- Яна ПІКУЛИЦЬКА, Марічка БАБІНСЬКА “Я трохи не вмер, але не до кінця…”
- Богдан ПАСТУХ “НАЙБІЛЬШЕ ГНІТЯТЬ ТОГО, ХТО НАЙМЕНШЕ ВИМАГАЄ”
- Квіт С.М. Дмитро Донцов. Ідеологічний портрет
“Я трохи не вмер, але не до кінця…”
У Кракові, у кардіологічній клініці Ягеллонського університету 27 березня закінчилось життя одного із найвидатніших письменників-фантастів, лавреата Нобелівської премії Станіслава Лема. Його твори перекладено 41 мовою світу, а видано тиражем понад 27 мільйонів примірників.
Станіслав Лем народився 12 вересня 1921 року у Львові в родині лікаря-отоларинголога на вулиці Браєрівській (тепер – Богдана Лепкого). Дитинство і молодість провів у Львові . “У ті часи з усіх приваб і пам’яток Львова мене найбільш цікавила цукерня Залевського на вулиці Академічній”, – згадував письменник. Був учнем II гімназії Короля Шайнохи, яку закінчив у 1939 р. У 1939-1941 і 1944-1946 роках навчався у Львівському медичному інституті. Коли нацисти окупували Львів, працював помічником механіка та брав участь у Русі Опору. У 1946 році Лем виїхав до Кракова, де продовжив навчання в Ягеллонському університеті.
Перу Лема належать романи “Астро-навти” (1951), “Маска”, “Нежить” (обидва – 1976), “Катар” (1978), роман-утопія “Магелланова хмара” (1955), романи-антиутопії “Едем” (1959), “Повернення з зірок”, “Щоденник, знайдений у ванні” (обидва – 1961), детективний роман “Слідство” (1959), філософський роман “Соляріс” (у 1972 році екранізував А. Тарковський, а через тридцять років – С. Соддерберґ), роман-трактат “Голос Неба”, а також численні збірки науково-фантастичних оповідань, філософсько-соціологічні праці, есе, присвячені питанням кібернетики, космонавтики, футурології, науки про літературу. Станіслав Лем – автор автобіографічних романів “Незагублений час” (1955) “Високий замок” (1966), дія яких відбувається у Львові. Він писав: “Високий Замок був для кожного з нас тим, чим для християнина є небо”.
Станіслав Лем – представник науково-філософської фантастики (science fiction). Не перебільшуючи, можна сказати, що в основі письменницької діяльности Лема лежить розум – звичайна влада, що дає змогу схопити на льоту сенс фізичних явищ, уможливлює блискавичне поєднання фактів із різноманітних сфер і рівнів реальности. Це недаремно, бо ще в 30-ті роки Станіслав Лем виявився найрозумнішим серед дітей з південної Польщі, яких досліджували в рамках експериментальних тестів IQ. Як письменник Лем вражає ерудицією в галузі точних наук, як філософ – “космічною” шкалою проблем і глибоким скептицизмом. Гортаючи сьогодні газети, переповнені інформацією про глобальні проблеми, важко знайти таку, якої б не передбачив Лем. Він знав все. Він бачив майбутнє таким, яким воно стало.
Під кінець життя Лем дописував до католицької періодики, хоча вважав себе атеїстом. І хоча він не вірив у життя після смерти, залишиться жити у своїх книжках.
Зі світлини дивився старенький дідусь з високим чолом і добрими очима за скельцями великих окулярів у тонкій оправі. Чимось нагадував Айнштайна з його найвідомішого портрету. Сам вираз обличчя відбивав щось незвичне, якусь небуденність, талант, якщо дозволите – геніяльність. Це була одна з останніх фотографій Станіслава Лема.
P.S. Українською мовою ряд творів Лема переклали Д. Андрухів, А. Гуць, О. Гриценко, О. Король, М. Ларін, І. Сварник та ин.
Афоризми Станіслава Лема:
- Суть старості в тому, що ти отримуєш досвід, яким не можеш скористатися.
- Ніхто не може дати більше, ніж той, хто втратив усе.
- Людство – це сума наших дефектів, недоліків, нашої недосконалости, це те, чим ми хочемо бути, а не вдається, не можемо, не вміємо, це просто діра між ідеалами і реалізацією.
- Світ – це божевілля одного Супермозку, який сам через себе зійшов з розуму.
- Люди не хочуть жити вічно. Люди просто не хочуть помирати.
- Дурість – рушійна сила історії.
- Сучасна цивілізація: обмін цінностей на зручності.
- Масова культура – анальгетик, а не наркотик.
- Не існує малого зла. Етика не вимірюється арифметикою.
- Якщо пекло існує, то воно напевно комп’ютеризоване.
Яна ПІКУЛИЦЬКА, Марічка БАБІНСЬКА
“НАЙБІЛЬШЕ ГНІТЯТЬ ТОГО, ХТО НАЙМЕНШЕ ВИМАГАЄ”
(Квіт С.М. Дмитро Донцов. Ідеологічний портрет)
Зацікавлення такою для одних одіозною, для инших величною постаттю, як Дмитро Донцов, обумовлюється, очевидно, тим, що його ідеологічні константи є актуальними кожну історичну мить. Їх можна порівняти з морськими маяками, котрі підказують дорогу капітанові. Инша справа, що часто ті керманичі, які тримають штурвал держави принципово (бо так треба комусь) не звертають увагу на такі вагомі, перевірені покази. Найкращим доказом є те, що дивлячись на передвиборчі перегони, ми не зустрінемо практично ніде (за винятком одної-двох праворадикальних партій, та й то досить блідо) тих жорстких, рішучих гасел Донцова, під якими формувався практично весь національно-визвольний український рух ХХ ст. Тут якраз підійде давня, як світ, приказка “старе добро забувається”. Видно, що хтось хоче, аби ідеї Донцова зникли. Бо дуже добре розуміють силу того слова, від якого “земля стогне”, нагадуючи нам, хто ми є і як мусимо поводитися в цю складну та драматичну добу.
С. Квіт дуже добре ілюструє ляк українофобів перед Дмитром Донцовим: “П. Мілюков: “Я скажу вам: бійтесь його! Якщо ви будете продовжувати вашу політику, Донцови будуть числитися не одиницями і не десятками, а сотнями, тисячами, мільйонами”1. Така теза чітко промовляє про анти-українську природу тих, хто критикує Дмитра Донцова.
Звісно, важко боротись з тими людьми, які читають: “Спартанець, який б’є й катує гелота, збуджує несмак. Але той самий спартанець, який жартуючи, старанно зачісує чуприну в день, який – він добре знає – буде його останнім днем, в щілині Термопільській, – на нього не можемо дивитись без подиву. Бо саме тому, що спартанця навчили шанувати в собі члена панівної нації і глядіти з гори на кожного, хто не був спартанцем, як на менше варту породу, – саме тому, що не мав він співчуття до рабів, що плазували перед ним, – саме тому ніколи, ні в якій потребі навіть через голову спартанцеві не переходила думка, що він може схилитися перед чужим паном або впасти перед ворогом на коліна”2. Звісно, що такий ракурс недопустимий був для радянськосоціялістичної системи, а відтак ми з свого боку додамо, що заперечення поглядів Донцова на сучасному етапі є хорошим індикатором для відчуття політичних, соціяльних, суспільних настроїв українця.
Отже, вияв інтересу до постати Дмитра Донцова, а власне до його ідеологічних зацікавлень, є дуже благородним матеріялом. За нього і взявся Сергій Квіт, автор численних книжок, у котрих методологічна база є національно-екзистенційною. У даному випадку на особливу увагу заслуговує літературознавча праця “Основи герменевтики” (2003), де Гермес літає, власне, над українським літературним фактажем, що, зрештою, ставить інтерпретаційну науку на національний штиб. В аналізованій книзі він не відходить від своїх концептуальних позицій.
Дослідник намагається дати тлумачення упередженим висновкам Ю. Шереха: “У нападках Юрія Шереха на “вістниківство” можна добачити також инші причини, ніж звичайне особисте протистояння. Справа в тому, що націоналізм, як політичне втілення естетичного романтизму, завжди вимагає конкретних прикладів і вчинків. Неможливо вести мову про чистий ідеалізм, не посилаючись на героїчні вчинки його носіїв і послідовників. Скажімо, не могло б бути християнства без жертви Ісуса Христа. Юрій Шерех виходить з повного заперечення ідеалізму, притаманного таким мислителям ХХ століття, як Зиґмунд Фройд та Жан-Поль Сартр. З такого погляду, відстоювання романтичного стилю чину та міркування вважають порожньою фразеологію”3. Сергій Квіт показує несправедливість з боку діяспорного критика щодо полонофільства Дмитра Донцова, аргументуючи це пресингом зі сторони поляків. Дослідник виділяє не тільки Ю. Шереха з тих, хто шельмував постать Донцова, – згадується також ім’я представника “ліберального спектру Григорія Грабовича” як такого, хто табуює цю унікальну постать.
Закоханість Донцова в традицію, минуле, але справжнє, без сентиментів, породжувала такий публіцистичний фактаж, який діє і досі на лібералів, як ладан або свята вода на нечистого. Ну де ж соціялісти, які відрізали пуповину минулому (а в наш час ідеологічно такими є безвідповідальні постмодернщики) можуть зрозуміти те, що “як читали Євангеліє, то всі козаки виймали до половини з піхви шаблі; цебто, щоб знали, що запорожці завсіди напоготові боронити святу церкву і Боже слово”4. Як можуть розвинути вони в текстах ідеали минулого, якщо вчинки героїв мотивуються тільки виключно статевою, а відтак фізіологічною потребою? То для чого ж боронити “святу церкву”, коли треба боронити щось инше? Сергій Квіт не оминає в дослідженні цей момент: “Дмитро Донцов виступає одночасно проти спрощености народництва та безвідповідальности постмодернізму. Свобода Донцова – проти свободи Сартра, Петрова і Шереха”5. Найкраще можна зрозуміти негативну позицію ліберального постмодерного середовища стосовно ідеології Дмитра Донцова в тому, що, як пише дослідник:
“Інтернаціоналізм був для Дмитра Донцова чимось на зразок сучасного постмодернізму – розмови заради розмови. У дискусії на подібну тематику не шукають істину, тут присутня єдина мета – обман співрозмовника. Це фразеологія без внутрішнього змісту, самі слова без значень”6. Як бачимо, дослідник чітко показує, де ховається коріння постмодерну – воно росте з соціялістичних, неукраїнських ідей, даючи роздвоєність, а відтак деструктивний стандарт мислення. До речі, неспростовним підтвердженням слугує оповідання сучасного письменника Сергія Жадана “Власник найкращого клубу для геїв” (Березіль. – 2006. – №2. – С. 20-49). От тут вам, читачі, є всі складові для того, аби назвати його постмодерним чтивом – наркотики, лесбіянки, гомосексуалісти. Ми не заперечуємо, що потрібна така література, але якщо вона вже є, то не мусить бути законодавцем художнього письма там, де потрібний духовний харч, не мусить формувати світогляд молоди. “В старій Спарті молодь провідної верстви не повинна була слухати розніжуючи, “гуманізуючих” душу, присипляючи волю мелодій (це було для гельотів).
Спартанське ж юнацтво повинно було виховуватися в дусі героїзму, в дусі “боєвих пісень”, у читанні Гомера, у пошані до героїчних вчинків предків і до богів. У такім дусі гартувалися кадри майбутніх правителів і войовників” [Д. Донцов “Правда прадідів великих”.– Філадельфія: 1952.– С. 16]. Не можна ж молодому організмові, який тількино почав кріпнути давати щось таке, чому він не зможе опиратись. У даному випадку розкладові ідеї.
На останок хочемо сказати: історія – це відбір, відбір правдивої інформації. Весь бруд відійде у відстій і буде брудом, правда ж залишиться правдою. Лише потрібно щомиті відстоювати цей процес відсіювання, що чудово і робить Сергій Квіт. Лише від нас, молодих, залежить, що ми хочемо чути про себе.
1 Квіт С.М. Дмитро Донцов. Ідеологічний портрет: Монографія. — ВЦ “Київський університет”, 2000. — С. 13.2 Донцов Д. Хрестом і мечем. — Торонто, Онтаріо, Канада, 1967. — С. 142.
3 Квіт С.М. Дмитро Донцов. Ідеологічний портрет. — С. 42.
4 Донцов Д. “Правда прадідів великих”. — Філадельфія, 1952. — С. 30.
5 Квіт С.М. Дмитро Донцов. Ідеологічний портрет. — С. 106.
6 Там само. — С. 138.
Квіт С.М. Дмитро Донцов. Ідеологічний портрет
Шановний читачу, даємо тобі до рук у віртуальному вигляді книжку відомого київського дослідника Сергія Квіта “Дмитро Донцов. Ідеологічний портрет”. Праця висвітлює актуальні літературознавчо-ідеологічні аспекти досліджуваної постаті, спирається на національно-екзистенційну методологію, чим обумовлює націотворчу науковість дослідження. Показує неймовірну “інтелектуальну атлетичність” Дмитра Донцова в аспекті створення нового мислення українця, власне, креації модерного українського націоналіста. Чільне місце в дослідженні займає друкований орган – “Літературно-Науковий Вістник” (1922-1932) і “Вістник” (1933-1939), редактором якого був Дмитро Донцов. Тут “виростали” чи не найвизначніші письменники-ідеологи українського націоналізму, зокрема – знаменита “вістниківська квадрига”. Сьогодні в нашу складну, ідеологічно-постмодерну добу книга “підкаже”, як нам стати на міцний національний ґрунт. Отже, шановний друже, до справи.