ПРИСТРАСТЕЙ
Подібним було становище й у Львівському університеті – закладі полонізованому, а українські студенти розкололися на ворожі громади. Уже на перших загальних зборах “Академічного кружка” восени 1875 р. студента-неофіта Франка вразив ось який інцидент. Один із присутніх членів товариства розпочав виступ російською мовою. Відразу піднявся Іван Белей, котрий тільки-но прибув зі станіславівської гімназії, “і, протестуючи проти російського балакання в руськім товаристві, відіслав бесідника до Москви або Саратова. Загальні збори, одначе, значною більшістю ухвалили зараз же виключити Белея з товариства” [Т. 41. – С. 375-376]. На відміну од москвофільського “Академічеського кружка”, народовське товариство студентів “Дружний лихвар” не мало власного приміщення, займалося переважно матеріальною взаємодопомогою і лише згодом приступило до ширших культурних і видавничих проєктів. Отож прибувши у Львівський університет, І. Франко продовжив співпрацю із двотижневиком “Друг”, який належав “Академічеському кружку”, незважаючи на те, що ще в гімназії інтуїтивно тягнувся до живої національної мови і був прибічником “фонетики” (тобто правопису, в основі якого лежав фонетичний принцип “пишемо так, як вимовляємо”). “Не знаю, які там у вас, у Львові, мне¬нія зглядом руського язика, – писав у липні 1875 р. до редакції “Друга”. – Мені здається, що форми граматичні, чи то українські, чи галицькі, то спільне добро цілого руського народу, спільний скарб книжного язика” [Т. 48. – С. 30].
Ба більше, відчував глибоко свою причетність до великої загальнонаціональної літератури, що й засвідчив сонетом, присвяченим І.Котляревському (датований він 1873 р.):
Так Котляревський у щасливий час
Вкраїнським словом розпочав співати,
І спів той виглядав на жарт не раз.
Та був у нім завдаток сил багатий,
І огник, ним засвічений не згас,
А розгорівсь, щоб всіх нас огрівати [Т. 1. – С. 143]
Спочатку І.Франко майже не брав участі в мовно-національних суперечках, які точилися в “Академічному кружку”. Вони для нього були, як згадував пізніше, “майже зовсім чужі і не зрозумілі, то й очевидно, не міг у них найти ладу і хитався довго то на сей, то на той бік” [Т. 49. – С. 244], але й далі вперто писав народною мовою, хоча редактори правили його твори “язичієм” і друкували етимологічним правописом. Рідною мовою виголосив 20 листопада 1875 р. на декламаційному вечорі у великому залі Народного Дому свого вірша “Схід сонця”, складеного з нагоди першої річниці “Общества ім. М. Качковського” – москвофільського просвітнього товариства. А 11 березня 1876 р. виступив з віршем на Шевченківському вечорі з декламацією “Тарас Шевченко, симфонія лірична”.
Ще один штрих: дотепер листувався з коханою переважно німецькою мовою, а в лютому 1876 р. перейшов на українську – бо, як признався Ользі, “…руська бесіда – то для мене той любий, домашній убір, в котрім всякий показується другому таким, яким єсть, в котрім і я тебе найбільше люблю! Руська бесіда – то бесіда мого серця!” [Т. 48. – С. 46]. А в одній із тогочасних своїх статей захищав стародавню самоназву українців: “Історія усвятила назву Русь. Під тою назвою предки наші боролись і голови клали, та назва і віра в її святість охоронила нас од національної і моральної погибелі” [Т. 26. – С. 18]. “Але хіба то не одне й те саме: Русь і Росія, руська мова і русскій язик…?” – такі спекуляції навколо імени, яке в бездержавного народу викрала імперія, примушували Франка і його сучасників постійно уточнювати свою національну ідентичність означником “Русь-Україна”, а потім, наприкінці ХІХ ст. – остаточно перейти на етнонім “Україна”, “українці”.
Так, то був час, коли баталії йшли за кожну букву (мова “руска” чи “руська” – українська, а “русска” – російська), за кожне слово. Але впродовж першого року університетського навчання І. Франка ситуація змінилася до невпізнання. Безпосередньо до тих змін значно спричинився Михайло Драгоманов – професор Київського університету, котрий емігрував у Швейцарію, рятуючись від поліційних переслідувань, яких зазнав у Росії за свої політичні переконання. З далекої Женеви Драгоманов звернув свій погляд на львівських студентів і надіслав їм три своїх листи, які було опубліковано в “Друзі”. М. Драгоманов картав москвофільську молодь за її відірваність од рідного ґрунту і сучасности, за лінощі думки, дорікав молодим літераторам, що навіть мовою вони намагаються одрізнитися від народу, який годує їх шматком хліба насущного, тоді як у всьому світі інтелігенція присвячує себе на службу своїй нації і працює задля суспільного прогресу. Український емігрант орієнтував молодь на демократичні ідеали, французький натуралізм і російський реалізм. Гострі й болючі за змістом листи М. Драгоманова справили глибоке враження на львівське студентство. Особливо захопився драгоманівськими ідеями М. Павлик: він особисто познайомився з метром, ще коли той кілька днів перебував у Львові 1875 р., наступного року видав його “Галицько-руське письменство”, листувався з ним, обожнював його. І. Франко набагато спокійніше сприймав М. Драгоманова: особисто з ним не зустрічався, лише 1875 р. здалека бачив його, а з суміші драгоманівських ідей вичитав у той час те, що його самого вельми цікавило: треба знайомитися з першоджерел з новими віяннями в европейській науці й літературі, аби не відставати від “духа часу”.
У той час студенти-народовці зумисне масово вписувалися в “Академічний кружок”. Здобувши там перевагу, вони обрали в лютому 1876 р. новий редакційний комітет “Друга”, у якому І. Франко став секретарем, а в липні 1876 р. “Академічний кружок” об’єднався з “Дружнім лихварем”. Нова редакція “Друга” (у ній, крім І. Франка, працювали М. Павлик, В. Левицький-Лукич та инші однодумці) почала формувати нове обличчя журналу – яскраво національне, поступово демократичне. Видавали журнал живою українською мовою, заповнювали його творами, у яких нуртував “реальний зміст”.
ФРАГМЕНТИ І СИНТЕЗ
Під час літніх канікул 1876 р. редакційний гурток улаштував мандрівку в Карпати. Гостювали в привітних домах сільських священиків, які з зацікавленням розпитували про політичні події в столиці краю, про переворот у “Академічному кружку”. Дорогою зустрічалися з иншими студентськими гуртками. Заїхавши в Лолин, забрали з собою Ольгу Рошкевич. Вози торохтіли дорогою, що звивалася понад гір¬ською Свічею, над головами нависали велетенські громаддя гір. Гамірливий, веселий гурток молоді милувався чудовими околицями. У Лолині І. Франко написав перші оповідання “Лесишина челядь” і “Два приятелі” для задуманої серії “Галицькі образки”. Умовив Рошкевичівну записувати ладканки – весільні пісні, замовляв переклади. Ще в червні 1876 р. листовно попросив о. Рошкевича о руку його доньки. Священик дав згоду і пообіцяв підтримувати майбутнього зятя, перед котрим стелилася кар’єра гімназійного професора.
Наснажені друзі повернулися до Львова. У вересні вони видали літературний альманах “Дністрянка”, в якому І. Франко опублікував оповідання “Два приятелі”, “Лесишина челядь”, поему “Хрест Чигиринський”. У поезії “Наймит”, написаній 10 жовтня 1876 р., Франко оспі¬вав антеївську силу свого народу:
Ори, ори й співай, ти, велетню, закутий
В недолі й тьми ярмо!
Пропаде пітьма й гніт, обпадуть з тебе пута,
Ярма всі ми порвемо!
Недаром ти в біді, пригноблений врагами,
Про силу духу все співав,
Недаром ти казок чарівними устами
Його побіду величав.
Він побідить, порве шкарлущі пересуду –
І вольний, власний лан
Ти знов оратимеш – властивець твого труду,
І в власнім краї сам свій пан! [Т. 1. – С. 62]
1877 р. І. Франко почав друкувати у “Друзі” свої “Бориславські оповідання”, які того ж року видав окремим томиком. Публікували в журналі переклади з Е. Золя, М. Чернишевського, Г. Успенського.
Маючи в своїх руках сильну студентську організацію, двотижневик та инші видання, друзі підтримували тісний зв’язок з М. Драгомановим, займалися розповсюдженням женев¬ських видань, пропагандою новітніх ідей, відбували конференції з редакторами народовських видань, сміливо дискутували з поважними полі¬тичними діячами. Одного разу І. Франко з В. Левицьким подалися на Святоюрську Гору в митрополичу палату на конференцію до тодішнього професора догматики Львівського університету (пізнішого кардинала) доктора Сильвестра Сембратовича, котрий у своєму популярному часописі “Руський Сіон” підтримував народовців. Конференція відбувалася на тему: що для нашої нації має бути на першому місці – віра чи народ? Розуміється, д-р С. Сембратович твердив, що на першому місці має стояти віра, а щойно на другому – народність. Натомість прибулі молодики обстоювали зворотний порядок. Не допомогли, згадує В. Левицький, жодні докази: ні професор, ні Франко не змогли переконати одне одного і після двохгодинної полемічної розмови опоненти розійшлися – кожен упевнений у своїй правоті.
Видання “Дністрянки” привернуло до Франка увагу Володимира Барвінського, редактора народовського журналу “Правда”. Кілька разів при зустрічах з І. Франком В. Барвінський заводив розмову про опубліковані в тому альманасі оповідання і просив дати подібні твори для “Правди”. Наприкінці 1876 р. І. Франко приніс йому свіже своє оповідання “Оловець”. В. Барвінському дуже сподобався той зворушливий, щирим почуттям натхненний і майстерно оброблений спомин шкільних літ. “Ми розговорилися про різні літературні теорії й плани. Я, бувши тоді під впливом Золя, звернув розмову на потребу змалювати нашу суспільність у різних її верствах, та вказував заразом на трудність такого діла. Барвінський виявив мені, що й у нього укладається план цілої серії оповідань, яким він хотів надати спільний титул “Галицькі образки”. Він брався змалювати те життя, яке, мовляв, він найліпше знає, життя ру¬ської інтелігенції, а головно духовенства. При тім він не міг погодитися з таким способом пи¬сання, який проявивсь у мене, особливо в “Лесишиній челяді”.
Ну, що воно таке? – говорив він. – Могла б була вийти гарна ідилія, якби не той нещасний натуралізм, що псує ідилічне враження. До якої категорії творів зачислити се?
Я відповів, що про всякі категорії мені байдуже, а, пишучи оповіданнячко, я попросту хотів змалювати контраст між красою природи і мізерією людського життя.
– Се не в дусі нашої поезії, особливо народної, де природа звичайно сумує й веселиться згідно зі смутком або радощами чоловіка.
Я доказував, що така ніби гармонія – се один із способів збудити настрій, але народній поезії не чужий і другий спосіб – контраст. Барвінський не розумів поетичного твору, якого головна мета – збудити такий чи інший настрій; він стояв за тим, що треба писати заокруглені оповідання, новели або романи, а не ескізи… Я вказував на те, що задля різного виховання традиції, окруження й логіка, розумування і причиновість у поступуванні різних людей у різних суспільних верствах бувають різні і що малювати ті спеціальні логіки та психології для мене дуже принадна річ.
– Ну, але то мало людського життя, щоб настільки вжитися та вдуматися в дух різних людей із різних верстов, щоб можна було змалювати їх у повістях, – сказав Барвінський.
– Так, – відповів я, – та проте се конечне, і тільки маючи такий образ суспільності в різних її верствах та моментах, ми будемо могли подумати про синтез, про ширші заокруглені образи. Такі детальні студії можуть і повинні робити різні люди; не біда, коли вони будуть фрагментарні; се навіть ліпше, бо письменник у таких ескізах може передати безпосереднє живе враження дійсності, не потребуючи накручувати, докомпоновувати та фальшувати, щоб натягти твір до рам заокругленої повісті” [Т. 33. – С. 398 – 400].
В. Барвінський так і не погодився, зате І. Франко відтоді взявся збирати матеріал для змалювання панорамного образу української суспільности в низці прозових полотен.
(Закінчення у наступному номері)
Українському Пласту – 95 років
Пласт – це національна українська скавтська організація, що зародилася на початку ХХ сто¬ліття на західноукраїнських землях внаслідок поширення у світі ідей нової системи виховання молодого покоління “Scouting”, яку заснував анг¬лійський генерал Роберт Бейден-Пауел після анло-бурської війни. Найважливішою ідеєю Скав¬тингу було наближення людини до природи, а тому скавти вчилися виживати в екстремальних умовах, загартовували тіло й дух, набували розвідницького хисту. Укоріненню скавтських ідей, методів і засобів на українських землях спри¬яли насамперед історично-соціяльні умови, активізація культурно-освітнього і національ¬но-визвольного рухів, потреба нової системи виховання свідомих патріотів напередодні Першої світової війни. Ідеями Скавтингу спершу зацікавилися учасники пожежно-руханкових товариств “Сокіл” і “Січ”, які сприймали цю англійську теорію виховання як “військово-підготовчий рух”, до¬повнення до шкільного виховання, “новий вид спорту”, своєрідні “тайні кружки чи громади ук¬раїнської гімназійної молоди” тощо. Трансформація скавтських постулатів на національному ґрунті розпочиналася із вибору назви для новоствореної організації та її учасників. Скавти різних країн, називаючи себе пред¬ставниками окремих національних скавтських формацій, підбирали для своєї самоназви рідномовний відповідник до англійського “скавт” (слово позичене з англомовної військової термінології, у перекладі означає “розвідник”). По¬ля¬ки назвали себе “харцерами”, серби – “ізвідниками”, чехи – “юнаками”, румуни – “черкесами”, німці – “патфіндерами”. Назву для українських скавтів та їхньої орга-нізації запропонував голова “Сокола” професор Іван Боберський, який під впливом статті Петра Франка “Про козацьких розвідників-плас¬тунів” відзначив, що обрані способи діяльности учасників новоствореної організації нагадують обставини життя пластунів – кубанських козаків-розвідників, які “відбували чати на ворога, пластували по плавнях, виконували найнебезпечніші завдання”. Таким чином Україн¬ський Скавтинг було названо словом “Пласт”. Перший пластовий гурток восени 1911 року у Львові заснував студент Львівської Політехніки Іван Чмола. До нього входили учні Академічної гімназії, студенти Львівського університету, Торговельної школи, Головної державної семінарії, Жіночої Семінарії Українського Педагогічного Товариства та Семінарії Сестер Василіянок. Організатор гуртка зосереджував велику увагу на військовому вишколі молоди, тому програма діяльности включала стріляння з кріса та бравнінга, сигналізацію, стеження, війсь¬кові вправи з маршами тощо. Засновником другого пластового осередку у Львові був Петро Франко – син Великого Ка¬меняра. У грудні 1911 року він створив таємний пластовий гурток при Академічній гімназії, до якого ввійшли учні старших класів. Основою діяльности свого гуртка П.Франко вважав фізичний вишкіл за допомогою ігор та руханко¬вих методів, а в тіловихованні вбачав основне покликання Пласту. Одночасно при тій же Львівській Академічній гімназії ще один пластовий гурток зорганізував викладач Олександр Тисовський. Зміст діяльности цього осередка становило вдале поєднання загальноскавтської теорії й традицій та способу життя українського козацтва. 12 квітня 1912 року О.Тисовський прийняв іспит на пластову пробу учасника та присягу пластуна у 40 активних членів свого гуртка. Текст пластової присяги складали три головні обов’язки кожного пластуна – бути вірним Богові та Україні, допомагати иншим, жити за пластовим законом і слухатися пластового проводу. Церемонія цієї першої в історії Пласту присяги була властиво формальним зародженням Українського Скавтин¬гу, а новоза¬присяжені стали дійсними пластунами-учасниками. Саме ці пластуни сформували перший пластовий полк ім. Сагайдачного, а О.Тисов¬сь¬кого згодом визнано основоположником Пласту. В історії Українського Скав¬тингу дослідники виділяють шість основних етапів: 1911-1920 рр. – зародження пер- ших зразків пластових осередків на українських землях, участь пластунів під час Першої світової війни у стрілецьких формаціях; 1920-1930 рр. – розвиток пластової ідеї, формування органі¬заційної структури – пластових уладів УПН (новацтва), УПЮ (юнацтва), УСП (старшопластунства) і УПС (пластового сеньйорату), проведення пер¬ших пластових таборів, створення пластових осередків і куренів на всіх українських землях; 1930-1944 рр. – функціонування Пласту після заборони у підпіллі, участь пластових полків у рядах УПА; 1945-1950 рр. – зароджен¬ня пластових осередків на еміґрації; 1950-1990 рр. – розвиток Українського Пласту на еміґра¬ції поряд із світовими скавтськими осередками; 1990 – до сьогодні – відродження Українсько¬го Пласту на українських землях. Упродовж 95-річної історії існування Пласту його учасники завжди ідентифікували себе як окрему спільноту, яка мала власні закони, цілі, атрибути, традиції, обряди, пісні тощо. Усе це разом з пластовими ідеями і методами проведення пластового самовиховання передавалося з покоління в покоління від одних пластових осередків до инших. Сьогодні Пласт – національна скавтська ор¬ганізація України – є наймасовішою, поширеною по всій Україні скавтською спільнотою, яка має понад 130 осередків у 22 областях України і Автономній республіці Крим. Укра¬їн¬ськими пластунами називають себе більше 10 тисяч дітей, молоди і людей старшого віку. Ще близько 8 тисяч українських пластунів жи¬вуть у США, Канаді, Австралії, Великобританії, Німеччині, Аргентині, Польщі та Словач¬чині. НСОУ Пласт має потенціял і переваги, щоб гідно представляти скавтський рух Української держави у Світовому скавтському братерстві. P.S. Світлина з церемонії урочистого від¬криття 13-го Фестивалю пластової творчости “День пластуна – 2007”, присвяченого 95-річниці Пласту, який відбувся 17-18 лютого у Львові в Палаці творчости дітей та юнацтва Галичини.