- Ната ПАУК “Ювілей ректора”
- Богдан Сиванич “Темерсони та кіноексперимент”
- Надя Семенюк “Нова книга”
- Юрко Римашевський “Лавреатами не народжуються”
ЮВІЛЕЙ РЕКТОРА
Українці здавна казали: який господар — таке й обійстя, сім’я, господарство. Величним є наш дім-університет, славний своєю історією, своїми традиціями та господарями. Свідками багатьох подій були стіни університету. Це і бунти, арешти, обшуки, знищення найкращих умів шляхом репресій, революції збройні та мирні, мітинги, як нагадування про демократичні права вільних людей у вільній, молодій, незалежній державі. Саме Львівський університет породив мільйони особистостей, з якими наша країна не те, що не загине, а процвітатиме усім недоброзичливцям на зло. Не перебільшуючи, скажу, що, мабуть, кожна країна світу не проти мати вченого чи просто освіченого працівника з України. А все завдяки невтомній праці та титанічним зусиллям професорів, які кожного року випускають з вищих навчальних закладів фахівців та гідних продовжувачів своєї справи.
Мабуть не був би наш університет такою яскравою зіркою в українському вінку освіти, якби не клопітка праця, любов до науки та прагнення до змін на краще нашого ректора Івана Олександровича Вакарчука. Нещодавно він святкував день народження, з цього приводу були організовані урочистості, на які з’їхались усі близькі друзі та родина, яким було що сказати того вечора.
Слухаючи доповідь професора Тараса Салиги, можна зробити висновок, що нічого не буває просто так, і найбільші зірки починають сяяти лише після багаторічної, часом невдячної роботи.
У селі Братушани, де народився Іван Олександрович, не було навіть української школи, та батьки привили любов до традицій та культури українського народу. Саме в цьому молдовському селі й зростав великий патріот великої держави, за права і честь якої не раз доводилося боротися.
Будучи спраглим до знань та твердим у своїх рішеннях, Іван Олександрович відхилив пропозицію Кишинівського університету стати студентом без вступних іспитів (будучи переможцем усіх олімпіад з фізики, в яких тільки брав участь). Натомість поїхав до Львова, до «Франкового храму», з яким і поєднав свою долю.
Вакарчук Іван Олександрович — визначний фізик, теоретик, автор понад 250 праць — підручників, монографій, які отримали високу оцінку авторитетних фізиків світу. Його книги неодноразово отримували нагороди та премії. Та, крім науки, Іван Олександрович був не байдужою людиною до подій, які відбувалися як в університеті (дисидентський рух, дострокове відправлення професорів на відпочинок, а то й репресії та відрахування сміливої молоді), так і в державі. Науковець стає і громадським діячем.
15 років тому саме він став одним із перших, хто ввів тестові завдання при вступі. За його ініціятиви було створено програму «сільської еліти». Запрошує до університету на роботу людей, яких було вигнано та звільнено з політичних міркувань. Серед них: Я. Дашкевич, подружжя Калинців, Р. Іваничук та багато інших.
Усе, що було забуте і знищене, ректор ставив завданням відродити. Університет розширює свої сфери діяльности: створюються нові факультети, катедри, спеціяльності, коледжі.
Настав час збирати плоди своєї праці. Коли Івана Олександровича раптово і безпідставно звільняють з почесної посади ректора, на його захист стають вдячні студенти, вірні колеги. Шкода, що я не була свідком цих подій. Думаю, що такі заходи дають підстави для міркувань. Це підтвердили і події Помаранчевої революції та позиція ректора. Я погоджуюсь із Тарасом Юрійовичем Салигою – від Помаранчевої революції залишилось не лише помаранчеве лушпиння. Ми самоутвердились, заявили цілому світу про те, що Україна жива, український народ живий і ми не дозволимо чинити беззаконня. Закінчився час підпільних боїв, проминув і час виживання, та потрібно боротися кожної миті за майбутнє своє у своїй заможній державі. Хай не все сталось так, як було в мріях, але воно не було марним, і я впевнена, що це не пройде повз увагу наших нащадків.
Іван Олександрович Вакарчук продовжує свою працю в університеті і сьогодні. Важко оцінити всі його заслуги. І тепер на святковому вечорі один за одним піднімаються на сцену люди, які відкривають вражаючі факти: виявляється, що багато ВНЗ України завдячують своїм існуванням панові Вакарчукові. Представники иноземних університетів (зокрема Краківського) дякують за співпрацю, мудрість та людяність.
Чи міг знати Іван Олександрович у тому далекому 1965 році, щойно приїхавши до Львова, що через багато років він стане шанованою людиною як в Україні, так і в світі. І що на його ювілей завітає Президент України, який нагороджуватиме найвищою нагородою — орденом за заслуги перед Батьківщиною. Вакарчук Іван Олександрович таки справжній Герой України!
P. S. Усі біографічні відомості було використано зі святкової промови Т. Ю. Салиги.
ТЕМЕРСОНИ ТА КІНОЕКСПЕРИМЕНТ
27 лютого в кіноконцертній залі студентського клубу нашого університету за сприяння Польського Інституту в Києві та кафедри полоністики Львівського національного університету імени Івана Франка відбулася презентація з циклу «Відкритий архів» – «Темерсони і кіноексперимент». У рамках презентації було показано та прокоментовано фільми «Аптека», «Европа», «Коротке замикання», «Пригода добросердної людини», «Calling Mr. Smith».
Франтішка і Стефан Темерсони – пара універсальних митців, які упродовж 60-ти років працювали разом.
Франтішка Темерсон (народилася 1907 р. у Варшаві, померла 1988 р. в Лондоні) займалася малярством, графікою, друком, сценографією, ілюструвала дитячі книжки для багатьох видавництв, була автором авангардних фільмів, співорганізаторкою Майстерні Кіноавторів у Варшаві (1935 р.), художнім редактором часопису «f.a.» (1937), організатором та художнім директором видавництва «Gar¬berbocchus Press» (1948 – 1979), організатором «Common Room» – місця зустрічі митців, інтелектуалів та науковців (1957 – 1959), викладачем прикладної графіки та стенографії, ініціятором та куратором студентських видань художніх шкіл.
Стефан Темерсон (народився 1910 р. у Полоцьку, помер 1988 р. у Лондоні) був прозаїком, поетом, есеїстом і фельєтоністом, філософом, автором авангардних експериментів у галузі фотографії та фотоколажу, драматургом, композитором та видавцем. Був організатором Майстерні Кіноавторів, організатором та редактором «f.a.», засновником та літератур¬ним директором видавництва «Garber¬boc¬chus Press» і співорганізатором «Common Room». Темерсони були незалежними і самодостатніми митцями, самі писали сценарії, самі знімали, самі монтували та створювали композицію пластичних форм. Без сумніву їм вдалося створити власний стиль і власну форму авангардного фільму.
Перший фільм Темерсонів «Аптека» (1930 р.) був німим, чорно-білим, і тривав три хвилини. Це було перенесення на екран ліричних фотограм – світлообразів – і перетворення їх у рухомі фотографії. «Аптека» стала абсолютним новаторством для польського кіно. Її зустріли гострою критикою і сприйняли як дивацтво. Її демонстрували на кіносеансах «Товариства любителів мистецького кіно», і лише за три роки тогочасні кінознавці почали спри¬ймати фільм по-иншому, оцінили його новатор¬ський характер, особливо після показу в Парижі, де фільм отримав дуже схвальну оцінку.
Справжню популярність приніс Темерсонам фільм «Европа» (1930 – 1931), в основу якого покладено футуристичну поему Анатоля Штерна в графічній обробці Мечислава Щуки і Тереси Жарвноверувни. «Европа» – це десятихвилинний німий фільм. Так само, як в «Апте¬ці», тут виступають рухомі фотограми, а також використана покадрова методика зйомки. Стефанія Загорська, відомий кінокритик міжвоєн¬ного періоду, визнала «Европу» першим хорошим польським фільмом. «Европа» була най¬важ¬ливішим і найбільш дискусійним фільмом польського авангарду міжвоєнного двадцятиліття. Три наступні фільми, створені Темерсонами в Польщі – це вже звукові фільми. «Мелодійна дрібниця» 1933 року був рекламною коротрометражкою, створеною на замовлення галантерейної фірми Ванди Голінської. «Коротке замикання» 1935 року – це навчальна коротрометражка, створена на замовлення Інституту суспільних справ. Компонування музичної обробки Темерсони доручили дуже молодому Вітольду Лютославському. «Коротке замикання» показали в Парижі на сеансі у СІНЕМА КЛУБІ (разом з «Аптекою») у 1935 році, а потім на «Кіноолімпіяді» у Венеції у 1936 році. «Пригода добросердної людини» 1937 року є ірраціональною гуморескою, змістом якої є повна абсурдних подій мандрівка двох людей із шафою. Героєм «Пригоди» є звичайний громадянин, урядовець, який випадково почув по телефону: «Не буде дірки в небі, якщо піти задкуючи». Це припало йому до серця, він встає з-за столу і починає мандрівку задкуючи, виходить на вулицю і зіштовхується з шафою, яку потім несе через усе місто, входить до лісу, і врешті злітає на дах будинку, сідає на комині і грає на флейті. Така незвичайна мандрівка будить обурення і протест суспільства. Услід за добросердною людиною потяглася група людей із транспарантами: «Напевно буде дірка в небі» і «Геть ходіння навзадгусь». За 20 років Роман Поланський використав фабулу й операторську ідею з «Пригод добросердної людини» у блискучому етюді «Двоє людей із шафою».
У 1935 році Темерсони закладають S.A.F. – майстерню кіноавторів – до складу якої входять, між иншим, Яніна та Еугеніуш Ченкальські, Олександр Форт, Ванда Якубовська, Вітольд Лютославський, Станіслав Воль, Єжи Зарицький, Казимиш Хальтрехт, які ставили собі за мету можливість знімати і розповсюджувати експериментальне кіно. У 1937 році вони видають «f .a.» – часопис S.A.F., присвячений авангардному кіно. У 1938 Темерсони вдаються до творчої еміґрації до Парижа. Коли розпочалася війна, обоє добровільно зголошуються до польського війська, що формувалося у Франції (вересень 1939). Франтішку, як картографа, прикріпили до Міністерства інформації та документації. Після капітуляції Франції разом із польським урядом евакуюється до Англії. Стефан після розпуску батальйону драгунів, до якого його розподілили, потрапляє до осередку Червоного Хреста у Вуароні. У 1942 йому вдається дістатися до Англії і розпочати роботу у Відділі кіно Міністерства інформації та документації в Лондоні. Там Темерсони знімають два чергові авангардні фільми. «Calling Mr. Smith» (Закликаємо Пана Сміта) 1943 р. – це картина, що оповідає звичайному британському обивателеві правду про злочини гітлерівців і запровадження нового німецького порядку в окупованій Польщі. Фільм мав стати пересторогою перед загрозою впровадження “нового порядку, що навис над Европою”. «Calling Mr. Smith» – це кольоровий звуковий десятихвилинний фільм, виконаний майже вручну. У ньому були використані фотографії та фрагменти документальних фільмів. Фільм мав успіх, але британські глядачі не могли повірити в автентичність представлених документів та фактів. Фільм був визнаний найбільш вартісним, знятим під час війни у своєму жанрі.
Одночасно із ліквідацією Департаменту кіно при Міністерстві інформації та документації закінчується період кінотворчости Темерсонів. Через брак коштів та технічного обладнання їхні кінопроекти не були реалізовані. Залишилися сценарії, синопсиси і нотатки. Нереалізовані проекти – це «Дитя Европи», «Szyma¬nowski-Nursery Rhyme», «Inferno», «Суб’єктивний екран», «Фортепіано Шопена», «Оптичне фортепіано», «Наука читання для війська і після війни», «Пригода молодої людини у пошуку кращого світу», «Claiming the Moon».
З 1945 року Темерсони не зняли жодного фільму, натомість у 1948 році заснували незалежне видавництво «Garberbocchus Press», яким керували протягом 31-ого року. Темерсони були незвичайною парою митців, які все своє життя присвятили мистецтву, ніколи не замикаючись у рамках певної категорії, і це дозволяло їм дивитися на світ «з багатьох можливих точок зору».
16 лютого у Музеї історії нашого університету відбулось урочисте засідання катедри української мови з приводу 100-ї річниці від дня народження видатного українського мовознавця, дослідника, педагога Івана Івановича Ковалика. В авдиторії зібралися представники різних поколінь: і ті, що особисто були знайомі з про¬фесором Коваликом, і ті, що на даний час є його наступниками, і молода ґенерація філологічного факультету. Професор І.І. Ковалик віддав науці понад 50 років свого життя. Це була одна із тих постатей, що в минулому столітті творили філологічний факультет. Однією з найваго¬міших заслуг вченого-мовознавця є заснування дериватологічної школи в Україні. Зараз продовжу¬вачем його справи є завідувач катедри української мови Прикарпатського університету В.В. Ґрещук, який також був присутній на конференції. Багато працював І.І. Ковалик і в справі франкознавства. Він започаткував укладання словника мови творів І. Франка. На жаль, його колосальна праця залишилася незавершеною, зараз його намагання продовжують викладачі нашого університету. За словами друзів і колег, професор Ковалик був людиною доброю, чуйною, веселою. Учасники засідання, зокрема О. Сербенська, поділилися особистими спогадами про цю видатну постать, яка була генератором ідей, що знайшли своє втілення у праці його учнів. Творчий доробок ученого увійшов до скарбниці европейської мовознавчої науки.
НОВА КНИГА
22 лютого в актовій залі Музею етнографії та художнього промислу відбулася презентація книги відомого перекладача Андрія Содомори «Студії одного вірша». У книзі автор ділиться багаторічним досвідом, розповідає про дослідження та переклади лірики Горація, дає критичну оцінку не лише своїх, але й иншомовних інтерпретацій знаменитих од співця золотої середини. У «Студіях одного вірша» здійснено аналіз поетичних творів Гете, Лермонтова, Верлена, Лорки, Франка, Шевченка, Рильського.
У наш час вкрай рідко виходять розвідки про таку тонку матерію, як поезія. «Студії одного вірша» – перша книга А. Содомори в цьому жанрі. Її мета – допомогти читачеві зробити крок до розуміння таких титанів слова як Горацій, Верґілій, Гете.
Чому ж книжка названа «Студії одного вірша»? Автор вважає, що лише через мініятюри можна бачити широкі горизонти поезії. Лише через один вірш можна пізнати світогляд поета, манеру письма.
Андрій Содомора прагне ознайомити читача зі світом античної та европейської літератури. Поет розуміє, що доля книги залежить від того, яким саме чином вступить читач у літературний простір.
Найбільша частина «Студій» присвячена Горацію, адже саме він репрезентує античність, таку близьку авторові. У книзі відчувається необмежена могутність української мови. Андрій Содомора цілком виправдано зазначив, що рідну мову потрібно знати так, як Горацій знав латинську. Проте, для того щоб знання її були належними, потрібні поетичне натхнення і щохвилинна наполеглива праця.
Андрій Содомора розказує, що якби мав можливість побувати хоча б хвилину в античному світі – хотів би почути Горація, звучання його прекрасних творів. Звичайно, далеко не всі можуть розуміти ці твори – для цього потрібно рости духовно.
Від першої і до останньої сторінки Андрій Содомора висвітлює проблему неперекладности (окремих частин творів, ліричних мініятюр). Ця проблема особливо мобілізує перекладача змушує і заохочує використовувати всі ресурси літературної мови.
Завідувач кафедри перекладознавства та контрастивної лінгвістики ім. Г.П. Кочура професор Роксолана Петрівна Зорівчак говорить: «Цю книгу важко переоцінити – її легше недооцінити. Її будуть читати далекі покоління, що хочуть проникнути у таємниці перекладу».
ЛАВРЕАТАМИ НЕ НАРОДЖУЮТЬСЯ
9 березня у Національному театрі опери та балету відбулося вручення найвищої національної нагороди України у галузі культури. Цього року лавреатами Шевченківської премії стали 8 осіб. 130 тисяч гривень — саме такий розмір має відзнака — отримали троє художників: Іван Остафійчук за цикли художніх робіт „Моя Україна”, „Подорож до Батурина”, „Бойківська сага”, Борис Плаксій за живописні роботи „Творці незалежности”, „Агонія зла” та Андрій Чебикін за роботи «Кримські мотиви», «Жіночі образи», «Зів’яле листя», — художній керівник академічного камерного хору „Київ” Микола Гобдич за мистецьку програму «Тисяча років української духовної музики», режисер Дніпропетровського театру одного актора „Крик” Михайло Мельник за виставу „Гріх”, літературознавець Дмитро Стус за книгу про свого батька „Василь Стус: життя як творчість” та поет Тарас Федюк за книгу віршів „Обличчя пустелі”. Національну премію імені Тараса Шевченка здобули і двоє иноземців — американець Раймонд Турконяк, який переклав сучасною українською мовою Острозьке Євангеліє, та громадянин Польщі поет Євстахій Лапський за книги віршів «Себе: розшукую?!», «Обабіч: істини?!». Традиційно вердикт Комітету з Національної премії України викликав нарікання на непрозорість та дискредитацію найпрестижнішої вітчизняної нагороди. Найбільше обурення у суспільстві спровокувало те, що у число цьогорічних лавреатів не потрапив номінований на Премію гурт „Кому Вниз”, серед композицій якого є чимало пісень на слова Тараса Шевченка.
Нагадаємо, що Республіканську премію імени Тараса Григоровича Шевченка заснувала 20 травня 1961 року тодішня Рада міністрів УРСР. Уперше премію вручали 9 березня 1962 року. Її лавреатами стали Павло Тичина, Олесь Гончар у галузі літератури i Платон Майборода у галузі музики. Грошова винагорода на той час становила 2,5 тисячі карбованців. Згідно з Указом Президента України від 22 червня 2000 ро¬ку найвища нагорода в Україні у галузі культури набула нового статусу — запроваджено Національну премію України імені Тараса Шевченка. Шевченківську премію присуджують Указом Президента України щорічно. П’ять національних премій встановлено у таких номінаціях: художня література (поезія, проза, драматургія, переклади); документальна i науково-критична література (естетика, літературознавство, мистецтвознавство, есеїстика, критика, мемуаристика, бібліографія, публіцистика, журналістика); образотворче мистецтво (живопис, графіка, скульптура, монументальне мистецтво, народне мистецтво); сценічне та екранне мистецтво (театральні та телевiзiйні вистави, режисерські, сценографічні, акторські роботи, оперні арії, документальні кіно- і телефільми, анімація).