- Олеся Ребрик “Прототипи художніх образів у творах Любка Дереша”
- Маруся В’їдлива “Наше телебачення”
- Богдан Кріль “SCHOLAE DISCISMUS1 по той бік шкільної парти”
Прототипи художніх образів у творах Любка Дереша
У цих чотирьох рядках передано точний асоціятивний ряд, що виникає після прочитання Дереша. Принаймні, такий виник у мене. Брутальні сцени, причиною яких є розпущеність і моральне зубожіння молоди, що проте точно ілюструє буденне життя певної категорії сучасних підлітків, дають уявлення, що автор твору (чи краще — циклу творів) хворий на якусь дуже страшну форму психозу.Влучне використання нецензурної лексики (влучно використовувати яку в художніх текстах стало модно), хоч це і суперечить усталеним нормам спілкування, вимальовує вже певний образ автора — такий собі непересічний «авторитет», що без сумнівів провів своє дитинство на жорстоких вулицях, ночуючи в підземних переходах чи якихось засмічених притонах, тобто якась потвора (і не обов’язково лише зовнішньо)…
Проте, незважаючи на всю цю, так би мовити, «яскраву картину», що говорить сама за себе, незважаючи на всі, перепрошую за тавтологію, жахливо описані жахи, все одно є речі в творах Любка Дереша, що мені не без перебільшень сподобались. Сама цьому дивуюсь. Наприклад, дуже вже глибокі, хоч здавалось би банальні думки висловлює головний герой твору «Намір!» Петро П’яточкін: «Вірити у вигадки легше — це ні до чого не зобов’язує. Докопування до дійсности завжди накладає відповідальність за викопане. Що більше накопав, то більша відповідальність. Якщо претендуєш бути — прийми за те відповідальність».
І куди дівся той псих, який починав писати цей твір і час від часу вигулькував за лайками та брудними сценами інтимного життя?!
Підсумовуючи ці перші враження від тексту, можу сказати, що загалом все-таки не сприймаю Дереша як визначне явище сучасного українського літературного процесу. Швидше як явище, що мусило з’явитися і мусить минутися. Зрештою, як і все в нашому житті.
А тепер щодо прототипів. Навмисно не вживаю словосполучення «прототипи героїв». Бо і в «Поклонінні ящірці», і в «Культі», і в «Намірі!» місцем дії більше чи менше стають Мідні Буки. Певним чином воно, місто, виступає окремим героєм твору, що як і инші має свій прототип. Середньостатистичне місто, що не дає особливих можливостей своїм мешканцям, але проте і не обмежує їх якимись правилами чи заборонами. Одним словом пересічний населений пункт зі своїми плюсами та мінусами. Таких міст на території будь-якої пострадянської країни хоч відбавляй. А тепер инше: чому саме Мідні Буки. Дереш в одному з перших своїх романів «Поклоніння ящірці» досить детально арґументує походження назви цього західноукраїнського містечка. Пише, що колись це було нічим не примітне село Липинці, де згодом випадково знайшли поклади міді, через що місцина стала популярною і в результаті змінила назву. На Західній Україні й дотепер є село Липинці, але відомостей про будь-які поклади чого-небудь немає, ходять лише поодинокі легенди. Можливо одна з них і наштовхнула автора на таку інтерпретацію назви.
Хочу також звернути увагу на міграцію героїв. Таких персонажів як Дзвінка, Гладкий Хіпі та Фєдя можемо зустріти і в «Поклонінні…», і в «Намірі!» Не думаю, що це брак фантаії чи результат творчої кризи. На мою думку, це свого роду продуманий хід, що мав би забезпечувати потенційними читачами. Тобто, якщо комусь сподобався один твір Дереша, то він прочитає й наступний з тими ж персонажами. Але то вже буде зовсім инша історія, зовсім инші проблеми і вирішення, але ні в якому разі це не буде продовженням. Зрештою, Дереш сам відсилає читача «Наміру!» до «Поклоніння ящірці», вказуючи на те, що про Дзвінку з Гладким Хіппі можна прочитати саме там.
Говорячи про Петра П’яточкіна та Гагаріна з «Наміру!» чи Банзая з «Культу» та їм подібних, не можу не сказати, що таких (вибачте на слові) психічно неврівноважених, як вони, варто пошукати. Хоча на вулицях міста схожих не бракує. Але поки вони не чіпають нас, вони не є небезпечними і взагалі як соціяльні об’єкти нас не цікавлять. Це не є правильним. Вважаю, що якби суспільство звертало достатню увагу на цих людей (не впевнена, що їх так можна назвати), то їх би просто не стало. Але це все за умови існування ідеального суспільства, якого на разі не маємо… І в принципі не існує…
Щодо протопипів самих персонажів, то тут у мене є дві теорії:
— всі вони наслідують реальних осіб, з якими доводилось спілкуватися авторові;
— кожен з них є вигаданий і на папері опинився завдяки продуктивній роботі фантазії Любка Дереша.
У будь-якому випадку присутність подібних людей в реальному світі ніхто не заперечує. І кожному з нас хоча б одного разу доводилось спілкуватися або, принаймні, бути свідком розмови подібних людей (неформалів, металістів, наркоманів, неординарних художників, аґресивних тінейджерів і т. д.) Тому я вважаю, що кожен з героїв творів Любка Дереша має свій протопип. І не важливо, знаємо ми його ім’я чи ні. Від цього він існувати не перестане. Через це, думаю, що тема прототипу художніх образів у творчості Любка Дереша вичерпана.
І ще одне, що не стосується теми. Лише на третій книзі Любко Дереш пише своє ім’я та прізвище з великої літери, а це погодьтесь вже прогрес… На жаль, цим і обмежився художній ріст його творів…
НАШЕ ТЕЛЕБАЧЕННЯ
Одного похмурого суботнього ранку я, студентка філологічного факультету, вирішила цілий день байдикувати. А що може бути кращим супутником у цій нелегкій справі, ніж те¬левізор? Увімкнувши диво-апарат, я зупинила свій вибір на одному з кращих телеканалів України. Репутація в нього солідна, рейтинги досить високі та й «асортимент» на будь-який смак. Апатично пережовуючи сніданок, я не дуже вслухалась у текст телепрограм, але з останнім ковтком до вуха долинули дивні звуки, що одразу ж розбудили в моїй душі ще сплячого філолога. Прокинувшись, моє друге Я раптом здичавіло, розхвилювалось і страшенно обурилось. Українська мова, за чистоту якої борються всі і всюди, лунала з екрану жалюгідною пародією, слухати яку філолог просто не міг. Так зародилась ідея простежити за якістю телепрограм усього суботнього етеру. Результати, зізнаюсь, виявились зовсім не такими радісними, як передбачалось…
Оскільки субота – це не просто вихідний день, а й шанс поспати досхочу, телевізор я ввімкнула лише о дев’ятій. З блакитного екрану долинала якась незрозуміла тріскотня, що супроводжувалась дзвоном посуду. Кулінарне шоу, назва якого викликає в більшости глядачів криву посмішку, закликало одразу ж зранку бігти в супермаркет за екзотичними продуктами. Ведуча не забувала через слово встромляти факти зі своєї цікавої біографії, безмежно пишаючись стажуванням у Лондоні та знайомством з метрами світової кулінарії. Стерпіти цю балаканину, взагалі-то, можливо, але неприємний голос ведучої, яка ще й до всього до невпізнання перекручувала українську мову, переконував у протилежному. Дівчина, здається, ніколи не чула про сценічне мовлення, мовчу вже про інтонацію, павзи. Склалось враження, що текст, який «біжить» на моніторі для ведучої, написано одним суцільним реченням. Філолог автоматично мовчки виправляв помилки, таємно плекаючи надію на те, що ведучу все ж замінять.
Розчарована і рівнем української мови, і якістю запропонованих програмою страв, я вимкнула телевізор. Але пластиковий монстр так просто не здається! На очі мені потрапила програма телепередач. Філолог одразу ж вихопив поглядом назву «Шиканемо!» і страшенно зацікавився. Підкорившись поклику техніки, рука сама знов увімкнула телевізор. Ідея передачі проста: волохатий дядько (непоганий, взагалі, співак) і його асистенти цілу годину витрачають гроші. Як студентку, мене це, звісно, зачепило, але філолог постраждав значно більше… По-перше, вся знімальна група на чолі з ведучим безупинно знущалась над українською мовою, по-друге, слабкі потуги розмовляти нормально далі примітивного суржику все одно не зайшли. Галицький говір упереміж із київським суржиком дали несподіваний результат: щоби зрозуміти, що го¬ворять УКРАЇНСЬКОЮ, треба довго напружувати слух. Отже, враження від програми склалось поганеньке. Проте і в такій ситуації я зуміла знайти для себе щось позитивне: уся моя увага відтоді прикута до лексики, якою розмовляють на телебаченні. Зізнаюсь, що далі, то страшніше…
Апофеозом дня стала програма «Брейн-ринг». Чесно кажу¬чи, я дуже позитивно ставлюсь до всього, що стосується інтелектуальних ігор і молодіжних шоу. Проте, після першої фрази ведучого я ладна була взяти свої слова назад і довго просити пробачення у власної совісти за те, що ввімкнула телевізор. Я не уявляю, як може вести програму людина, мова якої – нічний жах філолога?! Колись навіть популярний письменник-ведучий присоромив команди з півдня та сходу України, яким дещо складно було відповідати мовою Шевченка і Франка, мовляв, спершу навчіться добре говорити, а потім вже лізьте у програми такого рівня. Проте як може критикувати когось той, хто не здатен навіть правильно поставити наголос у дво¬складових словах і числівниках? Багато школярів знають, що відповідь не буває вірною (як друг чи кохання), а лише правильною, коректною, точною тощо. Пихатому ведучому з кіль¬кома дипломами це, вочевидь, невідомо… Навіть найцікавіше запитання в устах лисого пана звучало так неприємно, що філологу закортіло написати листа до редакції з величезним проханням взяти на роботу викладача української мови.
Нарешті випробування інтелекту вимовою скінчились. Однак щастя тривало так мало… Розпочались художні фільми. Все, здавалось би, чудово, якби не титри, що відволікали увагу, перетворюючи мене з глядача на читача. Ось вона, пере¬мога почуттів над розумом, свято графомана-самоучки! Півкраїни дуситься від сміху, читаючи ці шедеври перекладу, а влада лише тішиться, що закону дотримались, все зробили, як наказано. Натомість маємо неякісне озвучення фільму, ще гірший письмовий переклад, а потім дивуємось: чому ж це кіно таким нудним стало?
Наступним номером програми стали новини. Спершу я под¬у¬мала, що випадково ввімкнула «У світі тварин» або «Веселий цирк». Те, що роблять наші депутати, викликає сміх і сльози. Проте дії народних обранців губляться на фоні того, що вони говорять. Мова депутатів – це окрема історія, часом весела, але здебільшого сумна. Для того, щоб описати цю комедію, потрібно дуже багато часу і місця.
Шокована побаченим, я надзвичайно зраділа рекламі. Досить-таки примітивні сюжети мають дивовижну властивість підіймати настрій. Якби ж я знала, ЩО саме побачу… Перегляд реклами викликав у душі шквал емоцій. Першим покликом філолога стало розтрощити телевізор на друзки. Заспокоївшись, я все ж усвідомила, що техніка не винна в тому, як «розмовляє» наше телебачення. Але як можна пропустити до етеру рекламу, згідно з якою волосся стає «до п`ятИдесяти разів сильнішим»? Це не одна помилка, яка випадково закралась на кришталево чисті простори української реклами, це вже система! Щодня, щохвилини нас зомбують монотонним бубонінням, що лине з блакитного екрану. Найгіршим є те, що ми, самі того не усвідомлюючи, автоматично переймаємо мову персонажів казкового життя реклами. «ЗубнА біль, що виникає як реакція на сОк, фрукти…», «ПРИЙМІТЬ участь в акції…», «Де б ви не бУли…», «РІШАЙ і вирушай!» – це неповний пере¬-лік телевізійних «ляпів». Масштаби знущань над мовою просто вражають. Якби ж вони обмежились банальним наголосом, який перестрибує з одного складу на инший… Але не все так легко! Прислухайтесь, як розмовляє сучасне телебачення, і, повірте мені, ви дуже здивуєтесь. Такого засилля росіяніз¬мів, варваризмів та просто, вибачте, ідіотизмів на нашому телебаченні давно не було. Я, звісно, розумію, що згідно з Конституцією цензуру в Україні заборонено, але це ж не при¬чина так експериментувати над мовою! До того ж цензура і грамотність – різні речі.
Настраждавшись за телевізійний день і безмежно розчарувавшись у якості програм, я з великою насолодою вимкнула телевізор, а схвильованого філолога заспокоїла поезіями Франка. Засинала з невмирущою надією, що не лише я помітила всі ці нісенітниці.
Завершу простою істиною: хочеш змінити світ – почни з себе! Приємного перегляду!!
SCHOLAE DISCISMUS1 по той бік шкільної парти
Колись давно, ще в минулому столітті, сидячи за партою в шостому класі, я, замість того, щоб слухати вчителя, лежав на підручнику (не пам’ятаю вже на якому) і мріяв: як добре бути вчителем, коли ти дорослий, все знаєш, не мусиш виконувати домашніх завдань, твоє слово – закон. Одним словом, мріяв. Однак мрії мають частенько шкідливу звичку: вони збуваються. Так сталося й зі мною. Минув час, і я знову відчинив двері класу, ступивши перший раз в перший клас, вибачте, в шостий…
Тепер у школі ти.
Є така штука на четвертому курсі: педагогічною практикою називається, вона кожного студента-філолога очікує і дає унікальну можливість спробувати себе в ролі вчителя української мови та літератури. З огляду на близькість до рідних домівок, групка студентів, серед яких і автор цих рядків, озброєна до зубів знаннями з фахових предметів, педагогіки, а також різноманітними методами викладання, десантувалася в школу №93, що на Сихові.
Карантин-халява
Для нас педагогічна практика почалася з карантину. Дивно якось було ходити порожніми коридорами, сидіти в такому ж порожньому класі. Цікавим було лише знайомство з учительським колективом. Однак, нас чекав сюрприз: заглянувши в шкільну програму, студентський десант виявив дуже незвичайні речі, особливо, з української літератури. Ті крихти, які залишились в пам’яті з власного навчання у школі, аж ніяк не відповідали прочитаному тут. Тож залишилось лише два тижні спати до полудня, а опісля вникати в новий матеріял.
Вчитель екстра-класу
Настала нарешті та мить, коли я відчинив двері школи і не побачив там звичної вже порожнечі. Практика стартувала, причому екстремально. Мій вчитель-керівник затримувався і мені довелось без підготовки „чимось зайняти учнів”. Думаю, їм пішла на користь розмова про те, навіщо слід виконувати домашні завдання.
Основним моїм класом мав бути 6-А. Клас справді ЕКСТРА. Екстра у всьому, особливо в поведінці. Тих з вас, дорогі читачі „Ярослова”, хто ще досі думає, що для того, щоб стати вчителем, досить добре знати свій предмет, мушу розчарувати: треба мати ще й сталеві нерви, залізне терпіння і язик без кісток. У цьому я переконався, коли після тижня спостережень взявся до проведення пробних уроків. Загалом вдалося налагодити контакт із класом і зацікавити шестикласників, але… Завжди це але.
Тореадори з 6-А
Практика не була б практикою, якби все йшло гладко. Начитавшись твору Всеволода Нестайка „Тореадори з Васюківки” і жваво обговоривши його на уроці літератури, шостачки вирішили наступного уроку влаштувати кориду. Тільки, якщо герої твору замість бика спробували використати корову, то для моїх з 6-А об’єктом видовища мав стати бідолаха-практикант.
На цей раз тема уроку була: Віктор Близнець „Звук павутинки”, твір не дуже простий, навіть для мене. Про мету говорити не буду, бо її так і не було досягнуто. Малі збиточники влаштували справжнє стовпотворіння. Не задовольняючись просто генеруванням стереозвуку, вони взялись до активних дій. Хлопці-екстремали (чи, коли хочете, екстремісти) намагались викрадати в дівчат пенали, зошити, мобільні і одразу ж у відповідь отримували потужний удар книжкою по голові. На цьому фоні забавляння з мобільним виглядало просто зразковою поведінкою. Заскочений зненацька такою неординарною поведінкою, я трохи розгубився. Та що там трохи! Я просто не знав, що маю робити. Не допомогли ні просьби, ні грозьби, ні передислокації найбільш активних елементів, ні спільні дії підручника і стола. Нарешті, коли всі педагогічні, не зовсім педагогічні і зовсім непедагогічні методи впливу не дали результату, в мене, як і в корови Контрибуції з твору, здали нерви. З грюкотом відчинилися двері, і обидва тореадори-заводії із задньої парти, дивлячись на вказівний палець, який грізно вказував на вихід, промовили: „Ми будемо чемні!” І тут пролунав дзвінок-рятівник. Цікаво, рятівник учнів чи все-таки вчителя?
А що-що в зошиті нашкрябано?
Сьогодні мені доручили перевірити учнівські зошити. Озброївшись червоною ручкою, я накинувся на чималеньку купку нотатників. Знаєте, до цього часу я гадав, що гіршого почерку, ніж в мене – з радаром не знайдеш! Поруч з чепурно списаними зшитками траплялися такі, що їх сміливо можна використовувати в шпигунських криптограмах. Ніхто не здогадається, що там написано. Найцікавіше виявилося перевіряти творчі завдання. Наприклад, про пригоди іменника в країні Чудес. Деякі з них нагадували справжні казки. Через брак досвіду, пробавився з цим аж два вечори і один ранок. Але й це потрібно.
Ось і все
Кінця добігла практика, доводиться прощатись, та хочу знову і знову сюди я повертатись. Ну ось, знову потягнуло на лірику. Такий вже настрій нині. Встиг вже я звикнути до шестикласників, як і вони до мене. Та невблаганний фатум вже грізно вказує пальцем на вихід, і фрази „Я буду чемний!” тут явно замало. Продзвенів останній дзвоник, я подякував учням за співпрацю, а вчителям за науку, і двері школи тихо зачинились за моєю спиною, сподіваюсь, не назавжди.
Сюрпризи бюрократії
Після будь-якої практики, щоб життя не здавалося медом, належить заповнювати безліч документів, писати цілий набір звітів, конспектів, характеристик і т.д. і т.п. Причому, в останній момент виявилося, що заповнювати їх слід зовсім не так, як гадалося. Зокрема, збільшилась кількість підписів і печаток. Тож я, дописуючи ці рядки, дивлюсь краєм ока на величезну гору макулатури на столі і думаю: як же сумуватиму за тими безтурботними днями, коли намагався крізь шум і гам донести до учнів крихту знань з української мови та літератури, вставав о шостій годині ранку і готувався до уроків… Відчуваю, що документація підсуне мені ще не один сюрприз. А зараз пора закінчувати статтю і – за роботу.
P.S. Дуже вдячний тим моїм вчителям, які з розумінням ставилися до шестикласника Богдана Кріля.