- Богдан КРІЛЬ “Комп’ютерний клас для всіх! Комп’ютерний клас для кожного?”
- Марічка ЧИГІНЬ “Зупинка в часі”
- Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ “Мова і суспільство: взаємовпливи і взаємовтрати”
КОМП’ЮТЕРНИЙ КЛАС ДЛЯ ВСІХ! КОМП’ЮТЕРНИЙ КЛАС ДЛЯ КОЖНОГО?
Для більшости студентів травень – гаряча пора. Одним слід писати курсові роботи, иншим готувати доповіді, реферати, щоб хоч трохи пом’якшити серце викладача перед сесією. У таких випадках великими помічниками є комп’ютер і Глобальна система Internet (або Інтернетрі, як її жартівливо назвали). Тому на кожному факультеті передбачено приміщення з кількома дивами сучасної техніки. Є воно і в нас – студенти експлуатують авдиторію 121k (для тих, хто не знає – „k” означає „комп’ютеризована”).
Щодня авдиторія вщерть переповнена. Хто друкує курсову роботу – аж гай шумить, хто вивуджує в Інтернеті інформацію, якої там иноді взагалі нема, хто перевіряє електронну пошту, а хто годинами не вилазить з чатів та ігрових програм. Ці останні особливо дратують студентів, які стоять у „черзі на комп’ютер”. І справді – тобі слід терміново знайти матеріял або що, а хтось там сидить і – сам не гам і иншому не дам. Епізод, коли ти сам не даєш иншим працювати при цьому, як правило, забувається. Звичайно, нічого поганого нема в тому, що студенти хочуть трошки розважитись після важких трудів або перед так само нелегкою парою, але ж не по півтори години!
Наприкінці семестру брак організаційної техніки відчувається особливо гостро, зокрема, через підготовку курсових і дипломних робіт. Иноді черга сягає чотирьох осіб на один комп’ютер. Кількість цих останніх постійно змінюється, хоча є 4-5 одиниць, які постійно не працюють. Цікаво, для чого вони там взагалі стоять?
Але не тільки з проблемою браку комп’ютерів стикаються філологи. Для багатьох труднощі виникають з правильним користуванням ними (маю на увазі комп’ютери, а не філологів). Иноді реакція на зависання програми – коли не працює взагалі нічого – досить цікава. Хтось здогадається попросити допомоги в колег, а хтось – просто-напросто вимикає монітор і хутенько „вшивається” з авдиторії – саме „вшивається”, бо инше слово не відображає дійсного стану речей. У таких випадках для студентів, які стоять в черзі, з’являється можливість скористатися „чарівним помічником”, якщо, звичайно, вистачить знань привести його до ладу. А часто на котромусь агрегаті зникає Інтернет – тут вже нічого не допоможе – ставай у чергу.
Правда, є студенти, які не користуються комп’ютерами, – не вміють. Звичайно, на третьому курсі є предмет – інформатика, – але то на третьому. А слід би ще на першому, адже з власного досвіду знаю, що на першому курсі комп’ютер потрібний, на другому – необхідний, а на третьому без нього вже ні туди ні сюди.
А яке місце займає комп’ютер в житті четвертокурсника – розповім через рік. Дочекайтеся!!!
ЗУПИНКА В ЧАСІ
Чи часто ви відчуваєте запаморочення? Чи обурювала Вас коли-небудь поведінка невідомого “невихованого” перехожого, який, поспішаючи кудись, ледь не збив вас з ніг? Ви ніколи не задумувались, з якою швидкістю люди стали “просто прогулюватися”? А чи знаєте ви, що навіть Земля наша крутиться? Чому кудись спішать пересічні люди, панікують часто без причини і бігають туди-сюди неначе мурахи у світі-мурашнику?…І ще купа однотипних питань, на які немає часу відповісти. Ствердна відповідь на котресь із них може бути спричинена однією із “найбільших хворіб сучасного світу – метушнею”.Так казав Мішель Куаст. Наш сучасник Роман Островський назвав усі торнадо планети “Землею вітрів”. А трохи давніше, якщо пам”ятаєте, Скрябін співав про “танець пінгвіна”. Страшно веселий…
Здається, що весь світ поспішає у пошуках часу. Для чогось він людям потрібний. І я, видається, теж людина… Самотня, втомлена стою на перехресті десятиліть…І коли я бачу, що навколо мене біжать кудись люди, то думаю: “Вони не поспішають просто так. Може вони втікають від світу цього і спішать у світ кращий, до щастя…”. І мені теж хочеться бігти за тими людьми, догнати їх, перегнати їх, вхопити першою об’єкт такого наполегливого прагнення. І я вже теж біжу. Біжу що є сили, вже забуваю чому і для чого, і вже не можу зупинитись; варто спішити, бо так роблять усі. А навіть якщо це просто перегони людства, то і тут не завадить бути найпершою.
Але я не одна у цьому світі. Пліч-о-пліч зі мною мандрують инші люди, навіть більш втомлені, навіть з більшими проблемами. І, буває, хтось збоку попросить допомогти. Та мене це вже не зворушує, бо завченою фразою “Я не маю часу” запросто вбиваю чиюсь надію і продовжую бігти, щоб зекономити час. Зекономити час, щоби потім встигнути ще трохи пожити. Трохи пожити, щоб взяти максимум для себе і залишити мінімум для инших. І ось ти впритул підходиш до свого вимріяного щастя, яке раптом бере і відлітає. Воно ж було окрилене…
Колись казали: тепер епоха швидкости, лаконічности, дипломатії. А насправді тепер на все немає часу: і на працю, і на відпочинок, і на тишу, і на розмови.
Але щось треба робити! Тому якщо немає часу на любов, то знаходимо на ненависть, немає часу на мир і спокій, зате є час для війни, нема часу на примирення, проте завжди він буде на суперечки. Невже зло множиться швидше? Хіба це не відповідь на питання всієї метушні світу: нема часу на добро! Може був – та відлетів, якщо буде – то ще не зараз.І так живемо: перестрибуючи з минулого в майбутнє. Знайдімо час та задумаймось вже тут і тепер!
Із розумінням, що життя коротке, ми намагаємося зробити все і якнайшвидше.І, звичайно, дуже важко встигати жити у трьох вимірах: оплакувати минуле, здійснювати теперішнє і переживати за майбутнє. Але “ми отримуємо життя частинками, то чому намагаємося охопити все зразу?”(Філ Босманс) Навіщо ж час поділений на клаптики років, місяців, тижнів, днів? А кожна доба вміщує по 24 години – куди вони зникають? Тому, думаю, що легше жити щодня по-новому, по-особливому проводячи кожен момент часу. А життя – від того, що ми так поспішаємо, – довшим не стане і, хочемо цього чи ні, не від нас це залежить…
Неможливо щодня, і так несучи тягар минулого, без потреби брати ще більший тягар майбутнього і спокійно жити теперішнім.
Не поспішаймо!
Чомусь ми помічаємо заклик зупинитись лише на дорожньому знаку з написом “Стоп”, та й це так, инколи… Але тепер кричить зупинитись не лише тітонька на ринку.
“Зупинись!”– кричить маленький первoцвіт, який все-таки прорізався крізь холодну і тверду землю і розцвів.
“Зупинись!”– кричить лагідне проміння сонця, яке гріє тобі спину і робить цей світ веселішим.
“Зупинись!”– кричить простягнута долоня спраглого на любов сироти.
Зупинись – і ти це все побачиш.
Отож, бажаємо цього ми, чи ні, але для щастя треба жити не так, як хочеться нашому егоїстичному єству, а, навпаки, – віддати себе повністю чиїйсь опіці. “Бути терпеливими, дуже терпеливими в тому числі і до себе. Щасливі ті, які… вдячні за все, що їм дається” (Філ Босманс). Бо всі наші дороги давно визначено, дні пораховано і всі наші проблеми вже давним-давно вирішено, ще швидше, ніж вони народяться у нашому житті. І якщо не бунтуватимемо Одвічному Плану, то будьмо певні: щастя прийде НЕСПОДІВАНО…
МОВА І СУСПІЛЬСТВО:
ВЗАЄМОВПЛИВИ І ВЗАЄМОВТРАТИ
18-19 травня в приміщенні Львівського національного університету імени Івана Франка відбувся ІІІ Всеукраїнський соціолінґвістичний семінар. Організаторами цього заходу були ЛНУ імени Івана Франка (професор катедри загального мовознавства Галина Мацюк), Інститут української мови НАН України (відділ соціолінґвістики) та Наукове товариство імени Тараса Шевченка. У конференції взяли участь знані україністи, фахівці із соціолінґвістики з Києва, Чернівців, Львова, Донецька, Познані (Польща).
Доповіді учасників конференції відображали сучасний стан розвитку лінґвістичних досліджень, репрезентували актуальні проблеми і перспективи сучасної науки. Серед доповідачів були: Ольга Албул (к.ф.н., ЛНУ імени І. Франка), Надія Бабич (Чернівецький університет імени Ю. Федьковича), Людмила Васильєва (д.ф.н., ЛНУ імени І. Франка), Ірина Верста (аспірантка, ЛНУ імени Івана Франка), Віктор Глущенко (д.ф.н., Познанський університет), Марія Гринишин (аспірантка, ЛНУ імени І. Франка), Ніна Гуйванюк (д.ф.н., Чернівецький університет імени Ю. Федьковича), Галина Мацюк (д. ф. н., ЛНУ імени І. Франка),Володимир Пілецький (к.ф.н., ЛНУ імени І. Франка), Олександра Сербенська (д.ф.н., ЛНУ імени І. Франка), Надія Трач та Богдана Тарасенко (Києво-Могилянська академія), Галина Яворська (д.ф.н., Київський національний лінґвістичний університет). На жаль, у семінарі не змогла взяти участи відомий мовознавець Лариса Масенко (д.ф.н., Києво-Могилянська академія), але вона передала для кожного учасника круглого столу свою книжку “Українська мова у ХХ сторіччі: історія лінґвоциду”, що вийшла у світ минулого року. Український лінґвоцид – це той фатум української історії, що переслідує український топос ось уже впродовж кількох століть. Втручання у внутрішній склад української мови не об-межувалось правописом і лексикою, воно поширювалось і на инші мовні рівні, зокрема на словотвір і синтаксис. У цій царині спроби волюнтаристського спрямування розвитку мови в бік її зближення з російською становили особливо велику загрозу для її майбутнього, оскільки цілили в саму серцевину живої мови як незалежного утворення, здатного до самооновлення та самовідтворення. От і сьогодні вже мали б відродити мову (що вивчають в усіх закладах), та ж ні — постсовєтське мислення не дає прав на власну історію. І досі послуговуємося правописом, що відбиває специфіку не української мови, а совєтської політики зближення мов. Але ж про який український правопис може йти мова, якщо цілі пласти лексики (питомої української) було знищено?!
Можливо, було б набагато легше розв’язати мовну проблему в Україні, якби ми мали потужну генерацію української літератури на кодах української культури та української концептосфери, а не УКРСУЧЛІТ із культивуванням суржику в мовленні героїв. Така література весь час обертається в дискурсі знаків постсовєтської епохи, ретранслюючи і реформуючи її свідомість. Чи допоможе такий наратив подолати віруси попередньої доби? Зруйнування естетичних законів радянської літератури вже встигло затвердити новий канон — маскультової порнографії, девальвації естетики. Якщо ця література стверджує, що попередню ідеологічну систему знищено, то чому герої творів не можуть звільнитися від минулого, якого, по суті, вже немає? Може, тому що ще не відбулося оспіване і розрекламоване “прощання з Імперією”? Мовна ситуація вже дала відповідь.
Із доповідей учасників соціолінґвістичної конференції випливло, що, наприклад, сьогодні засоби комунікації радикально перетворюють середовище, в якому живе та спілкується сучасна людина. Тотальна мережа спілкування створює глобальну єдність людей, ліквідує простір та час у звичному розумінні, через що світ сприймається як одне ціле. Відповідно, змінюється і саме уявлення про мову та її суть. Відбувається так звана глобалізація мас: міжнаціональні промислові та банківські корпорації, розвиток міжнародної торгівлі, рух капіталу й робочої сили “уніфікують” життя. Нові засоби комунікації (зокрема, інтернет) не тільки забезпечують спілкування людей у будь-яких найвіддаленіших і важкодоступних місцях нашої планети, а й торкаються особистого життя кожного з нас.
Ішлося й про те, що нав’язувані сьогодні на телебаченні та в ілюстрованих журналах зразки поведінки, зовнішности, „престижного” способу життя знеособлюють людину і позбавляють индивідуальности. Крім того, це може позначитися і на змінах соціо-культурної моделі розвитку. Маємо сплеск інтересу до арґо, жарґонів, вульгаризмів. Сьогодні на часі — дослідження із соціолінґвістики, що опрацьовують і застосовують результати та методи инших суміжних мовознавчих та й узагалі гуманітарних наук. І коли ми сьогодні часто чуємо про особливий привілейований статус (серед инших гуманітарних) власне мовознавчої науки, це аж ніяк не заперечує, що мовознавці виконують соціяльне замовлення (свідомо деклароване чи латентне, до кінця не усвідомлюване).
Маємо на увазі не вузький політиканський сенс цього поняття, а конкретні соціолінґвістичні проблеми, оскільки йдеться про те, щоб теорія могла бути основою практики. Бо инакше наука як явище відповідатиме одному з відомих і не зовсім приємних для нас усіх визначень – задоволення индивідуальних пізнавальних інтересів особистости коштом держави.
Соціолінґвістика в сучасній Україні як самостійна наука і як інструмент наукового осягнення проблем мовного дискурсу має усталені традиції, що йдуть, можливо, з праць Леоніда Булаховського, який у “Нарисах із загального мовознавства” (1959 рік) із достатньою вичерпністю окреслив її проблематику.
До перспективних проблем сучасної соціолінґвістики можемо зарахувати такі: роль економічних чинників у мовній інтеґрації; соціяльне значення літературної мови; соціяльна диференціяція; проблема двомовности; етнопсихологія та національна самобутність; суспільні чинники удосконалення мови, проблеми кодифікація мови.
Соціолінґвістика оперує групою специфічних для неї понять: мовне суспільство, мовна ситуація, соціяльно-комунікативна система, мовна соціялізація, комунікативна компетенція, мовний код, перемикання кодів, білінґвізм (двомовність), диглосія, мовна політика. Крім того, деякі поняття запозичено з инших галузей мовознавства: мовна норма, мовне спілкування, мовна поведінка, мовний контакт, змішування мов, а також із соціології, психології: соціяльна структура суспільства, соціяльний статус, соціяльна роль.
Як член суспільства кожний індивід має декілька соціяльних позицій у громаді. Наприклад, студент може бути активістом молодіжної партії, чемпіоном інституту із шахів, гітаристом у групі; вдома — сином і братом, у дружній компанії — приятелем. Кожна з цих позицій пов’язана з певними правами і обов’язками і називається соціяльним статусом.
Спостерігаючи сьогодні відновлення історичної справедливости, тобто повільне, часом непослідовне, психологічно болісне для значної частини російськомовних громадян України розширення функціональної сфери української мови, не можна не зазначити, що і в чинній Конституції України з-поміж инших етнічних мов, представлених в Україні певною кількістю її носіїв, згадана окремим рядком лише російська. Це зумовлено, очевидно, бажанням держави відзначити в тексті Основного закону особливе місце російської мови в сучасному українському суспільстві. І це за тієї умови, що власне росіяни в жодному з реґіонів України компактно не проживають, на відміну від румунів, молдован, угорців, кримських татар, болгар! Але ж сьогодні активно обговорюють саме пригноблений стан російської мови, яку потрібно підтримувати, натомість про кримсько-татарську, їдиш, караїмську, гагаузьку мови навіть ніхто і не згадає, бо політично це не вигідно! Ось воно: мова і суспільство, мова і політика!