Актуально

• Сергій ГРАБОВСЬКИЙ “ШЕВЧЕНКІВСЬКА ПРЕМІЯ: ПРОБЛЕМИ, ЯКИМ НЕМАЄ КІНЦЯ”
• Світлана КОРЧАГІНА “СУТУЛЕ ПОКОЛІННЯ”
• Богдан КРІЛЬ “РЯТУЙТЕ, РЕМОНТ!”
• Яремко Андрій – Ярий “ПРИСВЯТА”

ШЕВЧЕНКІВСЬКА ПРЕМІЯ:
ПРОБЛЕМИ, ЯКИМ НЕМАЄ КІНЦЯ

Автору вже не раз доводилося писати про Національну премію імени Тараса Шевченка, точніше, про коло співвідносних з нею питань, які й донині не розв’язано. Писав тоді, коли головою Шевченківського комітету був Володимир Яворівський, писав при Івані Дзюбі, і от уперше цей комітет виконав свою місію за головування Романа Лубківського. Отож, деякі проблеми та можливі шляхи їхнього розв’язку, текст …надцятий. І не останній, мабуть.

Узагалі-то, перш, ніж вести мову про Шевченківську премію, яка є вищою державною (а реально – державно-громадською) відзнакою для достойників української культури, поставимо елементарне запитання: а чим є ця сама культура? А відтак – кого можна вважати її достойником? Найпростішою, мабуть, буде така відповідь – до української культури належить усе, написане українською мовою. Але тут виникає щонайменше дві проблеми. По-перше, як визначити українськість “мови” танцю, архітектури чи симфонічної музики? По-друге, а чи тільки українською мовою послуговувалися в минулому і послуговуються нині літератори чи кінематографісти України? І що робити з кримськотатарськими літераторами, ареал рідної культури котрих розташований винятково в межах держави під іменням Україна? Чи, може, їх слід апріорі виключити з числа претендентів на Шевченківську премію? Отже, друга настанова випливає зі сказаного начебто сама собою: до української культури належить усе, створене в Україні в цій царині. Проте чи слід у такому разі зараховувати до українського культурного надбання відверто антиукраїнські, чорносотенні, російсько-шовіністичні опуси, створені на території України? Чи є українськими твори єврейської культури, так само написані на українських теренах, де проіґноровано сам факт існування України? І, головне, як бути з творчістю розсіяних по всьому світу українців? Та це лише найпростіша з проблем, які постають перед нами тоді, коли ми ведемо мову про Шевченківську премію. Инша проблема, тісно пов’язана з попередньою, – яким повинне бути творіння митця, щоб вважатися визначним досягненням національної культури? Иншими словами, в чому саме воно має бути реалізоване? Яких висот мусять сягати успіхи достойників національної культури, щоб їх номінували на премію? Де той об’єктивний масштаб, те мірило, яким можна визначити грандіозність культурного феномену? І тут ми неминуче стикаємося з тим, що близько 20 років тому, під час перебудови, відзначав Іван Дзюба, тоді ще напівопальний інтелектуал, ще не академік: українська національна культура не досягла цілісности, належної для культури великого европейського народу. У ній відсутні не тільки необхідні фрагменти, а й цілі пласти, без яких неможливе нормальне функціонування культурної системи. Чи можна говорити, наприклад, про існування українських бестселерів, коли наклади художніх книг зазвичай не перевищують кількох тисяч примірників, у виняткових випадках – кількох десятків тисяч? І це на 46-мільйонну націю? А де мірило успіху музичних творів, коли, скажімо, симфонічний концерт “живцем” чуло тільки кілька тисяч людей, бо звучав він кілька разів, а записи його можна купити хіба що в Києві та Львові? Ну, а про українське кіно за відсутности українського кінопрокату взагалі якось говорити соромно – навіть ті твори, які одержують призи на міжнародних кінофестивалях, не доходили і не доходять до українського глядача, хіба що крім постійних відвідувачів київського Будинку кіно. А якщо з якимось твором узагалі знайомі тільки кілька сотень чи навіть тисяч людей – чи може він вважатися вершиною національної культури, навіть у разі, якщо так вважають експерти? Якщо цей твір не вплинув на свідомість десятків мільйонів співгромадян, хоч і міг би за своїм потенціялом це зробити, але ці співгромадяни надійно заблоковані від висот української культури “Русским радио” та детективами Дар’ї Донцової, – що взагалі тоді говорити про національну культуру? Чи Шевченківська премія такому творові – це наче вінок на могилу нездійсненої надії з цвинтаря розстріляних ілюзій? І чи взагалі варто давати премію Шевченка – генія, який став ще за свого життя і масовим, і елітарним водночас, тим, хто не зворушив, образно кажучи, ані плебс, ані патриціїв, нікого, крім купки фахівців?

З иншого боку, зрозуміло, що Шевченківська премія не може бути й уособленням смаків чи несмаків натовпу. Хто зараз пам’ятає усі ті “Печери Лейхтвейса” чи “Ваньки-Каїни”, які були бестселерами в середовищі прикажчиків, гувернанток, цирульників та модисток початку ХХ століття? А хто зараз міг би зачитуватися творами абсолютної більшости лавреатів Сталінських премій (хоча й там дивом траплялася справжня проза – “В окопах Сталінграда” Віктора Некрасова чи поезія з числа відзначених нагородою віршів Костянтина Симонова або Миколи Бажана), з книжок, які були бестселерами своєї доби і дуже подобалися радянському народові? А от твори, які були адресовані певному елітарному колу, хай то буде малярство чи література, мають кращий шанс пережити свій час і стати надбанням часу прийдешнього, здобувши значно більшу авдиторію. Як це не парадоксально. Але навіть якщо уявити, що смаки членів Шевченківського комітету бездоганні, як могло так статися, що “за бортом” лавреатства залишився Василь Барка – тепер уже назавжди? Хіба не було зрозуміло, що він беззаперечно здобув собі місце в історії української літератури? Чи на членів комітету – а справа була ще за часів Кучми – хтось грізно “цитькнув” згори, щоб не давали премію людині, яка справді таки була запеклим антира-дянщиком та ще й описала Голодомор?

Утім, щось для піднесення престижу премії робилося. Упродовж кількох років виходить друком бібліотека вибраних творів лавреатів – хоч наклад і невеликий, по бібліотеках розходиться, і те добре. Слава Богу, не треба вже говорити про гідний грошовий еквівалент вищої української відзнаки – за часи головування Івана Дзюби він зріс з 5 до 100 тисяч гривень. Річ далеко не зайва в добу, коли лише той український автор, котрий працює в експортному варіянті, не має значення, якому саме – російському, польському, німецькому чи англо-американському – може заробити собі на пристойне життя. І не тільки в суто матеріяльному сенсі, а і в сенсі одного з вимірів престижности всього українського.

І насамкінець. Після ложки меду – добряча ложка дьогтю.
Чи може претендувати на статус національної премія, обговорення номінантів якої ведеться вкрай мляво, далеко не у всіх ЗМІ, а вручення не стає подією навіть другого, а то й третього рівня в житті нації? Церемонія нагородження премії не конкурує на телебаченні бодай із “Золотим грамофоном”, перетворюючись на щось правильно-нудне, тоді, як сам Тарас Шевченко у своєму земному житті й творчости бував будь-яким, але тільки не “правильним”, “канонічним” і тільки не занудним?

Запитань більше, аніж можливих відповідей. А тим часом чергових лавреатів вже визначено, і більшість серед них – ті, чиї прізвища невідомі основній частині освіченого загалу, хоча, очевидно, це цілком професійні митці. Але невідомі вони не зі своєї вини і навіть не з вини цього загалу, а внаслідок тих історичних причин, що й досі роблять українську націю та культуру неповними й недобудованими.

Президент Віктор Ющенко підписав указ про присудження Національної премії України імени Тараса Шевченка.
Її лавреатами в цьому році стали 13 осіб.

Премію в розмірі 100 тис. гривень отримали:
– художник Євгеній БЕЗНІСКО за серію ілюстрацій до творів Івана Франка,
– письменник Григорій ГУСЕЙНОВ за художньо-документальний життєпис у 9-ти книгах “Господні зерна”,
– письменник Ігор КАЧУРОВСЬКИй за книгу “Променисті силуети”,
– поет Анатолій КИЧИНСЬКИЙ за книги “Пролітаючи над листопадом” і “Танець вогню”,
– диригент Валерій МАТЮХІН за музично-художній проєкт “Музика від стародавніх часів до сьогодення”,
– художник Володимир НЕДЯК за ілюстровану історію українського козацтва “Україна – козацька держава”,
– кобзар Василь НЕЧЕПА за концертну програму “У гуркотанні, риданні бандур”,
– публіцист Анатолій ПОГРІБНИЙ за публіцистичну трилогію “По зачарованому колу століть”, “Раз ми є, то де?”, “Поклик дужого чину “,
– мистецтвознавець Зоя ЧЕГУСОВА за альбом-каталог “Декоративне мистецтво України кінця XX сторіччя. 200 імен”.
– режисер і актори Львівського театру імени Леся Курбаса – Володимир КУЧИНСЬКИЙ, Олег СТЕФАНОВ, Наталія ПОЛОВИНКА, Андрій ВОДИЧЕВ – за спектаклі за творами Платона, Сковороди, Стуса.

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ,
заступник головного редактора
журналу “Сучасність”

СУТУЛЕ ПОКОЛІННЯ

Так, ми – сутуле суспільство, яке живе в сутулій країні. Ми сутулі фізично, бо рідко випрямляємо плечі, щоб підняти голову і дивитись в небо, а НЕ в калюжі. Ми сутулі морально, бо рідко відкриваємо рота, щоб сказати правду. Стійте. Зупиніться. НЕ чалапайте по калюжах омани, бо врешті намочите ноги і невиліковно захворієте на лицемірство. Підніміть голову, спрямуйте погляди вгору – до ідеалів: вони гріють гарячіше, ніж сонце, випромінюють сяйво в мільйони раз гарніше, ніж золото. Хоч раз відкрийте рота, розтуліть і скажіть те, що думаєте про НЕ своє голубе небо і НЕ жовті лани. НЕ хочеш, щоб була російською твоя столиця – скажи їй про це; НЕ хочеш, щоб брали хабарі – НЕ давай їх. Тебе НЕ чують, то спробуй НЕ шепотіти, а крикнути. Крикнути так, щоб почули всі, кому то треба. Ти НЕ тварина – ти вмієш говорити і можеш мислити. НЕ чекай, що хтось принесе тобі до хати добробут, перев’язаний помаранчевою стрічкою. Піди і відбери його сам у тих, хто його краде. НЕ хочеш жити як бидло – не живи. Лізь зі шкіри все життя, а тоді вже можеш опускати голову і доводити, що все марно. Скільки можна товкти один одного за кусень ковбаси, скільки можна плювати на батьківщину? Молодь полюбляє казати: “Усі твердять мені: подумай про країну. А вона про мене думає?” Ніколи не кажи так, бо це не настільки круто, як ти собі вважаєш. Пригадай, сподіваюся читав, що країна горіла у вогні і топилася у крові сотні років заради тебе, тільки, щоб зараз ти міг сидіти на канапі, п’ючи пиво з солоними горішками. І ще я скажу зараз те, що і до голови твоєї не могло прийти, але ж тобі мусив хтось, нарешті, це сказати! Отож читай уважно і навіть можеш записати: НЕ хочеш бути рабом – НЕ будь ним. От і вся мудрість. Лаконічно, правда? Як і все геніяльне. Проти твоєї волі навіть Янукович НЕ зможе зробити тебе рабом, без твоєї волі до гідного життя навіть Ющенко НЕ зможе зробити тебе Людиною. Задумайся! НЕ про пиво і солоні горішки. Не про нову косметику. І навіть НЕ про секс. Ще раз прошу тебе: ЗАДУМАЙСЯ! Задумайся хоч раз про свою країну…

Світлана КОРЧАГІНА,
учасниця Студентської
ради філологічного факультету
Фото М. Мацьків

РЯТУЙТЕ, РЕМОНТ!

Обдерті стіни… Звалені в купу меблі… Захаращені коридори… Зірвані пари…. Роздратовані викладачі та студенти… Так, ви не помилилися – це ремонт! Ремонт в університеті, а головне, на твоєму, усім серцем коханому філфаці. Давно хотілося про це написати, але вдалось тільки зараз, ближче до закінчення, коли можна порівняти „до” і „після”.

Коли десь два роки тому на факультет завітала перша ластівкаремонтниця – і студенти, і викладачі зітхнули з полегшенням: нарешті! Однак сьогодні їх емоції зазнали серйозних трансформацій, перетворившись на стогін: ну скільки вже можна!!! Такі перетворення неважко зрозуміти, адже ремонт тягнеться вже хтознаскільки часу і дуже ускладнює життя загалом і навчальний процес зокрема. Основну незручність створює брак авдиторій. Коли у великих авдиторіях роблять ремонт, студенти змушені тулитися в маленьких комірках, зовсім не призначених для навчання. Одним з найяскравіших прикладів є авдиторія №122, що міститься „під сходами”. Навіть для невеликої групи місця там надто мало: доводится сидіти ледь не один на одному. Однак є місця і більш екзотичні. Наприклад, факультетський конференцзал, який теж не призначений для навчання. Хоча він має один вагомий плюс: є де розміститися і послухати лекції в урочистій обстановці. А якось у розпал ремонту деяким групам взимку доводилось проводити пари не де-небудь, а в коридорі на першому поверсі – рефрижераторі всього головного корпусу. Що й казати – не буває наука легкою.

А сам ремонт проходить у дві фази. Перша – руйнуваня. Під час цього етапу з авдиторії виносять меблі і завалюють ними коридор, а також руйнують стіни, стелі (маю на увазі демонтування деяких аварійних ділянок). Наступний період – відновлення. Він триває найдовше. Приміщення приводять до ладу і укомплектовують новими меблями. А куди діваються старі? Їх списують, тобто виносять на внутрішній двір, а там ламають, закидають у вантажівку і вивозять у невідомому напрямку. Якось автор сам спостерігав за цим процесом – видовище надзвичайне! Уявіть собі: пів десятка студентів з люттю шпурляють на землю парти, крісла, якісь тумбочки. Ще б пак, де ж іще можна поламати університетську власність з благословення самої адміністрації?! Тож хлопці стараються.

Та, нарешті, видно світло в кінці тунелю, хоч він ніяк не закінчується. Деякі авдиторії вже радують студентів. Тільки от чи надовго? То тут, то там деякі недоліки: то стеля погано відремонтована і вилущується, то затікає… А є ще й людський фактор. Деяким студентам дуже подобається виймати ковпачки, якими закрито шурупки в нових партах. Та й сесія через два місяці – знову шпаргалки на партах, стінах і де тільки можна. То ж дай Боже, щоб це були єдині неприємності після ремонту. Люксового вам комфорту і гарного настрою.

Богдан КРІЛЬ

ПРИСВЯТА

Березень 2006
Яремко Андрій – Ярий,
Львів