- Наталя Ваньо “Загиблим – вічна пам’ять, а живим – життя”
- Ярослав Табінський “Просвітитель рідного народу”
Загиблим – вічна пам’ять, а живим – життя
І справді, ні час, ні розлука, ні біль не можуть стерти з нашої пам’яті імена тих людей, які йшли на смерть заради великої і святої любови до нашої України.
«Здобудемо Українську державу або загинемо у боротьбі за неї», – цей клич народився з гарячого бажання українців-патріотів досягти святої ідеї – жити в Самостійній Соборній Українській Державі.
«Тільки меч, а не слова, тільки збройна боротьба, а не демократичні методи можуть захистити право народу на самостійність і вибороти його державність», – так писав Симон Петлюра. І вони боролися… Боролися наші славні герої за волю, за незалежність, за народ.
У славній когорті національних героїв України XX ст. героїчна постать Романа Шухевича займає особливе місце. Він чи не єдиний з-поміж найавторитетніших борців за волю і соборність України впродовж свого нетривалого життя активно боровся проти всіх окупантів нашої землі.
Народився Роман Шухевич тридцятого червня тисяча дев’ятсот сьомого року в славній галицькій родині Шухевичів, яка проживала з 1904 по 1913 у містечку Краківці. Прапрадідом головного командира УПА був отець Микола Шухевич, сільський парох у Раківці над Дністром, повіт Городенка. Прадідом – отець Йосиф Шухевич, сільський парох у селі Тишків того ж повіту. Як священик Йосиф відзначився проповідницьким талантом, а в товаристві – гумором, дотепами. Займався він письменницькою працею, а також перекладами.
Уперше в українській літературі Йосиф Шухевич переклав з латини твори римського поета Публія Вергілія – «Пісню про хліборобів», «Скотарські поеми», з німецької – оповідання Ернеста Шульце «Заклята рожа», з англійської – романтичне оповідання модного тоді Вальтера Скотта «Подорожній». Його перу належать також переклади з німецької поезії, зокрема «Пісні про дзвін» Фрідріха фон Міллера.
Посмертне видання Йосифа Шухевича вийшло у Львові в 1883 році з передмовою молодого тоді літературного критика двадцятисемирічного Івана Франка. Дід Романа, професор Володимир Шухевич, був видатним етнографом, автором розлогої п’ятитомної монографії про Гуцульщину. Він належав до радників галицького митрополита, пізніше кардинала Сильвестра Сембратовича.
Батько Романа, Осип Шухевич був повітовим суддею, високо і всебічно освіченою людиною, обдарований, як ціла його рідня, музичним талантом, грав на фортепіяно, належав до співецького товариства «Боян», а будучи в Краківці суддею, опікувався могилою композитора, автора національного гімну «Ще не вмерла Україна», колишнього пароха в сусідньому селі Млини – Михайла Вербицького. Осип Шухевич одружився з Євгенією Стоцькою – донькою-одиначкою отця Стоцького, пароха в Оглядові, повіту Радехова.
У родині Шухевичів часто говорилося про важке політико-економічне становище українського народу, і вже в юному віці в душі малого Романа запалала іскра любови до поневоленої України. Будучи учнем Української Академічної Ґімназії у Львові, юнак відзначився відмінними успіхами у навчанні та спорті, був провідним членом української скавтської організації «Пласт». Знаходив він час і для музичної освіти, навчаючись грі на фортепіано. Здобув авторитет серед товаришів. Ще в юнацькі роки Роман знайомиться з організатором українських збройних сил Євгеном Коновальцем. Саме під впливом Коновальця він вступає в Українську Військову Організацію (УВО), готуючись стати зі зброєю в руках супроти окупанта.
Закінчивши в 1925 році Ґімназію, Шухевич вступає до по¬літехнічного інституту в Данцигу, а через рік йому вдається перевестися до Львівської політехніки, куди українців приймали в обмеженій кількості. Виконуючи рекомендацію УВО про здо¬буття військового вишколу, Шухевич в 1928 р зголошується до служби в польському війську, яку проходив в артилерійському підрозділі. Згодом свою фахову військову освіту підвищує на старшинських курсах в Чехії та Німеччині. Саме інтенсивна праця в УВО, а пізніше в Організації Українських Націоналістів (ОУН) та служба в польській армії спричинили до того, що диплом про вищу освіту Шухевич здобув у 1934 році. За його безпосередньою участю провід ОУН виконує атентати на ненависних українофобів, організовує низку збройних нападів на комісаріяти польської поліції та инші установи окупаційної влади. Після масових арештів Шухевич відбуває шестимісячний термін у концтаборі Берези Картузика і дворічне ув’язнення в тюрмі у Львові. Вийшовши на волю, він у грудні 1938 року на заклик Карпатської України подається до Хуста, де займає відповідальну посаду у штабі Карпатської Січі, яка чинила збройний опір мадярським окупантам. Після трагічних подій на Срібній Землі Шухевич за дорученням ОУН стає зв’язковим у Ґданську, а з початком Другої світової війни перебирається до Кракова, де організовує вишкіл майбутніх офіцерів. Розуміючи абсурд¬ність і безперспективність німецької окупації для України, Шу¬хевич вже тоді заявляє: «Нам треба боротися безкомп¬ромісно і проти Гітлера, і проти Сталіна». Однак, як політик, він розумів, що потрібно використовувати всі можливості для здобуття кінцевої мети, і за згодою ОУН та з відома німецької розвідки за планом Шухевича були організовані два українські леґіони як праобраз української національної армії.
Шлях від українського леґіону в складі німецької армії до Української Повстанської Армії (УПА), що боролася як з німецькими, так і з московськими окупантами, можна порівняти з діями славного гетьмана Мазепи, який, будучи «царським приятелем», виступив проти Москви. Коли об’єднаний український леґіон дійшов до Вінниці, його ліквідували як військову одиницю і, переформувавши, перекинули у подільські болота для боротьби з червоними партизанами. Набутий досвід дуже придався, коли в грудні 1942 року після закінчення однорічного контракту військової служби майже всі старшини і більшість рядових леґіону подалися за Шухевичем в ряди УПА, перші регулярні відділи якої були організовані 14 жовтня 1942 року. На конференції ОУН в лютому 1943 року Шухевича обирають шефом Головного Військового Штабу. Невдовзі рух УПА поширився з Берестейської, Пинської, Волинської й Рівненської об¬ластей на Кам’янець-Подільську, Вінницьку і Київську області. Процес організаційного оформлення УПА завершився в серпні 1943 року, коли головне командування УПА було відділене від Проводу ОУН і створено пост головного командира УПА, який зайняв Роман Шухевич під черговим псевдонімом Тарас Чупринка. УПА, що постала з бойових груп ОУН наприкінці 1943 року, стала всенаціональною збройною силою, що одночасно боролася як проти німецьких, так і проти московських окупантів.
Основним гаслом УПА став клич «Свобода народам, свобода людині». Хоч як намагалося гестапо піймати легендарного командира УПА Тараса Чупринку, все ж навіть не змогло дізнатися, хто ховався насправді за цим іменем. Не вдалося це протягом шести років і всесильним органам НКВС та КДБ.
Слава про тривалу боротьбу УПА котилася світом, заохочуючи всі народи іти шляхом опору українських героїв.
Однак неймовірно важкі умови підпільної і збройної боротьби підточили здоров’я командира. Все ближче підступала серцева не¬дуга, якій сприяла звістка про арешт і заслання до Сибіру дружини і дітей. Шухевич вже був не в стані часто і швидко змінювати місце перебування. Взимку 1950 року він зупинився на конспіративній квартирі в Білогорщі, що на околиці Львова. Тут 5 березня 1950 року і відбувся останній бій з загоном НКВС, в якому, підірвавши себе останньою гранатою, Роман Шухевич обірвав свої неповні 43 роки життя, з яких 27 літ було віддано боротьбі за во¬лю і кращу долю українського народу.
5 березня виповнилося 57 років від дня загибелі в Білогорщі Головнокомандувача УПА Романа Шухевича. З цього приводу у його рідному місті Краківці відбулися поминальні заходи. У цей день сама природа закликала жителів Яворівщини прийти на вшанування пам’яті славетного героя, щоб віддати йому почесті і спільно помолитися за невинно замучену душу.
«Хтось казав, що українці не вміють шанувати своїх героїв, – писав Євген Маланюк. – А там, де немає пошани до визначних особистостей, не може витворитися традиція, що грає таку велику роль у вихованні Нації, в накресленні її історичних завдань і шляхів».
ПРОСВІТИТЕЛЬ РІДНОГО НАРОДУ
Величною зіркою сяє ім’я людини, яка назавжди увійшла в історію України ХХ століття як професор, ректор університету, міністр Української народної республіки, поет, драматург, публіцист, мовознавець, перекладач, політичний та культурний діяч, православний митрополит та історик Іван Іванович Огієнко.
У містечку Брусилові Київської губернії в 1882 році, у бідній селянській родині, народився Іван Огієнко. Батько походив з давнього козацького роду. Малий Іван був шостою дитиною в сім’ї. Коли йому виповнилося два роки, загинув батько. Мати у розпачі змушена була віддати трьох старших на утримання добрим людям, а сама зосталася з найменшими. В Івана змалку проявився потяг до знань, і мати робила все, що могла, аби син вчився. У 1896 році, закінчивши початкову чотирирічну школу, він пішки йде до Києва з наміром вступити до військово-фельдшерської школи. Вибір зумовлений тим, що навчання в такій школі було безкоштовним, хоча засади одержання освіти й професії не зовсім задовольняли майбутнього вченого.
Новий київський період свого життя Іван Огієнко розпочав із самоосвіти. Він читає багато історичних та наукових книжок, пише вірші. Після закінчення повного фельдшерського курсу Огієнко відпрацював помічником лікаря військового шпиталю в Києві. Під час навчання на історико-філологічному факультететі його особливо цікавить історія давнього українського письменства. Роки навчання Івана Огієнка в Київському університеті (1903 — 1909) припадають на період українського національно-визвольного руху. Після вимушеного проголошення конституційних свобод починається бурхливе відродження українського друку, утворення українських громад, клубів, громадсько-політичних організацій. Стрімкий перебіг політичних подій помітно вплинув і на формування національної свідомости Огієнка. У цей час він знайомиться з Михайлом Грушевським, Борисом Грінченком, Павлом Житецьким, стає членом «Просвіти», друкує свої праці в українських газетах «Рада» та «Громадська думка».
Така активність студента-філолога в позалекційний час не могла бути непоміченою адміністрацією університету. Але ж все-таки виникають підозри в «сепаратизмі» та в «непомірній любові до української мови». Іван Огієнко в 1907 році одружується з вчителькою з Брусилова Домінікою Литвинчук та влаштовується вчителем у Київській середній комерційній школі й водночас стає слухачем Вищих педагогічних курсів, які закінчує в 1912 році.
З утворенням Центральної ради, а згодом і Української Народної Республіки, постає потреба активно впроваджувати українську мову в державні інституції, навчальні заклади, видавати україномовні підручники. За цю відповідальну справу серед перших береться, вже як професор новоствореної кафедри української мови і літератури Київського університету, Іван Огієнко. Великим і щирим було прагнення вченого розповісти в доступній формі мільйонам співвітчизників про те, як український народ утворив багату і своєрідну культуру та мову, яку він виборював віками. У нього був своєрідний огієнківський стиль: його мова – чиста, думка – ясна, речення – короткі, все написане Огієнком читати і розуміти легко. Його багатий внутрішній світ палав величчю українського патріотичного духу.
У 1918 році Директорія УНР призначає професора Огієнка міністром освіти. Незадовго до цього в Кам’янці-Подільському відкривається Державний Український університет, і вчений стає першим ректором цього закладу. Іван Огієнко прагне створити новий університет, як зразок високої західноевропейської культури. Вперше на сході слов’янства закладає богословський факуль- тет і, крім того, на історико-філологічному факультеті відкриває дві нові катедри: польської та єврейської літератури й історії.
З 1920 до 1924 року Іван Огієнко проживає із сім’єю у Винниках неподалік Львова. У цей час настає найдраматичніший період життя вченого. Навіть у найважчі, безвихідні моменти, коли сім’я переживала матеріяльну скруту, Іван Огієнко не припиняє наукової роботи. Тоді з-під пера Огієнка вийшло декілька підручників та посібників: «Українське писання», «Українська граматика для навчання в народних школах», «Граматика малої Лесі». Вони стали першими навчальними книгами з української мови, які досі не втратили свого ідейно-виховного значення.
Дружина Огієнка Домініка часто нагадувала, що родина – це мала держава. «Умійте належно збудувати родину, то вмітимете збудувати й державу». Вона повністю віддалась родинному життю і вихованню дітей. Надзвичайно любила своїх дітей – Анатолія, Юрка та Лесю, наполегливо виховувала з них здорових патріотичних людей. Найперше завдання Домініки – створити родину такою, щоб усі її члени свідомо й від- дано служили своїй б атьківщині. Все своє життя вона була вірною і надзвичайно потрібною помічницею чоловіка.
Під час проживання в Галичині Іван Огієнко разом із дружиною організовує різні осередки українського культурно-національного і релігійного життя. Видає науково-популярний місячник «Рідна мова», а згодом приступає до організації видання літературного журналу «Наша культура». На сторінках цих часописів побачили світ десятки статей та нарисів, зокрема з історії, мови, літератури, мистецтва, філософії, театру, етнографії, права, археології, педагогіки, економіки, історії церкви. Було надруковано твори Самійленка, Липи, Драй-Хмари, а також лекційний курс Огієнка «Історія української мови».
Не знайшовши виходу із скрутного матеріяльного становища, Огієнко підписує контракт з Варшавським університетом по вільному найму на один рік, не приймаючи польського громадянства.
У 1932 році, з посиленням антиукраїнської політики в Польщі, уряд цієї країни дає вказівку адміністрації університету звільнити з професорської посади Огієнка без попередження. Як з’ясувалося – «за спротив полонізації православних студентів».
З початком другої світової війни подальша доля Огієнка складається несподівано. Керівництво Української автокефальної православної церкви, турбуючись про достойну заміну досвідчених, сильних духом і знаннями проповідників, рекомендує Огієнка кандидатом в єпископи.
Це відбулося в 1940 році на соборі православних єпископів у Польщі. Того ж року він приймає чернечий постриг (по смерті дружини у 1937 році так і залишився удівцем) і обирає церковне ім’я Іларіон на знак спадкоємности духовного подвигу першого митрополита Київського, великого патріота й філософа українського християнства часів князя Ярослава Мудрого.
З цим іменем був рукоположений у сан архієпископа Холмського, а в 1943 році одержав титул митрополита. З метою відродження української церкви митрополит Іларіон здійснює тривалі поїздки до Словаччини та Швайцарії, а в 1947 році переїздить до канадського міста Вінніпег, яке тоді вважалося одним з найбільших світових центрів українських переселенців. Там у 1951 році його обирають першоієрархом Української православної церкви в Канаді. І вже з канадської землі протягом двадцяти років розходилось по світу українське слово, створене чи зредаговане рукою й розумом невтомного сіяча українознавчої ниви.
Огієнко заснував видавництво «Українська Автокефальна Церква», для якого підготував цілий ряд україномовних видань. Найперше – «Шкільні мотиви», «Український православний молитовник», тексти церковних відправ на Різдвяні, Великодні, Зелені свята. В цьому видавництві побачили світ і його наукові дослідження «Українська мова, як мова богослужбова», «Українська вимова церковнослов’янського богослужбового тексту», «Церковний рух на Вкраїні» та інші. Всього ж митрополит Іларіон здійснив і видав близько п’ятдесяти перекладів богослужбових книг рідною мовою. Такий обсяг роботи, виконаний однією людиною, сприймається як справжній життєвий подвиг.
Найдосконалішою книгою є Біблія, яку Огієнко переклав із староєврейської мови. Над нею він працював понад двадцять років. Одним з перших україномовний переклад Біблії здійснив наприкінці XIX століття Пантелеймон Куліш. Ця праця виявилась місцями не дослівною, що спричинило значні відхилення від оригіналу. Тому Огієнко поставив перед собою завдання: найточніше передати зміст оригіналу і забезпечити переклад милозвучною сучасною літературною мовою, який було завершено в 1940 році, а друкування тиражу аж у 1958. Вихід у світ повної україномовної Біблії, тираж якої був віддрукований через 18 років, став помітною подією у всьому загальнохристиянському світі.
Найавторитетніші перекладачі-теологи визнали, що ця праця класична й найкраща серед усіх існуючих слов’янських перекладів Святого Письма. Огієнкова Біблія стала духовним джерелом українського народу, який до сьогодні пізнає Святу книгу своєю рідною мовою.
Діяльність Івана Огієнка як православного митрополита та історика української церкви спрямована на духовне просвітлення рідного народу. Варто лише зазначити, що, перебуваючи на цьому відповідальному посту, він ні на мить не переставав дбати про скарбницю українського духу – мову й культуру.