- Уляна Атаманчук “Кохання – це життя”
- Юлія Кльок “Усмішка”, вірші
- Олеся Яворська, вірші
- Христина Волощак, вірші
- Галина Хома, вірші
- Богдан Сиванич, вірші
- Сергій Дяків, вірші
Кохання – це життя
Весна… Кохання… Саме з весною прийнято порівнювати це почуття. Адже воно теж приходить, коли людина, як і природа, оживає після довгих пошуків чогось незвичайного, прекрасного. Коли душа цвіте п’янкими пахощами і стає зовсім тепло, приходить любов. Хто вона? Солодка казка чи гірка реальність? На це питання існує багато різних відповідей, адже кожен з нас відчуває це почуття по-своєму. Для одних, це щось прекрасне, для инших – болюче. Кожен з нас протягом життя шукає свою половинку, инколи трапляється, що цей пошук надзвичайно довгий і сповнений гіркотою прощань, сліз і розчарувань. Але трапляється і так, що, довго шукаючи, ти не помічаєш свого істинного, чистого і справжнього кохання. Виникає питання: «Чи хтось із нас задумувався над тим, яким повинно бути кохання?» Багато дослідників неодноразово писали, що кохання – це просто психологічний потяг двох протилежних осіб. Але з точки зору молоді, кохання – це не термін, яким можна розкидатися зліва направо, це абстрактне відчуття, яке захоплює тебе, ти поринаєш у прекрасну казку, яка потім може перетворитися на тугу і невимовний біль у серці. Але яка б ця любов не була, невимушена і груба чи солодка та п’янка, ти все одно не можеш нічого вдіяти, тому що твоє серце й думки вже не підвладні тобі. Вони віддані иншому – тому, до кого ти відчуваєш нестримний потяг, що наче гірська річка долає великі і непереборні пороги, розбиваючись об них на маленькі краплинки, щоб знову злитися в одну велику ріку. Так і людські почуття часом розбиваються об міцні стіни життєвих першкод, проте якщо любов справді міцна, то вони не зможуть розділити її, як не можуть розділити річку кам’яні пороги. Тому варто цінувати наші почуття, бо вони як коштовний діямант у металевій оздобі: з ним наше життя яскраве і привабливе, а без нього пусте і непотрібне. Коли постає питання, де шукати кохання, одразу згадується безліч порад, історій, у які терпляче віримо і натхненно чекаємо своєї незабутньої миті. Та, як правило, вона приходить не за запланованим сценарієм. Любов з’являється в нашому житті так непомітно й швидко, що навіть не встигаємо побачити, як поринаємо у прекрасний світ, який так схожий на казку. Під впливом кохання людина стає иншою особистістю, робить незбагненні вчинки, міняє свої погляди щодо життя, існування. Кохання – це найцінніший дар, який може дати людині життя, воно відіграє величезну роль у моральному і духовному світі людини. Адже втратити його легко, а знайти знову і повернути – надзвичайно важко.
Усмішка
Пам’ятаєш слова пісеньки із відомого мультика про крихітку єнота? То невже усмішка справді володіє такою великою силою? Як гадаєш? Особисто я думаю, що так. Скажи, невже в тебе ніколи не з’являлося такого відчуття, коли “весь світ немилий” і хочеться десь заховатися далеко-далеко, щоб нікого не бачити і не чути, сховатися десь туди, де органи чуття не здатні нічого сприймати? Гадаю, що так. Та ще й неодноразово, правда? І ти йдеш, сердитий на весь білий світ, готовий розірвати все на дрібні шматочки, а назустріч тобі… усмішка. Так-так, саме усмішка: щира, привітна, відверта, така, від якої ти знову опускаєшся на землю, повертаєшся до життя, важкі хмари злоби десь відходять, і ти… усміхаєшся у відповідь. Так, не навмисно, мимоволі, сам того не бажаючи, усміхаєшся. І вже не важливо, як ти виглядаєш. Головне, що ти даруєш усмішку навколишнім, ту, яку тобі самому щойно недавно подарував якийсь незнайомець у синьому пальті.
І хоч, мабуть, не дуже й хочеться, але просто неможливо не відповісти тобі взаємністю. І перехожі усміхаються, повертаються, дивляться на тебе, наче на якогось несповна розуму, проте… усміхаються! Ти хоч уявляєш, що наробив своєю усмішкою? Ти показав, що крім лекцій, конференцій, проданих газет, курсу валют на сьогодні існує ще щось. І це щось у нас в серці: це потяг до прекрасного, огида до сірої буденщини, всього примітивного. Довів, що це – не найголовніше. І збив усіх своєю усмішкою з пантелику.
Усміхайся частіше, і ти побачиш, що усмішка – найдієвіша зброя в руках того, хто вміє нею володіти!
МІЙ СВІТ
Любити і втрачати,
Чекати й покидати,
Заритись і сховатись…
Від світу.
Для чого говорити ?
Мовчати краще стане,
Коли тебе не чують,
Коли тобі погано…
Від світу.
Дзвонити не потрібно,
І мучити не треба,
Коли мене не любиш,
Мій світе …
Візьми ти мою душу,
Злети високо в небо,
Віддай її ти Богу,
Мій світе…
З грудей дай вирву серце
І вставлю тобі в тіло,
Можливо кращим станеш,
Мій світе…
Лиши мене навіки,
І не турбуй мій образ,
Бо без душі і тіла
Живу вже не тобою,
Мій світе…
НЕ ДОРІКАЙ
Не дорікай за сховану безскромність,-
Моя душа і так вже льодяна.
Спадає тиша… Дика безборонність…
А віхола за вікнами… Зима…
Спинилась доля десь на роздоріжжі;
Черкнулись неба змарені світи;
Схололий спогад топиться в засніжжі;
Не дорікай лиш більше, а прости…
Не дорікай, бо це уже намарно:
Я все одно не пущу ні сльози,
Бо серце, знаєш, струєне оманом…
Так хочеться від світу утекти.
Не дорікай за сховану безскромність,-
Моя душа і так вже льодяна.
Спадає тиша… Дика безборонність…
А віхола за вікнами… Зима…
***
Майдан Шевченка… Сивобокий голуб
Когось шукає в безвісті пітьми.
Між мурами побрів собачий холод
Жовтневий дощ на вулиці, і ми…
А пам’ятаєш: стоптані жоржини…
А пам’ятаєш: спалені листи…
Жовтневий дощ, і знову кляті кпини
Із уст твоїх полинули, а ти…
О не питай мене про це, мій смутку,
Хай душу не терзає дикий плач.
Я згадую з полону незабудку
Зрадливий погляд і той чорний плащ.
Майдан Шевченка… Сивобокий голуб
Твоя тотожність. Може, скажеш ні?
Між мурами побрів собачий холод…
Тривожна ніч, а ти у мене в сні.
МОЛИТЬСЯ ТИХО ПОРАНЕНИЙ ВЕЧІР
Молиться тихо поранений вечір
Зойком розбитих надій.
Мовлені зранку, ще в досвітку, речі
Серце розбили, повір.
Крила зрубали нескованим мріям,
Б’ється об душу печаль,
Холодом болю здихає завія,
Жалю проснулась вуаль.
Молиться тихо поранений вечір,
Дзвони розпуки б’ють…
Роси неспиті… І мовлені речі…
Юности більше не буть.
Снігом покрилася далеч лелеча,
Я ж заказала росу,
Одягом вкутавшись чорно чернечим,
Я повз собори спішу.
Хай я черниця, хай молиться вечір, –
Я все одно не прощу…
Мовлені зранку, ще й в досвітку, речі
В серці до смерти зношу.
***
Від твоїх слів запахло сивим літом…
Без ностальгії…сльози, мов дощем…
В альбомі фото постаріле. Вітер
прикрив усе життя своїм плечем…
Не плач…не треба…літо ще вернеться,
Розпустять коси березневі дні…
…Старий альбом…
Чому ж старим він зветься…
Коли на фото всі ще молоді…
***
папороті вінок
обпікає чоло
одкровення
вогненних квітів
вплітаєш у вічність
сни про щастя
уже недоречні
тануть ирієм
очі свічки
безпорадні
в долонях вітру
розсипаються
пелюстками
не дописані
вчора вірші
пахли ладаном
так трагічно
нависає над ніччю
дим
збираю у кошик
ріки і роси
мотаю в клубок
стежки
відцвітають снігами
ностальгії
за нами віки
***
Маленька коробка моєї тісної кімнати,
І вікна – щілини в холоднім мовчанні стіни.
І ти все мовчиш. Простір все дужче ридає.
А ти все спішиш. Хоч на мить зачекай, зупинись.
По колу, як білка. По колу – з початку в початок.
Такий марафон для твоєї сумної душі.
Замкнутий простір, який тебе зовсім не згадує.
Щілина в мовчанні. Дощі…
***
Сіре небо і сіра тінь.
Так нелегко до себе йти.
Сіре небо і сірий біль.
Час не лікар – учитель твій.
Час не лікар. Він лиш філософ.
Він навчає, а ти кажеш: досить.
Щось шукаєш. Когось благаєш.
Виглядаєш. Чогось чекаєш.
Кличеш щастя. Збираєш квіти.
Щось кричиш в противагу світу.
БАЛАДА ПРО РИБАЛКУ
У морі шальному, де хвиля
Як велет могутній реве,
Рибалка сміливий щосили
Один проти хвилі пливе.
А хвиля все в море відносить,
Все важче і важче пливти,
Рибалка єдиного просить:
На березі спокій знайти.
А там всі його залишили,
Він мусів стерпіти ганьбу.
І звідки беруться ті сили
Нерівну вести боротьбу?
Стихія все більше лютує,
Здається, рятунку нема,
Усі намагання руйнує
У битві між ними двома.
І вітер шепоче: “Скорися.
Облиш боротьбу, що ведеш.
На велич морську подивися,
В глибинах ти спокій знайдеш.”
Не слухай, рибалко, борися,
Не можеш з дороги зійти,
На радість врагу не скорися,
Ти мусиш до щастя іти.
І ось довгожданая мить,
Позаду хвилюється море,
А він на причалі лежить.
Хто бореться, завжди поборе!
ПРОВЕСІНЬ
В повітрі пахне вже весною,
А в горах ще біліє сніг,
Дзюрчать струмки, і за водою
Біжить велика радість їх.
Весняні ріки розлилися,
Ген вже й підсніжники цвітуть.
Весна все кличе: “Оновися.
Забудь сніги, зиму забудь.”
Бо хай лежать вони високо,
Ще прийде сонце і до них,
І враз його палюче око
Завдасть цілунків весняних.
І потечуть вони водою
Із гір униз, в далеку путь.
А де сніги були, горою,
Весняні квіти зацвітуть.
КВІТКА
Була в чоловіка найгарніша квітка,
Що у всьому світі встрічається зрідка.
Виростив прекрасну з білої зернини
І вдихнув у неї всю любов людини.
Пишайся красою, буяй і рости,
Бо кращих у світі немає, ніж ти.
Так довго й невпинно ростив тебе я.
Хай вічно красується врода твоя!
Наче та царівна квітка виростала,
Пелюстки до сонця свої розгортала,
Сяяла красою, в тиші вечорами
Марила прекрасна дальніми краями.
Нічого у світі не треба мені,
Лиш раз забуяти десь там вдалині,
Щоб вістка ішла у далекі світи,
Що кращу від мене ніде не знайти.
Якось їхнім лісом йшли здалека люди
І знайшли ту квітку, що ні з чим повсюди
Ту красу небесну годі і зрівняти.
“Нащо тобі, квітко, в хащах пропадати.
Тобі би побачити наші краї,
Там всі шанували би чари твої,
Пишалася б ти у найкращім саду.”
І мовила квітка: “Я з вами піду.”
Попрощалась квітка з рідною землею,
Довго сумував ще чоловік за нею.
Та в землі далекій не було їй мило,
Бо нерідне сонце не гріло, – палило.
І вітер не пестив її пелюстки,
І вже не всміхалися сонце й зірки.
Зірвалася гарної пісні струна –
В далекій країні зів’яла вона.
Чимось наша квітка схожа до любові:
Ростим її і плекаєм на міцній основі.
Закриває все на світі щастя те жадане,
Ніби вічне, та час прийде, і воно зів’яне.
Тож наче перлину шануйте любов,
Бо піде вона і не вернеться знов.
Не вірте, що в світі десь краще без нас.
Шануйте любов, що живе поміж вас!
***
Я мрію про миті з тобою,
Про дотики ніжні твої.
Моє серце наливається любов’ю,
Коли ти усміхаєшся мені.
І хлюпоче океанським прибоєм
Те кохання п’янке, чарівне,
Що мов скрипка своєю струною
Так мінливо торкає мене.
Я мрію про теплі обійми,
Про небо, що в твоїх очах.
Про тебе, кохана, я мрію,
Ти завжди у моїх думках.
Ти завжди жадана, єдина,
Навіки потрібна мені.
Тебе я кохаю невинно!
Кохаю і наяву, і уві сні.
***
Ти Ангел!
Нитками твого імени
Зашита в серці рана.
Без тебе жити як мені?
Скажи, прошу, кохана!
Днями-ночами не сплю,
Думаю лиш про тебе.
Так тебе сильно люблю!
Ангеле мій із неба!
МОВЧИ
Мовчи! Сховай банальні фрази!
В очах твоїх я правду прочитав.
Я не таїтиму надії чи образи,
Хоч я тебе так сильно покохав.
Мовчи! Я знаю – це кінець.
Зів’яло все, неначе квітка.
Хто винен – ми чи наш творець,
Що щастя обірвалося, як нитка?
Мовчи! Майбутнє стане сірим.
Я заховаю свої почуття.
У нас з тобою я так щиро вірив!
Байдужість породила каяття!
Мовчи і я мовчатиму.
Бувай!
У всьому винні тільки ми.
Закрився перед нами «Рай».