Anarchy in the University
— А у вас коньяку немає, Галю?
— Прошу?
— У вас, кажу, коньяку немає? Ви не тримаєте його на катедрі?
— Я вже шукала… Нема… Ти знаєш, який сьогодні день? Сьогодні – іменини…
Ну ось, думає він, друзі мали рацію. Не треба було їхати мені в цей Львів, у цей смітник історії, де навіть весна нормально розпочатися не може. З цього можна було б навіть кіно зробити. Скажімо, про якого-небудь молодого та енергійного письменника з Харкова, котрий приїздить до холодного, невідомого йому міста піярити свою нову книгу. Його друзі, такі самі відчайдушні харківські акули пера, відговорюють його. Куди ти їдеш, кажуть вони йому, це жахливе, безперспективне місто, там на кожному кроці корупція і повії, не кажучи вже про їхнього колишнього мера. Але навіть цей останній, найбільш переконливий аргумент його не спиняє. Презентація його книги відбувається у най-давнішому в цьому місті ВНЗ. Зал переповнений, студенти гукають „Браво”, роблять письменнику компліменти, дарують корисні сувеніри, потім відбувається автограф-сесія. Однак він не втрачає пильности. Мене не проведеш, думає він, я знаю цих львів’ян, вони ж ніколи не здогадаються пригостити тебе коньяком на катедрі. Вони його просто там не тримають.
Можливо, десь так Сергій Жадан напише в черговій книзі про свій недавній візит до Львова, у межах якого відбулася презентація його книги — „Гімн демократичної молоді”.
– Скажіть, яка остання книга „перечитала” Вас, „перевернула з ніг на голову”, одним словом, “вставила”?
– “Білий крук” Стасюка. Мені важко пояснити, чому власне вона. Можливо, це книга, від якої я дуже довго відходив, тобто вона мене просто, як ти сказав вставила.
– Це правда, що у своїх творах Ви вживаєте нецензурну лексику для того, аби на схилі літ отримати за це Шевченківську премію?
– Так… Працюю послідовно і цілеспрямовано для отримання Шевченківської премії. Якщо серйозно, звісно, не заради цього я уживаю подібну лексику. Для мене загалом немає ненормативних слів. Усе це фікція, яку вигадав Інститут літератури, щоб отримати бабло від держави. Є просто лексика. Які можуть бути нормативи стосовно лексики? Якщо існує лексичний пласт, то хто може взяти на себе функцію поділити його на чисту і нечисту, на нормативну і ненормативну? Просто – лексика!
– У якому найнесподіванішому місці Ви бачили свою книгу?
– У туалетах бачив. Заходив у Львові і бачив, як господарі помешкання просто читають, власне, коли там займаються своїми справами. Або от недавно, коли ми їхали з Харкова до Дніпропетровська з “Оркестром Ч” (дуже прикольна харківська група), підходить до мене, значить, вокаліст групи і каже, пішли з дівчиною познайомлю. Для чого мені зараз дівчина, не розумію його я? Дівчина, каже, пише про тебе курсову. Уявляєш, дівчина їде в плацкартному вагоні і пише про мене курсову роботу? Крім того, бачив ще книги свої в трамваях, у тролейбусах…
– Ви пишете з дитинства?
– У дитинстві я ж як писав — щось записував, але це було швидше несерйозно… Щось для себе, якісь такі інтимні штуки… А десь так з класу дев’ятого, десятого уже свідомо занотовував, фіксував, зберігав, передруковував…
– Ви більше відчуваєте себе поетом чи прозаїком?
– Хм! А яка різниця? Немає, як на мене, поділу на прозаїків і поетів. Я пишу просто книги.
– Юрій Андрухович сказав якось, що коли він читає кожну нову Вашу книжку, то думає собі: оце найкраща книжка Жадана. А яка з Ваших книг найбільше до вподоби Вам?
– Ну, тут я з Андруховичем цілком погоджуюся. Написав книгу і думаю: оце моя найкраща. Якщо серйозно, то мені дуже подобається саме остання — „Гімн демократичної молоді”. По-перше, тому що вона остання, свіжа, найновіша. Кожен письменник, гадаю, про свою останню книгу говорить як про найкращу. А з иншого боку, я просто кінчиками пальців відчуваю, що вона має бути гарною. Це піяр, звичайно.
– Фанатична любов багатьох Ваших пер-сонажів до футболу в цілому і футбольного клубу „Металіст” зокрема — це ще один піяр-хід, спроба залучити до своїх текстів масового читача чи, можливо, відображення власних симпатій?
–Я справді уболіваю за “Металіст”. Ще мені страшно симпатичний ФК “Харків”, який от нещодавно з’явився. Власне, мені подобається, що вони, на відміну від „Металіста”, грають у більш відкритий футбол. “Металіст” все-таки дотримується старої радянської школи, школи Лобановського, там функційний футбол. Попри те, що зараз у нас тренер Мирон Маркевич, усі ці традиції зберігаються. А ФК “Харків” — просто такі відбиті чуваки. Вони виходять на поле і починають з першої ж хвилини атакувати. Половину матчу виграють, половину програють, але грають дуже прикольно. Крім того, команда налаштована на українських гравців, що в принципі, по-моєму, правильно. Але я, по суті, залишаюся фанатом “Металіста”. Намагаюся ходити на всі їхні домашні матчі. У нас взагалі досить пристойний фан-клуб. До речі, я чув про ваш львівський футбольний фан-клуб. Круті чуваки.
– Які у Вас зараз стосунки з Павлом Загребельним. Наскільки мені відомо, він дуже високо оцінив Ваш роман „Депеш мод”.
– Теплі стосунки. У нас взагалі інтимний зв’язок із Загребельним.
Та ні…
Насправді я його не знаю, навіть ніколи не бачив. Коли видавництво “Фоліо” повідомило, що післямову до моєї книги написав Павло Архипович, я так проперся, тому що Загребельного тільки в книжках читав. Ми не підтримуємо якихось візуальних контактів, але я до нього ставлюся на загал добре. Хоча б тому, що людина в такому віці цілковито зберігає світлий розум. У мене була навіть така історія, пов’язана з Павом Архиповичем. Я про це недавно комусь розповідав. Я, коли працював в університеті, написав замість своєї студентки диплом про П. Загребельного, оскільки студентка сама сказала: я не зможу написати. І от довелося робити якусь розвідку про “Роксоляну”.
– Ви й досі працюєте в університеті?
– Півтора року я чесно відпрацював на педагогічній ниві. Викладав, дослужився навіть до кандидата філологічних наук, але все це була якась така профанація. Коли студенти приходили на першу пару, вони приносили мої книги, слухали п’ятнадцять хвилин, а потім просили, щоб я їм читав вірші. Я зрозумів, що насправді все це до педагогіки не має жодного стосунку і в якийсь момент звільнився.
– Зараз багато українських письменників для того, аби знайти натхнення для своїх книжок, їдуть за кордон. У Вас те саме?
– Я думаю, вони їдуть за кордон не в пошуках натхнення, а щоб посидіти нормально, без бухла і друзів, можливо, навіть пописати щось. Принаймні, я так вважаю. В Україні писати книги дуже важко. Тут занадто насичений графік.
– Кого б Ви назвали монстром української літератури?
– Нікого! Взагалі, слово монстр щодо української літератури — це погане означення.
– А в хорошому розумінні?
– Ну, тоді я б назвав монстром, скажімо, Ігоря Римарука. По-моєму, він заслуговує такого титулу. Адже це людина, яка за шаленого способу життя пише чудові вірші і залишається фантастичним редактором. Або Ліну Костенко. Серед молодих монстром є, мабуть, Поваляєва. Я б її навіть назвав рептилією, такою молодою, здоровою рептилією. Звісно, у хорошому значенні цього слова..
– Львів, на Ваш погляд, зараз провінція чи П’ємонт?
– Провінція — це взагалі такий радянський термін, я б його не вживав. Просто, у нас в Україні прижилися ці радянські традиції централізації. От є Київ – столиця, а все решта — це ніби якась така суцільна безвихідь. Я не думаю, що воно відповідає дійсности, бо повна безвихідь якраз у Києві, а все найцікавіше в українській культурі робиться в таких містах, як Львів, Франківськ, Харків. Ні, я б в жодному разі не сказав, що Львів — це провінція, але й не сказав би, що це П’ємонт, для мене це ще більш незрозумілий термін. Львів – це Львів, і все.
– А яке Ваше улюблене місто?
– В Україні? Харків, Дніпропетровськ, Одеса, Схід… Я страшенно люблю мегаполіси. Однак це не означає, що мені не подобається, скажімо, Західна Україна, я не можу сказати, що я не люблю Львів. Але у містах з величезним потенціялом, є щось таке, від чого я кайфую.
–А ситуація з культурою в тому ж таки Харкові чи в инших перелічених мегаполісах Вас не хвилює?
– Ні! Мене хвилює ситуація з безкультур’ям у Харкові. Насправді в нас усе нормально, усе класно. Головне, щоб політики не намагались щось там змінювати. От недавно прийняли якийсь статус російської мови як реґіональної, чи, навпаки, намагаються впровадити якусь українізацію, через що люди, які цікавилися українською культурою, просто від неї відвертаються. Коли політики перестануть втручатися в культуру, тоді все буде добре. У Харкові, наприклад, є кілька клубів, де постійно відбуваються якісь концерти, у нас там просто існує приблизно сотня рок-груп. Для прикладу, клуб „Остання барикада”. Тут постійно виступає група „Черчілль”, Ірена Карпа. “П’ятниця” і “Люк” там просто живуть. Ага, в „Останній барикаді” ще часто влаштовують усілякі літературні акції. Нещодавно сюди приїздила Галка Крук, Назар Федорак.
– Тобто Ви оптиміст? Ви вірите, що Україна, українська культура здатна вийти із постколоніяльної залежности?
– Ну, це навіть не оптимізм, а реалістичне бачення речей. Я просто відчуваю, що формується нове культурне середовище, з’являється читач, читацька авдиторія. Вона формується на наших очах. Кожного вечора, скажімо, в „Останню барикаду” приходять нові люди. Вони абсолютно инакші, вони більш прикольні, більш відкриті, більш безпосередні. Вони налаштовані на діялог, вони не мають тих комплексів, котрі властиві, наприклад, моєму поколінню, не говорячи вже про покоління старших. Тобто все нормально. Не треба бути песимістом.
– Зараз часто говорять, що українській літературі бракує майстерних перекладачів. Наскільки мені відомо, Ваші твори перекладені багатьма мовами, скажімо, білоруською, литовською, латвійською, сербською, болгарською, хорватською, угорською, словенською, італійською, французькою, здається, і англійською. Ви задоволені їхньою якістю?
– Ну, угорський переклад, я якось не можу проконтролювати, а перекладом тими мовами, у яких більш-менш орієнтуюсь, задоволений. Над російськими, польськими, німецькими і навіть англійськими перекладами, працювали дуже ретельно.
– Ви згадували чимало рок-груп. На Ваш погляд, варто перекладати тексти рок-пісень?
– Якщо хороший переклад, чому ні. Гадаю, їх можна навіть видавати окремими книгами. Я із задоволенням читаю книгу Ділана чи, скажімо, Коеля, чи того ж Морісона. Це цікаво. Або от, наприклад, ми зараз кентуємося з Іллею Коломійцем. Він писав тексти для “Навтілуса”, для “Насті”. Це цілком самодостатня поезія, попри те, що писалася вона як музичні тексти.
– А Ви перекладали рок-тексти?
– Рок-тексти? Так. Перекладав, наприклад, Лявона Вольського, це такий легендарний чувак із Білорусії, щось на кшталт білоруського Скрипки, чувак, який створив групу „Рою”, потім „Z-проєкт”. Він, очевидно, найвідоміший білоруський рок-музикант. Я перекладав його вірші. Він, здається, навіть співає щось на мої тексти.
– Чи не виникало у Вас ідеї презентувати свої книги в музичному супроводі? Як, скажімо, Андрухович чи Стасюк.
– Ми робили приблизно щось таке з групою „Оркестр Ч”. У нас були спільні акції в Харкові, Дніпропетровську, Москві. Тобто я читав якісь шматки зі своїх текстів, а вони в той час грали. Можливо, ми з цього зробимо навіть якийсь реліз. Зараз нам бракує матеріялу. У травні у нас заплановано виступ у Польщі разом з Іреною Карпою. Безумовно, з того вийде щось дуже цікаве. Насправді поєднувати музику і літературу — дуже корисно. От недавно, я уже згадував, виступав з “Оркестром Ч” і бачив, що частина публіки приходила на мене, инша — послухати, як грає група. Відповідно люди, які раніше про літературу нічого не знали, не ходили на різні літературні тусовки, мимоволі ставали учасниками презентації. Думаю, це корисно як для них, так і для письменників, адже чим більша авдиторія, тим краще.
– А чому, на Вашу думку, рок-музика не є предметом наукового серйозного дослідження, як, наприклад, сучасна українська література?
– У нас академічна наука катастрофічно відстає від життя. Вона дуже консер-вативна, і багатьох речей дослідники просто не знають, не розуміють і не хочуть досліджувати. Ти розумієш, якщо вони почнуть вивчати рок-музику, то це буде ще гірше. Уявляєш, дипломну чи кандидатську студію про „Jethro Tull” у якомусь там інституті. Просто нинішня система ще не готова до подібних рефлексій. В Інституті літератури, наприклад, зараз додають наші твори (мої і моїх друзів) до шкільної програми або пишуть про них якісь наукові роботи. Такий маразм, краще б вони цього не робили. Тому спочатку, на мій погляд, треба змінити систему, перебудувати її так, аби академічна наука стала більш модерною, більш притомною. Отоді можна щось робити. Однак, це не означає, що в середовищі сучасних літературознавців зовсім немає хороших фахівців. Мені, наприклад, подобалося те, що робила покійна Соломія Павличко, Грабовича поважаю. Водночас класичну філологію не люблю попри те, що сам ніби професійний філолог. По-моєму, все життя копирсатися в чужих текстах — це нудно.
– Тобто критичних статей Ви уже не пишете?
– Колись писав, тепер — ні. Зараз я швидше споживач літератури. Переклади? Так, я перекладав те, що мені було цікаво. Приміром, я уклав антологію сучасної віденської поезії, разом зі своєю тіткою Олександрою Ковальовою працював над антологією нюрнберзької поезії. Окрім того, перекладаю білорусів, зокрема тих, яких я знаю, творчістю яких цікавлюсь, перекладаю росіян, яких запрошував у Харків. Зараз для видавництва “Критика” готую видання вибраної поезії Пауля Целяна і планую зробити книгу перекладів Марціна Свєтліцького, класного польського поета. Усі перелічені твори цікавлять мене як тексти. Тобто тут не існує якогось замовлення, нема якоїсь тенденції…