- ДМИТРО СТУС. ТВОРЧІСТЬ – ЯК ЖИТТЯ
- Роман ГОРБИК “КУЛЬТУРНІ ІГРИ В ЗИМОВИХ САДАХ”
- Христина НАЗАРКЕВИЧ “ЯК УКРАЇНЦІ В ЛЯЙПЦИГУ ЯРМАРКУВАЛИ”
ДМИТРО СТУС. ТВОРЧІСТЬ – ЯК ЖИТТЯ
Син свого батька. Людина неординарна, творча. Чоловік із харизмою та напророченою йому зірками долею. Дмитро Стус, Дмитро Васильович, син того самого „шістдесятника”, упорядник 9-томника творів Василя Стуса, автор книги „Василь Стус. Життя як творчість”. 19 березня Дмитро Стус побував у Черовнограді на літературному вечорі, присвяченому пам’яті його батька. Безперечно, поява такої постати викликала жваве зацікавлення в мешканців Червонограда, бажання поспілкуватись із сином поета. Дмитро Васильович презентував свою книгу „Василь Стус. Життя як творчість” та журнал „Київська Русь”. Опісля літературного вечора він радо погодився дати інтерв’ю для читачів газети „Ярослов”.
– Розкажіть про свою діяльність літературного критика, людини, що загалом має відношення до письменства та журналістики.
– Якщо маєте на увазі „об’єктивку”, то я – віце-президент Асоціяції українських письменників, головний редактор журналу „Київська Русь”, старший науковий співробітник Інституту літератури імени Тараса Шевченка. Працював на радіо, у газетах. Зокрема, на радіо „Промінь” ми вели програму „Разом” з Миколою Амосовим, за що я йому вельми вдячний, бо мені ця програма дуже дорога. З Анатолієм Матвієнком (я є в нього головою благодійного фонду) підтримуємо талановитих дітей чи вже навіть пенсіонерів, які займаються мистецтвом. Я дуже шаную і дуже вдячний Матвієнкові, бо це був єдиний політик, який підтримав видання багатотомника Стуса. А до таких речей я — дуже вдячна людина. На якісь його „політичні речі” дивлюсь терпимо, бо всі ми робимо помилки.
– Чи важко бути сином відомого поета? Тобто чи те, що Вашим батьком був саме Василь Стус, визначало Вашу майбутню долю?
– Що стосується сина, то в мене не було вибору. Я не міг бути ніким иншим. Проблеми? Не знаю. Багато дітей дисидентів говорять, що були проблеми із вступом. Я не вступив, скажімо, у Театральний інститут, бо друзі батька сказали, що мені він закритий. Мене вигнали зі школи, і я пішов у Металургійний технікум, але його теж не закінчив, там був конфлікт із заввідділом. Закінчив вечірню школу… Я йшов своїм шляхом.
– Чи важко було братися за написання книги „Василь Стус. Життя як творчість”?
– Так. Україна, на відміну від Росії (найпростіше порівнювати), ніколи не мала своєї ідеології. Не маємо її і сьогодні. А біографістика – це дуже важлива складова ідеології. Ми не маємо своєї школи біографістики. Якщо в Росії є „Жизнь замечательных людей”, блискуча серія, то в Україні з таких важливих, я б сказав, знакових книжок, можна згадати Леоніда Махновця – книгу про Григорія Савича Сковороду, видану в 1972 році. Можливо, ще книгу Павла Зайцева про Шевченка. Хоча це все-таки книга для людей, які хочуть читати тільки про „вибіленого” Шевченка, Шевченка без недоліків. Отож, оскільки не було методології, довелося більше, ніж на 100 сторінках, виробляти власні підходи. З иншого боку, писати про Василя Стуса без оточення неможливо. Я намагався зобразити правдиво тих людей, які були знайомі з моїм батьком. Мені здається, що певним чином це вдалося.
– У своїх численних інтерв’ю Ви говорили про те, що тепер знаєте, що значить „писати кров’ю”…
– Скажімо так: для мене ця книжка вилилась у втрату тих речей, які я вважав найбільшою цінністю у своєму житті. Я б не хотів деталізувати, але вона забрала, примусила мене всю емоційну сферу якийсь час зосередити тільки на ній. Як правило, такі речі за себе в той чи инший спосіб мстяться.
– Чого в книзі більше – емоцій чи об’єктивности?
– Коли люди говорять про об’єктивність, я їм не вірю. Я намагався подати різні точки зору. Думаю, у книзі найважливішим є прагнення зрозуміти, чому „вибір” влади зупинявся саме на певних особах, а инших він оминав. Мене цікавила мотивація. Однак я намагався уникати категоричних оцінок. Бо в иншому випадку стаєш на позицію суддів, а це та професія, якої, відверто кажучи, не розумію.
– Які світлі моменти свого дитинства Ви найчастіше пригадуєте? Яким у Вашій пам’яті закарбувався батько?
– Я б сказав, що в моєму дитинстві не було темних моментів. Були моменти, за які було соромно чи ні… Все ж дитинство було світлим. Бо дитинство – це взагалі… як Адам з Євою в Раю. Ти ще не скуштував яблука. І ти сприймаєш світ таким, яким він є — вмієш радіти дереву, грі, тому, як батько бере тебе на руки і підкидає над собою.
– Вам не бракувало батьківської уваги?
– Бракувало в певних ситуаціях, коли ти знав, що, на відміну від всіх инших, за тебе нема кому заступитися, постояти, що треба тільки завжди покладатися на самого себе. Якби я сказав инакше, то очевидно б збрехав (я не люблю брехати). Так, це важко, проте не думаю, що це лише моя проблема. Так швидше вчишся бути самим собою, краще чи гірше давати собі раду.
– Історія має здатність ідеалізувати своїх героїв. Які риси свого батька Ви можете назвати знаковими, такими, що характеризують його як особистість?
– У мене було одне з надзавдань, яке певним чином не вдалось виконати. Я дошукувався, скажімо так, негативних вчинків, рис характеру батька. Все, що я знайшов, є в цій книзі. В иншому випадку, це був би портрет людини, „піднятої на котурни”, відділеної від нас. Я вважаю, що цього робити не можна. Инша річ, що мені дуже мало відомо в цьому напрямку. Якщо говорити суб’єктивно, то до 1972 року був дуже великий гедоністичний, сонячний струмінь. Однак, уже після першого табору Василеві Стусу було притаманне трагедійне начало, зверхнє, трішки зневажливе ставлення до розважальної функції літератури та мистецтва. Зі спогадів, з того матеріялу, що я зібрав, можу про це говорити. Але щодо мене — пам’ятаю тільки сонцесяйність. У 80-ті роки її вже не було. Були спроби повернення, але й був тягар і зрад, і брехні, і підступів довкола. Зрозуміло, що це певним чином відбивається на людині.
– Яке Ваше ставлення до сучасного українського письменства?
– Це двозначне питання. Для мене очевидно, що в Україні є поет, за силою не слабший за Василя Стуса. Це Василь Герасим’юк. Дуже недооцінюють чи часом скептично говорять про Оксану Забужко, Юрія Андруховича. А це важливі автори. Минулого року вийшов блискучий роман „Тема для медитацій” Леоніда Кононовича. Те, що від цієї переходової доби хтось залишиться, у мене немає сумнівів. Зараз просто важко відділити зерно від полови. Але воно відділиться. Ми не знаємо, що з цього актуально прочитуватиметься через 20-30 років. Бо що таке класика? Це якість старі тексти, що зберігають свою актуальність. Шекспір теж не був актуальним після смерти більше, ніж 100 років… Література, мистецтво – це спосіб сприйняття дійсности иншими засобами, на рівні емоцій. А ви ж не можете сказати, яка ваша емоція правильна, а яка ні? І я не можу. Єдине, що неприємно, — коли люди фальшивлять.
КУЛЬТУРНІ ІГРИ В ЗИМОВИХ САДАХ
Зазвичай зима в Києві насичена культурними подіями – це ніби своєрідна компенсація кепської погоди та загальної безбарвности міста в холодну пору року. Звісно, передвиборчі перегони перейняли на себе велику частку і без того мізерної уваги мас-медія до культури. Однак найцікавіші події відбувалися якраз в царині не політичного, а мистецького життя.
На відміну від попередніх оглядів, коли я намагався дати широку панораму культурного життя столиці, спробую зупинитись на меншій кількості подій, зате розповісти про них набагато детальніше.
“Не туди б’єш, Іване!”
Неймовірного галасу наробила урядова постанова, яка запроваджує мовні квоти для кіна. Постанова від 16 січня торкається не тільки прокатних фільмів, а й ліцензійної відеопродукції для домашнього перегляду (CD, DVD) та публічних комерційних показів, і передбачає такі квоти: з першого вересня цього року – 20%, з першого січня 2007 – 50% і з 1 липня 2007 – 70% продукції повинна мати переклад українською мовою, зроблений на ориґінальній фільмокопії. Що це означає? По-перше, доволі абсурдна телевізійна ситуація з субтитрами, нанесеними поверх російського перекладу в кіні буде неможлива. По-друге, переклад може мати будь-який вигляд. Фільм можна продублювати, тобто створити його ориґінальну мовну версію в акторському виконанні. Так само фільм можна озвучити – зробити начитку двома-трьома жіночими й чоловічими голосами, залишивши звукову доріжку мовою ориґіналу. По-третє, може йтися про начитку в один голос, який накладається на ту ж таки ориґінальну доріжку. Нарешті, мова може йти і про українські субтитри на иншомовній стрічці.
Деякі дистриб’ютори одразу розпочали кампанію масового опору, наводячи кілька головних аргументів. Зокрема, посилалися як на велику вартість дублювання окремої стрічки (від 40 до 100 тис. доларів), що, разом з непопулярністю української мови, призведе до занепаду кінотеатрів, так і на відсутність в країні належної технічної бази.
Однак при детальнішому розгляді ситуації стає очевидною: дистриб’ютори лукавлять. Адже великі компанії, які посідають дві третини українського ринку (передусім B&H, Gemini і частково “Синерґія”) принципово не протестували проти української мови в прокаті. Адже великі американські виробники сплачують за створення ориґінальних мовних версій своїх блокбастерів із власної кишені. Натомість головні імпульси заперечення йшли від дрібніших фірм, пов’язаних тісними зв’язками з російськими дистриб’юторськими компаніями (инколи йдеться лише про їхні українські філії).
Перш за все, ясно, що позиція дистриб’юторів ґрунтується на прагненні зберегти максимальні прибутки при мінімальних витратах. Адже одержуючи за безцінь копії блокбастерів, часто “беушні” – з Новосибірська чи Рязані, вони могли спокійно збирати касу, не витрачаючи грошей ні на що инше, як на поштові послуги з пересилання бобін. Велику частину піднятої каси, звісно ж, пересилали у зворотному напрямку – в Росію.
По-друге, не варто забувати, що відокремлення українського ринку від російського (неминуче, якщо фільми купуватимуть безпосередньо у виробників для озвучення українською) невигідне російським компаніям, дочірніми підприємствами яких є багато українських дистриб’юторів, що протестують проти постанови. Російський ринок як власного кіно, так і купованого за кордоном, страждає від перевиробництва (цього року заплановано 5 прем’єр щотижня тільки власних фільмів), і український сеґмент, поки що “невеликий” з приблизно 250 млн. доларів, але потенційно найбільший у Східній Европі, є дуже приємним бонусом, втрачати який буде дуже невигідно.
І, звісно, не слід забувати слова Леніна про кінематограф як найважливіше з мистецтв в умовах цілковитої неписьменности.
Нехай на зміну тогочасній неписьменності прийшла модерна: тотальна залежність сучасної масової свідомості від медія-світу. У структурі останнього саме кіно відповідає за трансляцію систем цінностей, поведінкових і мовних стереотипів. Відомо, що сучасне російське масове кіно знімають за нафтодолари з цілком очевидною пропаґандистською метою: поширення російських культури, мови і вартостей у простори колишнього СРСР і підтримка там їхніх позицій, збереження орієнтації на Росію частини населення. Росіяни стараються долучати до виконання цих завдань і неросійське кіно, підтримуючи просування західних фільмів, продубльованих російською, за межами Росії. У цьому контексті кінематографічна війна є своєрідним продовженням війни газової. Адже перехід більшости прокатних стрічок і домашнього відео на українську – це ще один крок до створення власного кінопростору, в якому українська мова буде звичною і своєю. А відповідно й умови для появи власного кіно українською мовою будуть набагато сприятливішими, ніж дотепер.
Залишається тільки попросити львів’ян і загалом галичан активніше ходити в кіно (зараз Львів дає лише 2% загальноукраїнської каси, утім, як і Донецьк, але мусить давати більше), особливо ж – на українськомовні фільми, перші з яких уже з’являються в прокаті.
“Супліка од панів іздателів”
8 – 10 лютого українські видавці в особі братів Капранових та Олександри Коваль влаштували чудовий інформаційний привід для української книжки – Форум видавців у Верховній Раді. Він залишив по собі водночас і приємне, і гіркувате враження. Приємне – бо книжку в нас все-таки видають і видають зазвичай дуже гарно і красиво, а досить часто видають ще й гарні самі собою тексти. А гіркота від того, що ці милі й ошатні томи або класичні покетбуки нікому не потрібні. Звичайно, є коло тих, на кого вони спрямовані і яке складає приблизно 3 – 5 тисяч чоловік (пересічний наклад української тиражної книжки). Тобто коло тих, хто ці книжки видає, пише або пише про них: письменників, філологів, видавців, журналістів. Ті, хто професійно займається текстами. Поза це коло книжка не може вийти. Політики і домогосподарки, селяни і городяни, вчителі і лікарі – звичайні, пересічні люди не люблять і не читають книжки. Принаймні, сучасної української книжки. Вони не потребують її. Форум відвідало четверо депутатів, які купили вісім книжок. Включно зі спікером, якого похапцем провели поперед камерами між стендів.
Чому так сталося? Може, ідеться про феномен, описаний Маклюєном: телебачення відбирає авдиторію в книжки, стимулюючи “модерну неписьменність”? Легке задоволення (переглядання лубкових картинок) виграло боротьбу за життєвий простір у важчого (читання). Все просто стало на свої місця: добірна меншість може собі дозволити читати книжки, решта задовольняється, як і в середньовіччі, дресированими ведмедями з мандрівного балагану. Книжка потрібна тим, хто здатний її зрозуміти. Умберто Еко ніби спростовував теорію Маклюєна, принаймні її незворотність, але його міркування теж не ма-ють властивостей фізичного закону.
Може, книжці бракує піяру? Можливо. Але навіть у сучасному медія-суспільстві не варто все зводити до іміджевих технологій. Зрештою, не варто чіпляти всіх собак на когось одного – це неприпустиме спрощення. Імовірніше, винні всі – як видавці, так і читачі, як письменники, так і ми, ті, хто пишуть і розповідають про книжки. Не кажучи вже про депутатів та міністрів – їхні руки по лікті в целюлозній крові української книжки. Після Першої світової війни був такий пацифістський фільм – “J’accuse” (“Я звинувачую”). Якщо хтось зніме фільм про українську книжку всієї доби незалежности України, він має називатися саме так.
10 “штук”, які отримав Винничук
24 лютого в “Квартирі Бабуїн” на По-долі українська служба ВВС вперше вру-чила власну літературну премію, яка так і називається – “Книжка року ВВС”. Переможець одержить досить пристойні 10 тисяч гривень з такою умовою, що має написати новий роман. З огляду на те, що переможцем стала книжка “Весняні ігри в осінніх садах” Юрія Винничука, автора чу-дових романів “Діви ночі”, “Мальва Ланда” і основоположника чорного гумору в українській літературі (оповідання “Ги-ги-ги”), цього року має з’явитися ще один культовий текст.
Це – історична подія. Про відсутність в Україні своєї авторитетної літературної премії списано стільки друкованих шпальт, що ними можна заклеїти всі стіни приміщення, де відбувається засідання комітету з вручення Шевченківської премії.
Ця проблема насправді дуже болюча. Національна премія імени Т.Шевченка так і не стала українським варіянтом Букерівської чи Ґонкурівської премій, почасти через шлейф радянщини, почасти через те, що найвагоміші тексти останніх 15 років вона проіґнорувала. Адже існує така річ, як невиправдані сподівання читачів: якщо книжка, що зачепила їх найбільше, не дістає якоїсь нагороди, тим гірше для нагороди. Ніякої ж альтернативи Шевченківській премії так і не постало, і рейтинґ “Книжка року” з проблемами виконував функції сурогату національної літературної відзнаки. Все-таки формат не той: нагорода для видавців і нагорода для письменників – різні речі.
ВВС – авторитетний бренд, будь-яка акція за участи якого сприйматиметься серйозно. Частину свого авторитету ВВС передасть і премії, що присуджуватиметься від його імени. Додайте сюди відсутність політичної заанґажованости, незалежність від влади, ілюзію зв’язку із европейською літературою – і ви одержите те, про що так довго мріяли українські письменники і читачі.
І тут, власне, не можна не запитати з подивом: а де ж “Anarchy in the UKr” Сергія Жадана? Це текст, який однозначно заслуговує на звання книжки не тільки минулого року, а й усіх 2000-х років, і це не тільки моя думка: провідні видання, у числі яких “Критика” і “Дзеркало тижня”, відзначили “Анархію”. Як розголос, так і суто мистецькі якості роману безперечні, і за всієї поваги до Юрія Винничука саме цей його текст поступається книжці Жадана, яка була тільки шістнадцятою в читацькому рейтинґові ВВС з п’ятдесятьма голосами. Немає особливих претензій до професіоналізму журі, але прикро, що “Анархія” навіть не потрапила до фіналу. На впливовості новонародженої премії це може позначитися не найліпше.
Щодо самої церемонії нагородження, то на неї зійшлися буквально всі більш-менш знані письменники й дотичні до літератури особи за нечисленними винятками (не було того-таки Жадана, приміром). Почали із запізненням на пів години, що навіть для літературних заходів незвично. Трохи згодом причина запізнення стала ясною: чекали на двох фіналісток, — Оксану Забужко та Ірену Карпу, які прийшли через сорок хвилин після запланованого початку. Незважаючи на затримку, власне нагородження пройшло дуже динамічно. Світлана Пиркало запрошувала всіх номінантів на сцену, де ті намагалися кількома словами описати свій захват (виходило в кого гірше, а в кого краще), а ще – зачитати якийсь фраґмент із своїх творів, які, представляли українську літературу в різних площинах. Забужко прочитала старий вірш, Винничук – уривок із свого роману-переможця, Ірен Роздобудько – містифіковану “пояснювальну записку” про пиятику з деякими українськими письменниками в Харкові.
“Приз глядацьких симпатій” одержав Павло Солодько, “Четверта революція” якого здобула найбільше голосів на сайті ВВС. Пізніше, вже під час “афтепаті”, хтось із відвідувачів випадково розбив келих із пивом, заливши незаламінований диплом лавреата. Диплом пізніше викинули разом зі склянками – показова повага до премії.
Вийшовши по нагороду, Юрій Винничук пообіцяв написати після роману “Весняні ігри в осінніх садах” роман “Зимові ігри у весняних садах”. Переможця оголосив Микола Вересень, що, напевне, мало символізувати “руку помочі” українській літературі від українського телебачення та масової культури. Втім, особливого резонансу на телебаченні премія так і не викликала, чи принаймні його не було помічено. Тільки “1+1” у вечірньому випускові присвятив доволі розлогий сюжет події, запросивши до студії одну з фіналісток Оксану Забужко.
Мертвонароджений блокбастер
Можна уявити, з якими відчуттями глядачі 9 березня заходили до залів кінотеатру “Батерфляй-Ультрамарин” на прем’єрний показ “першого українського блокбастера “Прорвемось”. На виході ж враження багатьох відповідали чудовому старому жарту з “5 копійок”: “Стався прорив української культури. Про те, хто й куди прорив, не повідомляють”.
На прес-конференції перед початком сеансів режисер фільму Іван Кравчишин, схожий на Беґбедера, перепрошував у світлі софітів за можливу еклектичність фільму, спричинену прагненням поєднати багато жанрів. Зате, за його словами, знімальна група хотіла все зробити максимально щиро. Кінцевий вияв цієї щирости, що має бюджет у 1,5 мільйона доларів, прокатуватиметься у 44 кінотеатрах всіх реґіонів України впродовж шести тижнів, після чого мова піде про просування на закордонний ринок. Під Новий рік кіно покажуть по телебаченню.
Метою проєкту його творці назвали створення прецеденту комерційно успішного українського фільму. Перед мікрофонами побував і Петро Порошенко, сказавши, що ця подія стане визначною для українського кінематографу, і що ні Голівуд, ні Мосфільм не навчать нас робити своє кіно. До речі, фінальні титри фільму відкриваються “особливою подякою” саме йому – Петрові Порошенкові.
Перш ніж говорити про власне фільм, варто зауважити одну річ, яка значною мірою визначає роздратування, що наростає під час перегляду. На основі фільму можна ставити клінічні діягнози українському суспільству. “Прорвемось” – сфера нероздільного панування мовної шизофренії. Всі головні герої – білінґви з тяжінням до російськомовности, причому їхній білінґвізм має яскраво виражений шизофренічний характер: актори повсякчас перескакують з однієї мови на иншу, без жодних на те мотивів. Дві репліки російською – репліка українською. Вершини ця тенденція сягає в дуже сумнівному, як на мене, прийомі: події на екрані коментує внутрішній голос одного з головних героїв. На 90% його репліки російськомовні, але довгі, нав’язливі, рефлексивні і занудні водночас внутрішні монологи він виголошує стилізованою під легкий суржик українською. (До речі, саме через це на початку фільму виникає важкосприйнятна для глядача подієва плутанина, коли неможливо чітко ідентифікувати, що відбувається, хто з героїв говорить, що, кому і навіщо.)
А надто, що сам фільм дуже слабкий з погляду сценарію і акторської гри. Один із головних героїв, Олігарх, якого грає Олексій Вертинський (гарний актор, що отримав жахливу роль), – щось середнє між сенатором Рорком з Родріґесового “Міста гріха” і маніяком з “Пилки”. Він ставить досліди на живих людях, любить сипати моралізаторськими сентенціями і шукає “формулу вічности”. За вуха притягнуто події перед Помаранчевою революцією, більшість ситуацій і реплік – штучні. Тому поки що можна сказати тільки одне: цей фільм – поразка українського кіна. Головні надії тепер кияни покладають на перший український і українськомовний трилер “Штольня”, який має вийти 13 квітня (http://www.shtolnya.com.ua/ukr/ – знову закликаю всіх львів’ян прийти і “проголосувати” своїми квитками за наше кіно.
Двічі Жадан
На початку березня сталася визначна літературна подія. Сергій Жадан презентував свою книжку “Гімн демократичної молоді”: спочатку, 6 березня, у книгарні-кав’ярні “Бабуїн”, а 7 березня – в Інституті журналістики для студентів столичних вишів.
Якщо на першу презентацію набилося повно людей (серед яких були і Сергій Проскурня, і Олесь Доній, і Юрій Макаров), штовхаючись у дико накуреному приміщенні, то друга презентація відбулася в значно камернішій і більш дружній обстановці – попри те, що в інститутському прес-центрі було до сотні фанів Жаданової творчости. Живого класика можна було помацати і отримати з його рук автограф, а ще (на відміну від акції, що була напередодні) – поставити Сергієві будь-яке запитання. І студенти користувались цим сповна. Жадан розповідав про те, як тримав у руках репродукції картин Пікассо, які сам автор надсилав для харківських журналів у 30-х роках, як на обкладинку нової книжки потрапив поцілунок Брежнєва і Гоннекера, як він зажив популярности в Росії і чому письменник любить Інститут журналістики.
І, звичайно ж, він читав себе – вірші й прозу, зокрема, з нової книжки, яка після “Анархії” засвідчила: Жадан переріс підлітковість “Депеш Мод” і став справжнім майстерним прозаїком, що вибудовує свої тривалі пасажі за принципом якогось божевільного монтажу і вміє перетворювати щойно жорстко реалістичну сцену на бенкет фантасмагорії й умовности. На жаль, дещо бракувало музики гурту “Оркестр Че”, яка чудово доповнювала вірші Жадана напередодні.
Про одне тільки залишається шкодувати: як заявив перед студентами Сергій Жадан, ця прозова книжка стане останньою для нього. Принаймні, на певний (але в кожнім разі тривалий) час.
ЯК УКРАЇНЦІ В ЛЯЙПЦИГУ ЯРМАРКУВАЛИ
Усе почалося в середу, 15 березня, врученням премії Европейського порозуміння 2006 р. Юркові Андруховичу на відкритті Ляйпцизького книжкового ярмарку. Текст промови лавреата стане, очевидно, хрестоматійним, настільки довершеним він був риторично. А німці, присутні в той вечір в основному репрезентаційному залі Ляйпциґа, теж, певно, не скоро забудуть свої відчуття: від розгнівано-обуреного “Та як він сміє!” – до мазохістичного “Так нам і треба!” – і захопленого “Фантастично!”. Ці останні таки здужали переконати невдоволених, які влаштували авторові з літературно цілковито їм невідомої країни тривалі овації стоячи.
Несподіваний тріумф українців зберігся протягом усього ярмарку. І хоча загалом українських авторів було лише четверо, проте якістю вони затьмарювали, скажімо, традиційну кількість росіян в Ляйпциґу. Далі подаю розклад зустрічей корифеїв сучукрліту з книголюбною ляйпцизькою публікою.
Четвер, 16 березня, 11.00-11.30 перше інтерв’ю ярмарку на Синій канапі, центральному місці виставкової площі, місці, у якому протягом наступних чотирьох днів ярмарку з’являтимуться найіменитіші (зокрема завершить серію канапових інтерв’ю в останній четвертий день Оксана Забужко, “Польові дослідження…” якої з’явилися врешті й німецькою). А в четвер першим на канапі вмощується Юрій Андрухович (1), який, до слова, чудово володіє німецькою.
О 12.00 Андрухович (2) відкриває каварню “Европа”, серце четвертої ярмаркової галі, в якій зокрема представлені іноземні видавництва. Після відкриття тут відбувається публічна розмова Андруховича з сучасним німецьким автором Інґо Шульце, роман якого “Симпл сторіз” з’явився в перекладі Ольги Сидор у львівському видавництві “Класика” в серії Юрка Андруховича “Колекція Перфецького”.
О 13.00 (всі заходи відбуваються вкрай пунктуально) – в нагріте Андруховичем крісло сідає Андрій Курков (1), щоб протягом години читати свій есей в рамках запропонованої організаторами ярмарку теми “До ситуації ЕС на його внутрішніх і зовнішніх кордонах” і відповідати на запитання публіки. Знову ж таки доброю німецькою. Німці вже кілька років добре знають Куркова, якого видає видавництво “Діоґенес”, дуже люблять і шанують його.
Далі знов пів години Андруховича (3) в п’ятій галі на форумі “Ляйпциґ читає” – під патронатом чи не найшанованішого німецького видавництва “Зуркамп”, яке взялося з подачі досвідченої лекторки Катрін Раабе видавати твори Андруховича (а видано вже, нагадаю, “Останню територію”, “Мою Европу” і ось тепер “Дванадцять обручів”, за який саме й присуджено премію Европейського порозуміння.)
О 19.30 – у Ляйпцизькому форумі сучасности літературний вечір Андруховича (4), присвячений роману “Дванадцять обручів”. Цікаво, що після публікації цього роману з’явилася потреба ознайомити допитливого німецького читача з творчістю Богдана-Ігоря Антонича. Зараз перекладають його поезії на німецьку.
О 20.00 – в палацику ґолізер Сергій Жадан (1) читає поезію “Історія культури початку століття”. Він щойно приїхав і привіз з України свіжий повів анархії.
О 22.00 – знову Андрухович (5), цього разу як гість на вечорі словенської поезії, організованому посольством Республіки Словенія в культовому ляйпцизькому клубі “Горнс Ербен”. Дуже насичений день нарешті закінчується.
Наступного дня, у п’ятницю, 17 березня, з самого ранку (11.30) в каварні “Европа” уривки з роману “Остання любов президента” читає Андрій Курков (2), чотири книжки якого вже видало видавництво Діогенес.
Через годину, о 12.30 на Міжнародному форумі в четвертій галі ярмарку, якраз навпроти стенду Львівського форуму видавців, Сергій Жадан (2) читає поезію. Модератором є знана лектор видавництва Зуркамп Катаріна Раабе.
По обіді, о 16.00 тут презентують двомовну антологію української поезії, перекладену поетами німецькими, яка з’явилася у видавництві “Вундергорн” у серії “Поезія сусідів – поети перекладають поетів”. Поезія Юрка Андруховича (6) і Сергія Жадана (3) звучить не лише двома мовами, а й у різних поетичних версіях.
З 19.30 в урочистому залі Дрезденського банку в серії “Мистецтво під куполом” літературні читання “Потоплений центр Европи”. Юрій Андрухович (7), Марсель Байєр і Мартін Поллак (упорядник) презентують прозову антологію “Сарматські краєвиди”.
У цей час о 20.00 на Форумі сучасности зустріч з авторами-учасниками проєкту “Привабливість і спротиви. Ситуація ЕС на його внутрішніх та зовнішніх кордонах”, серед яких зокрема наш Андрій Курков (3).
У суботу, 18 березня, до програми ярмарку активно долучається Оксана Забужко.
О 12.30 на міжнародному форумі в четвертій галі Забужко (1) читає зі свого роману “Польові дослідження українському сексу”, виданого німецькою в австрійському видавництві “Дрошль”.
Зрештою, Україна представлена не тільки авторами, а й іменами, які в німців асоціюються з останніми українськими подіями: о 16.00 в каварні “Европа” презентація книжки Дмитра Попова “Юлія Тимошенко – майбутнє України після помаранчевої революції”, виданої видавництвом ДюМон.
16.30 презентацію змінює дискусія трьох авторів Оксани Забужко (2), Андрія Куркова (4) і Сергія Жадана (4) “Труд-нощі висоти. Україна перед парламентськими виборами”.
З 18.30 в клубі “наТо” літературний вечір Оксани Забужко (3).
З 20.00 у каварні “Тіль” Андрій Курков (5) читає зі свого роману “Остання любов президента”.
У неділю, 19 березня, як то завжди буває в останній день, подій вже менше: в 11.30 на Арені авторів у п’ятій галі Андрій Курков (6) востаннє читає на цьому ярмарку з роману “Остання любов президента”, а в 12.00 – Оксана Забужко (4) пів години в прямому ефірі на Другому національному каналі Німеччини, тобто висловлює на Синій канапі (див. Андрухович-1) свої міркування про “Польові дослідження” і не тільки, а ще завершує парад нечисленних, зате зіркових українців у Ляйпциґу.
Хоча це звучить неправдоподібно, але Україна вперше брала участь у цьому надзвичайно важливому насамперед для Східної Европи книжковому форумі. Та й то – лише завдяки невтомній енергії завжди оптимістично налаштованої попри усі перманентні українські книжкові проблеми пані Олександри Коваль, котра в супроводі всього лиш двох добровільних помічниць – львів’янки, перекладачки Ольги Сидор та киянки, журналістки Лесі ганджі, на своєму горбі і практично своїм коштом притягнула до Ляйпциґа стільки українських книжок, скільки змогла. Ця феміністично азартна і підприємницька трійця власноруч оформила український стенд, який хоч і не дотягав у помпезності до величезного російського, прикрашеного імперськими орлами і похмуро-сірого, зате а) був дуже привітним і усміхненим, б) знаходився в стратегічно важливому місці – за 10 метрів від каварні “Европа” і навпроти Міжнародного форуму, де відбувалися особливо цікаві літературні акції. Узагалі присутність на книжковому ярмарку в Ляйпциґу саме президента Львівського форуму видавців, як на мене, досить-таки невипадкова. Мені видалися, попри відмінності у масштабах обох заходів, доречними численні паралелі між цими двома книжковими подіями. І основним спостереженням було надзвичайне зацікавлення публіки всіма заходами ярмарку, неймовірна кількість людей на усій території виставкової площі, а вона величезна, простора, світла і саме з цього огляду ні в яке порівняння з форумним приміщенням на вулиці Коперника не йде. Власне, ця людність і людяність Ляйпцизького ярмарку просто зачаровує, перетворю-ючи його на одну з центральних культурних подій Східної Европи.
Як і Львів, Ляйпциґ дещо страждає від комплексу меншовартости, тому що инший німецький книжковий форум – Франкфуртський книжковий ярмарок значно перевищує ярмарок у Ляйпциґу насамперед кількісно. Для порівняння декілька цифр: у Франкфурті минулого жовтня брало участь 7 233 книговидавців зі 101 країни, тоді як у Ляйпциґу цифри фактично втричі нижчі: 2 162 видавці з 36 країн. І навіть триває ярмарок у Франкфурті на один день довше, ніж у Ляйпциґу, проте, на відміну від східнонімецького ярмарку, звичайну публіку на територію Франкфуртського ярмарку впускають лише протягом двох днів з п’яти, тоді як особливістю ярмарку в Ляйпциґу є його зорієнтованість на читача.
Саме живе спілкування з новими читачами зможе посприяти популяризації української літератури на европейському книжковому ринку, тому, мабуть, не варто, ставати краплею в Франкфуртському книжковому морі, а доречніше освоювати Захід поміркованішими кроками, тобто продовжити в наступні роки переможну (без жодного перебільшення) ходу українців Східною Европою на терені книжкового ярмарку в Ляйпциґу, саксонському місті з понад п’ятсотлітньою традицією популяризації друкованої продукції.