СВІТ СПІЙМАВ ЙОГО, АЛЕ НЕ ВТРИМАВ
Перше, що спадає на думку при згадці про Олександра Кривенка – “так він закінчив філологічний факультет”. Справді, талановитий журналіст, знаменитий менеджер, засновник “Громадського радіо”, часопису “ПіК”, газети “Post-Поступ”. Як каже Вахтанг Кіпіяні: Львів, Кривенко, “Post-Поступ” – три найважливіші слова, без яких не можна уявити історію української журналістики XX ст. Свого часу (1987) закінчив філологічний факультет Львівського національного університету імени Івана Франка, а згодом працював лаборантом на катедрі української літератури ім. акад. М. Возняка. На початку квітня 2003 року за нез’ясованих обставин на тридцять дев’ятому кілометрі траси Київ — Чернігів — Нові Яриловичі автомобіль Фольксваґен Гольф на великій швидкості з’їхав з дороги й ударився об дерево, внаслідок чого і водій, і пасажир загинули. За кермом автомобіля був координатор проєктів ОБСЄ в Україні.
Більшу частину творчого доробку Кривенка складають статті та есе. Співавтор (разом з Володимиром Павлівим культової книжки “Енциклопедія нашого українознавства”. У пам’ять про О. Кривенка його друзі щороку 13 травня присуджують премію його імени українському журналістові – носієві вартостей, які плекав Олександер.
25 травня в Українського Католицькому Університеті (чому не на філологічному факультеті ЛНУ ім. І. Франка?) відбулася “Лекція свободи” пам’яті Олександра Кривенка. Лекцію прочитала Боґуміла Бердиховська — відомий варшавський україніст, історик культури, аналітик, яка присвятила лекцію проблемам і перспективі розвитку стосунків між Україною та Польщею. Як повідомляє прес-служба Українського Католицького Університету, своїми спогадами про О. Кривенка у вступному слові поділився віце-ректор з питань зовнішніх зв’язків та один із організаторів лекції Мирослав Маринович. Він, зокрема, наголосив на тому, що “Сашко у всіх своїх ролях був творцем і символом… І його роль символу свого покоління не забудеться ніколи”.
Роздумами про загиблого журналіста розпочала свою лекцію й Боґуміла Бердиховська. Вона акцентувала увагу слухачів на внескові Кривенка й української інтеліґенції загалом у розвиток добросусідських взаємин між Україною і Польщею. У подальшій промові пані Бердиховська проаналізувала нелегкий шлях двох держав до взаєморозуміння і сучасну ситуацію у цій сфері. “Українсько-польське поєднання не є справою кількох найближчих років. Поєднання – це тривалий процес і вимагає чимало праці. Проте я вірю, що ми, українці й поляки, разом зможемо вирішити всі наші проблеми в сьогоденні й майбутньому, бо для цього є багато людей доброї волі», – такою оптимістичною нотою завершила свій виступ відомий публіцист.
Після лекції відбулося вручення премії ім. Олександра Кривенка “За поступ у журналістиці”. Цього року її “за суттєвий внесок у контроль над владою” отримав журналіст інтернет-видання “Українська правда” Сергій Лещенко, автор гучних розслідувань, зокрема, про відпочинок колишнього Президента України Леоніда Кучми в Баден-Бадені тощо.
P.S. Поховано Олександра Кривенка на Личаківському кладовищі у Львові. У кінці квітня 2006 на могилі загиблого журналіста встановили пам’ятник. Три роки друзі та рідні збирали кошти та обговорювали проєкти пам’ятника. На думку Ігоря Гавришкевича, директора музею-заповідника “Личаківський цвинтар”, встановлений монумент найбільше відповідає сутности загиблого журналіста. Зламана класична колона –символ передчасно зламаного життя. Усе гарно, якби, як завжди, не прикра помилка – “тут похований Олександр Анатолієвич”.
ДОВІДКА
– Народився 13 травня 1963 року у Львові – в родині вихідців із Вінниччини.
– У 1987 закінчив Львівський університет ім. І. Франка (філологічний факультет). Працював на катедрі української літератури.
– Був одним з організаторів та активістів “Товариства Лева”. Брав участь у створенні “Меморіялу”, Товариства української мови.
– Був делегатом Установчого з’їзду Руху (1989).
– У 1990-1994 рр. – депутат Львівської обласної ради народних депутатів, голова комісії з проблем молоди.
– З квітня 1989 року – організатор і редактор незалежної газети “Поступ”, у 1990-1991 рр. – власний кореспондент журналу “Пам’ятки України”.
– З липня 1991 до квітня 1995 – головний редактор газети “Пост-Поступ”.
– З травня до листопада 1995 року працював головним редактором інформаційних програм – “Вікна”, “Вікна в світ” – Міжнародного медія-центру “Інтерньюз”, у 1996 році став головним редактором Телевізійного інформаційного агентства “Вікна”.
– Несподівано для багатьох 1996 року Кривенко стає радником прем’єра Павла Лазаренка, заступником керівника прес-служби уряду, входить до експертної ради при керівникові уряду. Майже в той же період Кривенко був членом Політради Народно-демократичної партії. Проте невдовзі НДР почала вимагати відставки Лазаренка, і після його звільнення Кривенко залишає державну службу. Брав участь у передвиборчій кампанії партії “Громада”.
– З лютого 1998 р. до червня 1999 р. працював головним редактором “Телевізійної служби новин” на телеканалі “1+1”.
– З березня 1999 р. до грудня 2000 р. був головним редактором тижневика “ПіК”.
– З червня 2001 р. – президент громадської організації “Хартія 4”.
– З березня 2001 р. – директор українсько-польського журналістського клубу “Без упереджень”.
– Наприкінці 2001 р. повернувся до активної політики. Був членом президії Громадського комітету опору “За правду”, протягом кількох місяців виконував обов’язки прес-секретаря Форуму національного порятунку. Але внаслідок незгоди з діями і намірами деяких учасників ФНП залишив посаду.
– З лютого 2002 р. Кривенко очолював незалежний проєкт “Громадське радіо”. Домагався отримання ліцензії на мовлення, але без успіху.
– Загинув у квітні 2003 р. в автокатастрофі.
– Кривенко був членом асоціяції “Нова література”, віце-президентом Асоціяції українських письменни ків.
“Крізь прочинені двері, котрі насправді є…”
По вологих слідах ступаючи, іду стежками Личакова. Задумливо і трепетно. І десь з-поміж шарудіння весняної зелені ледь чутно пробиваються слова:
бо для найтоншого світла як не шукай
не віднайдеш ім’я
Слухаю, гадаю, здогадуюсь… Ім’я. Для найтоншого світла… Справді. Немає. Для найтоншого ж слова?… Для мене є. Ім’я це – Григорій Чубай.
Беззаперечний лідер львівського літературного андеґравнду 70-х років, неординарна, незрівнянно харизматична, дисидентсько-богемна особистість, талановитий Поет, глибокий мислитель зі своїм оригінальним поглядом на світ і просто феноменальною здатністю пірнати в саму суть кожної Речі.
„З’ява у Львові молодого вродливого поета із зухвалою посмішкою та ще зухвалішою поведінкою ранньої весни 1969-го стала помітною подією в мистецькому житті міста.”1 Юного Григорія Чубая, переможця Республіканської олімпіяди з української літератури запросили до Київського університету для складання вступних іспитів на пільгових умовах. Та до них його так і не допустили, оскільки посмів виступити перед пам’ятником Шевченкові з деякими своїми думками стосовно перевезення праху Кобзаря до Канева. Після тимчасової роботи на радіо в Червоноармійську, Чубай подався до Львова, де за короткий час отримав серед молоди шалений успіх.
Завдяки живій, позбавленій всякої манірности вдачі й невсипущому духові внутрішньої свободи та інтелектуальної незалежности, Грицько за короткий час стає просто культовою особистістю. Навколо нього починають гуртуватися майже всі знамениті митці того часу (письменники Олег Лишега та Микола Рябчук, художники Юрко Кох та Влодко Кауфман, музикант Віктор Морозов та ин.) Чубаєве помешкання стає своєрідним центром згуртування „молодих і творчих”. Під час зустрічей велися нескінченні розмови про літературу, музику, кіно, політику, філософію і не тільки. Лідером цих дискусій зазвичай був Грицько. „З Чубаєм можна було дискутувати про все, про що варто і не варто було дискутувати. Що в житті найсолодше? Що краще: вино чи горілка (питання „що гірше” не обговорювалося)? Про виноград на подвір’ї і зелену траву, про Лишегу та Ікасу, про Акутагаву й Кавабату. Про філармонію і філантропію. Про „есесер”, „есес” і просто „есе”…2
Він був любителем різних витівок і мав неперевершений імпровізаційний хист, що давало змогу будь-яку ситуацію перетворювати на черговий моноспектакль. Наприклад, нічне березневе купання в озері, обставленому свічками, з вигукуванням різних гасел чи майстерне імітування голосів „Льоні Брежнєва” та Святослава Максимчука під час обідньої трапези. Грицько мав фантастичну акторську дикцію. Під час декламування власної поезії він випромінював буквально гіпнотичну енергію, що просто зачаровувала слухачів.
Молодий Григорій Чубай був одним із тих, хто вміло не підпускав до себе будь-яку провінційність, заяложеність, банальність, second-hand-ність у поезії, музиці, – у мистецтві в цілому. Він постійно „спря-мовував” себе й тих, хто був поряд, до всього справжнього, модерного, аванґардового. Це були твори митців европейського рівня: Лорки, Еліота, Кафки й Камю, Нємена, Далі, Міро та ин. Грицько власноруч зібрав фантастичну бібліотеку, мав сотні цінних платівок з класичною та естрадною музикою, не пропускав жодного цікавого концерту, вистави, виставки, кінофільму. Одним словом, постійно перебував на гребені хвиль.
Також він зініціював створення літературного альманаху „Скриня”, в якому було вміщено твори Олега Лишеги, Миколи Рябчука, Юрія Винничука, самого Чубая та ин. Це було одним з небагатьох способів відкрити справді геніяльну творчість для більшої кількости людей.
Ґрунтовні видання творів Григорія Чубая відбулися аж після його смерти: „Говорити, мовчати і говорити знову” (1990) та „Плач Єремії”3 (1999).
Грицькова творчість – надзвичайно різнопланова. Це – і сатирично-ґротескна історіо-софська поема „Вертеп” (1968):
А світові – голо!
А світові – босо!
Тиради.
Укази.
Промови.
Доноси.
І повні метафізичних пошуків та екзистенційних дослідів, геніяльні поеми „Відшукування причетного” (1969) та „Говорити, мовчати і говорити знову” (1975):
БАЧИТЕ
то прочинилися двері котрі насправді є
то прийшов хтось із нас і каже що він
бачив сьогодні речі за видимістю речей
і що зараз він бачить тіло
за видимістю нашого
тіла і що ми дуже дотепно
граємося в живих4
І пронизані органічною пластикою образів фантастичні вірші. Переважно лірика Григорія Чубая – досить складна, насичена – така, що спонукає торкнутися меж сюрреальности і замислитись:
дерев’яна зозуля в старому годиннику
відкує усамітнення час
розчахнеться яблуня
од важкої роси
Ти од криниці вертатимеш
із порожніми відрами5
чи
так спроквола надходить
найтемніша на світі ніч
і заступає одним-єдине моє вікно
і заступає зеленими очима
заступає червону потоптану траву
що здавалась мені птахом підстреленим
а птах той ніяк злетіти не міг6
Иноді ж, поету вдається сягнути вершин геніяльности, використовуючи зерна зовсім простих – і яких чистих! – слів:
Щастя – це вигадати Тебе,
неземну і далеку,
і, повіривши, що є Ти така насправді,
піти за Тобою шукати.
Довго-довго блукати світами
і
раптом
Тебе знайти!7
Але й цю феноменальну, здавалося б просто створену, щоб пити життя і вливати в світ яко-мога більше добра і світла, Людину не оминула гірка доля немилосердної реаль-ности. Важкий внутрішній злам укупі з фізичною хворобою призвели до передчасної смерти. „Біла постать майнула перед моїми очима, забравши його назавше… Був дуже теплий весняний день – 16 травня.”8
І тепер осяяний голос навіки 33-літнього Грицька Чубая лунає до нас зі світлого
„коридору із дверима завбільшки з око”,
„бо ж насправді немає осені –
є лиш вітер що забирає тіло та очі
залишає для вас найсутніше
те
чим були ви насправді…”
2 Зі спогадів Юрка Коха.
3 „Плач Єремії” – одна з книг Святого Письма, яка складається з п’яти жалобних пісень пророка Єремії про зруйнування Єрусалиму 587 р. до Хр.
4 Уривок із поеми „Відшукування причетного”.
5 Із поезії „Світло і сповідь”, присвяченої Галині Чубай.
6 З книжки „Постать голосу”.
7 Із юнацьких віршів.
8 Зі спогадів Галини Чубай.