ГОРДІЇВ ВУЗОЛ УКРАЇНСЬКОЇ СОЦІОЛІНГВІСТИКИ
Питання мовної ситуації в Україні стало смисловим осердям однойменного круглого столу, що відбувся 19 травня на філологічному факультеті ЛНУ імени Івана Франка з ініціятиви професора катедри загального мовознавства Галини Мацюк. Учасниками заходу стали студенти Львівського національного університету імени Івана Франка Леся Луньо, Адріяна Вихопень, Юрій Синенький, Юрій Римашевський та їхні колеги з Національного університету „Києво-Могилянська академія” Надія Трач, Богдана Тарасенко та Дмитро Дроздовський. Цей захід був своєрідною реакцією молодих науковців на надання російській мові статусу реґіональної в трьох великих містах України — Харкові, Луганську та Севастополі. Ми пропонуємо Вашій увазі найцікавіші фрагменти дискусії.
Юрко РИМАШЕВСЬКИЙ
МОВНА СТРУКТУРА МІСТ УКРАЇНИ
ХХ століття перенесло соціяльне протистояння українського міста та села з площини етнічного складу населення у мовну площину. Як засвідчують результати першого Всеукраїнського перепису населення, який відбувся в грудні 2001 року, українське село залишається переважно україномовним (85,8 % населення сільської місцевости назвало рідною саме українську мову), тоді як у міських поселеннях мовна ситуація зовсім инша: частка населення з рідною російською мовою тут сягає майже 40 %, причому реальна кількість російськомовного населення навіть вища, ніж задекларована. Етнолінгвістична ситуація в містах України є складною вже декілька століть. Це можна пояснити особливістю формування населення українських міст. Оскільки тривалий період української держави не існувало, міста були передусім адміністративними та торговими центрами країн, до складу яких входили українські етнічні території. Населення міст поповнювалося не українцями із сільської місцевости, а чиновниками та торговцями иноземного походження: росіянами, євреями, поляками тощо. Крім того, на значній частині українських земель до середини ХІХ століття існувала фізична залежність селян від поміщиків (кріпацтво), тому мешканці сіл доступу до міст не мали. Ще одним фактором деукраїнізації українських міст було привілейоване становище мов титульних націй: російської — в Російській імперії, польської — в Польщі, угорської — в Угорщині. Найгостріше дія усіх цих чинників проявилася в східних та південних реґіонах нашої країни.
Сьогодні найвища частка російсько-мовного населення є в містах Донбасу та Криму. Наприклад, в одному з найбільших міст цього реґіону Луганську згідно з результатами першого Всеукраїнського перепису населення понад 90 % відсотків мешканців рідною вважають російську мову. Російськомовність сходу та півдня України значно зумовлена принципом освоєння цієї території. У процесі заселення цих земель, після їх переходу від Туреччини до складу Російської імперії, спочатку виникали опорні пункти, фортеці, міста, форпости, основу населення яких становили військові, торговці, чиновники, що не були українцями за національністю. Індустріялізація реґіону в середині минулого століття теж не сприяла зміні етнолінгвістичної ситуації на користь української мови: українські селяни не могли задовольнити потреби „новоспечених” індустріяльних центрів у потребах робітників. Їх нестачу компенсували переселенці з инших реґіонів Радянського Союзу, головним чином росіяни. Платою за швидкий економічний розвиток міст півдня та сходу України стала їх деукраїнізація. У великих містах центральної частини України етнолінгвістична ситуація дещо инша. У радянський період ступінь мовної русифікації цього реґіону був суттєво нижчим. До Другої світової війни в більшості міст Центральної України, а також на Поділлі та Поліссі росіян мешкало небагато. А за відсутности росіян не було й російських мовних середовищ. У містах Лівобережної України (Запоріжжя, Полтава) домінували українці, у містах Правобережжя (Умань, Біла Церква) жило дуже багато євреїв та поляків, почасти українізованих. За підсумками Всеукраїнського перепису населення в містах цього реґіону майже повсюдно в міжетнічних стосунках переважає українська мова. У центральній частині України особлива ситуація склалася в столиці держави, у Києві. За результатами останнього перепису в мовній структурі населення міста переважає українська мова. Її називали рідною понад 72 % жителів столиці. Російська мова є рідною тільки для 25 % населення. Однак насправді статистичні дані не відображають деяких суттєвих рис мовної ситуації в столиці. Наприклад, російська мова домінує на різноманітних презентаціях чи концертах.
Мовна ситуація в Західній України суттєво відрізняється від тієї, що склалася в инших реґіонах держави. Навіть у період СРСР, попри привілейоване становище російської мови в державі, українське етнічне середовище виявилося достатньо сильним, щоб стати на заваді русифікації місцевого населення. У міжетнічних стосунках у реґіоні домінує українська мова, у більшості міських поселень відбувалась, хоч і повільно, українізація росіян та представників инших етнічних груп.
Отож, попри складнощі відродження української мови, етнолінгвістична ситуація в Україні поступово покращується. Проте з огляду на спекулювання деяких політичних сил на питаннях двомовности та пропаганду, що здійснюється російськими ЗМІ в українському інформаційному просторі, остаточне подолання негативних результатів русифікації українців у найближчім часі навряд чи можливе. У багатьох містах сходу та півдня України сформувалися потужні середовища, які закріплюють позиції російської мови в нашій країні.
Які Ваші прогнози стосовно подальшого розвитку мовної ситуації в Україні?
Події останніх місяців засвідчують дуже сумну тенденцію розвитку мовної ситуації в Україні. Надання російській мові статусу реґіональної в трьох великих містах нашої країни — Харкові, Луганську та Севастополі — демонструє, що окремі українські політики від передвиборчого популізму переходять до конкретних дій, втілюючи в реальність обіцянку легітимізувати в країні двомовність. Повірте, якщо їм це вдасться зробити, про жодне потенційно-можливе відродження української мови та культури вже не йтиметься. У даній ситуації все залежить від того, яку позицію обере влада.
Якою ж повинна бути реакція влади?
Владі потрібно, по-перше, „пригадати”, що Конституція України та инше законодавство, яке регулює мовні питання, декларує наявність у нашій країні лише однієї державної мови — української, по-друге — покарати тих, хто наважився порушити наявні законодавчі норми. Чиновники, які зініціювали надання російській мові статусу реґіональної, вчинили, по суті, злочин. Чому ж суспільство повинне їм це пробачати?
Можливо, ці чиновники „керувалися” Европейською хартією реґіональних мов. Скажіть, наскільки „легітимними” є подібні рішення в світлі цього документу?
Тут усе залежить від того, який текст Хартії брати до уваги. Якщо той, що переклали з російської мови, то „жодних” проблем нема. Однак виникає питання, наскільки правильним є цей переклад, і взагалі, чи доцільно документ такого високого рангу „переперекладати”? Знаєте, людям, які minority languages перекладають як реґіональні мови (потрібно ж „мови меншости”), складно пояснити, що в Україні захисту потребує швидше українська мова, ніж російська.
Чи доцільно, на Ваш погляд, справи української мовної політики передавати в компетенцію Міністерства культури, як це нещодавно відбулося в Україні?
Мабуть, ні для кого не секрет, що українська культура й досі фінансується за радянським „залишковим” принципом. Подібні дії влади свідчать або про її невимовний оптимізм, мовляв, жодних проблем з мовою в нас насправді нема, або про бажання влади пустити розв’язання етнолінгвістичної ситуації в Україні „на самоплив”, що, до речі, на руку певним політичним силам.
Леся ЛУНЬО
УКРАЇНСЬКА МОВА В МОЛОДІЖНОМУ СЕРЕДОВИЩІ МІСТА ЛЬВОВА
Сфери функціювання української мови в молодіжному середовищі міста Львова чітко розподілені між носіями різних мов та національностей. Мовна поведінка респондентів української національности з рідною українською мовою демонструє найвищу активність використання української мови у сферах родинно-побутового, соціяльного та офіційного спілкування. У групі респондентів-українців з рідною російською мовою відсоток використання української мови знижується в напрямі: офіційна — соціяльна — побутова — родинна сфери.
Функціювання української мови серед респондентів — представників національних меншин — найактивніше в офіційній сфері спілкування. Різним є використання української мови в родинно-побутовій сфері. Респонденти російської національности не застосовують українську мову в комунікації з батьками, але із друзями половина з них розмовляє саме українською. У представників польської національности зафіксовано значний відсоток у спілкуванні з батьками українською мовою і мінімальний показник у спілкуванні з товаришами. Окрім того, з людьми старшого віку студенти та школярі розмовляють переважно українською мовою, що зумовлено, очевидно, факторами психологічного характеру.
Проведене дослідження дозволило визначити чинники комунікативної потужности української мови. Першим чинником є національна ідентичність носія мови (у даному дослідженні взяло участь 80,4 % українців, 10,3 % поляків та 9,1 % росіян). Другий чинник — сім’я: відповіді учасників анкетування засвідчили, що з респондентів української національности 72 % проживають у сім’ях, у яких є мовне розмежування її членів. Третій чинник — час вивчення української мови: 97,7 % респондентів, що виховувались у сім’ї з мовним розмежуванням батьків, притаманний ранній білінгвізм. На думку мовознавця Т. Бурди, залучення індивіда до иншої культури через оволодіння другою мовою буде збагачувати людину за умови, якщо це буде здійснюватись після засвоєння рідної мови, а заразом і акцентів рідної культури, в иншому випадку таке „збагачення” призведе до втрати самоідентифікації особистости. Окрім того, вагому роль у визначенні комунікативної потужности української мови відіграють школа, засоби масової комунікації та оточення, в якому перебуває той чи инший індивід.
Активна мовна поведінка молоді в більшості випадків відбувається без повного витіснення тієї чи иншої мови з якоїсь сфери функціювання, що свідчить про частковий диглосний білінгвізм. Мовним переключенням сприяють також такі чинники, як: толерантність, компроміс, апатія. Висуваємо власне припущення про існування в спілкуванні „перехідної ланки” як чинника, що провокує зміну однієї мови на иншу. Ставлення школярів та студентів до можливого надання російській мові статусу державної визначається їхньою національністю: українці та поляки не схвалюють такої можливости, натомість більшість росіян виступають за російську мову як другу державну в Україні.
У цілому мовну ситуацію Львова слід визнати одномовною, оскільки група носіїв української мови кількісно переважає групу носіїв російської та польської мов. Проте уже маємо певні прояви білінгвізму — українсько-російського та українсько-польського.
P. S. Матеріялом даного дослі-дження слугували 404 анкети з відповідями респондентів, зокрема, 48-ми школярів СШ № 52 м. Львова, 52-ох учнів СШ № 10 м. Львова, 163-ох студентів філологічного факультету та 141-ого студента факультету иноземних мов ЛНУ імени Івана Франка. Анкетування було проведено в жовтні 2005 року.
До якої мови більше тяжіє львівський сленг — української, російської чи польської?
Явище сленгу не було предметом мого дослідження, однак, напевно не помилюся, якщо скажу, що львівський сленг усе ж таки найбільше тяжіє до української мови, тобто він оперує потужним пластом української лексики. Це, мабуть, якісно вирізняє його від сленгу инших реґіонів України.
З якого віку дитина повинна вивчати иноземну мову?
Зі шкільного віку, однак лише після того, як вона повністю оволодіє початковими знаннями з рідної мови. Але зволікати із вивченням иноземної мови теж не слід, оскільки засвоєння артикуляції звуків завершується в підлітковому віці.
Компроміс у ситуації можливої зміни коду — це позитив чи негатив?
Позитив і негатив явища компромісу залежить від мов, що „зіткнулися” в початковому мовленні. Якщо це мови зі слов’янської та романо-германської групи, компроміс, за умови неволодіння мовою співрозмовника, буде чинником, що забезпечить продовження комунікації. Якщо ж „зіткнулись” дві слов’янські мови, то компроміс, з одного боку, продовжить спілкування, а з иншої — послабить комунікативну потужність та стійкість кожної з мов.