- Андрій КУЛАЧКОВСЬКИЙ “Приголомшений та збентежений.Історія гурту “Лед Зеппелін”
- Марта ГОСОВСЬКА “LOVE IN LIFE”
Приголомшений та збентежений
Історія гурту “Лед Зеппелін”1
Творчість гурту “Лед Зеппелін” вписано золотими літерами в історію світової музики 60-70 років, як і доробки “Бітлз”, “Роллінг Стовнз”… Їхні пісні, на відміну від сучасної музики (так званої попси), яка успішно затьмарила справді якісні речі своїм примітивним стилем та словами про “вічне кохання”(начебто немає инших тем для оспівування), дарують людям відчуття любови і доброти, щирости та неповторної мелодики. Як не дивно, музика “Лед Зеппелін” довела всім, що вона не підвладна руйнівній дії часу. Вона й сьогодні залишається актуальною. Їхні гітарні та ударні партії вважають одними з найромантичніших та найвеличніших, а вокал фронтмена заворожує й приголомшує збентежену публіку.
“Лед Зеппелін”… Цю назву можна вважати своєрідним стилем у рок-музиці, який поєднує в собі потужну концентрацію блюзу з “важким металом” та рок-н-ролом. Цей стиль підкорив серця сотень мільйонів цінителів справжньої музики і тих, які ще й досі шукають у ній… свій духовний шлях. Музика ЛЗ є важким випробуванням для тих музикантів – самоучок та початківців, які лишень роблять перші спроби і прагнуть оволодіти своїм неповторним стилем. Понад 25 років виконавці з різних країн та континентів використовували у своїх композиціях ритми, акорди, мелодику гурту, однак стати другим “Лед Зеппелін” не під силу вже нікому.
“LED ZEPPELIN”2 був утворений у 1968 році у Великобританії. Це гурт, у якому чотири музиканти, зовсім не схожі один на одного характерами та темпераментом, змогли знайти спільну мову і на сто відсотків реалізувати свій творчий потенціял. Свого часу Джиммі Пейдж, гітарист гурту, сказав: ”Коли ти повертаєшся назад у спогади і згадуєш минуле, то тільки тоді починаєш усвідомлювати, який гурт був навколо тебе. Ми зберігали союз на сцені, який і створював щось недосяжне. Але ти переконаний, що це ЩОСЬ – дуже, дуже потужне”.
Від часу свого утворення “ЛЗ” грав потужний гевіметал та блюз, і лише згодом, після виходу третього альбому (“Led Zeppelin III”), перейшов до стилю енергійної балади. Це була своєрідна спроба помірятись силами і в инших напрямках. Безумовно, “ЛЗ” чимало критикували – за складну музику, за тексти пісень, за надпрофесіоналізм, за різкі зміни в стилях…
Незнання “ЛЗ” – свідчення певного музичного вакууму в знаннях людини. Недаремно хтось зауважив, що з “Deep Purple” достатньо знати декілька потужних пісень, а з “Led Zeppelin” – потрібно знати ВСЕ. Вони створили чимало течій у музиці, тому їх можна сміливо називати “батьками” всього сучасного року. Їхньою головною ціллю було стати найкрутішими від усіх у володінні гітарами, клавішними, ударними інструментами та вокалом. І, без сумніву, хлопцям вдалося досягти успіху. За весь час свого існування (з 1969 по 1980 рр.) гурт офіційно продав понад 200.000.000 (!!!) млн. альбомних копій. Вони збирали сотні тисяч фанів на своїх виступах. До слова, подібний (наголошую, подібний) рекорд з відвідування концертів встановлено лише “бітлами” та “роллінгами”. “Зепеліни” виконували складну за змістом музику понад 3 години та 45 хвилин, виходячи на біс до п’яти разів. Вони залишаються єдиним англомовним гуртом, який був визнаний найкращим гуртом року як у Великобританії, так і в США за даними “Billboard” та “Melody Maker”, причому в 1970-му та повторно в 1975 роках. У “The Beatles” таких подвійних рекордів також два. “ЛЗ” – єдиний гурт на планеті серед виконавців різностильової музики, котрий вніс в Top-100 по обидві сторони Атлантики весь свій “платівковий” каталог. Це відбулося в 75-му році, коли шість альбомів “зепелінів” розмістились один за одним, а на перші позиції вийшов подвійний студійний “Physical Graffiti” (для прикладу, в Америці “Physical Graffiti” захотіло купити три з половиною мільйони меломанів, не володіючи інформацією про нього). А в 1979-му було вже дев’ять (!!!) альбомів, що розмістились у гітпарадах.
На початку 70 років “зепеліни” були не тільки суперзірками – вони стали одним з найпопулярніших гуртів світу. Легендами рок-н-ролу стали такі прекрасні композиції гурту, як: “Відтоді, я тебе люблю” (Since I’ve Been Loving You), “Пісня дощу” (Rain Song), “Кашмір” (Kashmir), “Дякую тобі” (Thank You), “Збентежений та приголомшений” (Dazed And Confused), “Коли руйнується дамба” (When The Levee Breaks), “Остання зупинка Ахілесса” (Achilles Last Stand), “Десять років по тому” (Ten Years Gone) та багато инших. А композицію- візитівку гурту “Сходи до небес” (Stairway To Heaven), чули, певно, усі.
Учасники “Лед Зеппеліну” – тепер уже справжні зірки рокери. Джиммі Пейдж (9 січня 1944, народився в Хестоні, графство Мідлсекс (Heston, Middlesex)) – гітарист-віртуоз, особистість сильна і водночас скромна та самодостатня. Записував десяток гітарних партій за пісню. Він – безмежний експериментатор, який заповнив рок-н-рол скрипковими смичками, нестандартними гітарними настройками, індій-ськими сітарами та двогрифовими гітарами, чоловік з унікальним відчуттям світу, природи. Він тонко розумів та відчував блюз, геві, джаз, класику, фольклор і альтернативу, все це творив в ім’я мистецтва. Фронтмен гурту – великий друг Джиммі – Роберт Плант (20 серпня 1948, народився в Західному Бромвічі, графство Стаффордшир (West Bromwich, Staffordshire)) – людина, котра пішла широкою та багатоколірною стежиною романтика, здається, з “безмежним” голосом, якому під силу взяти будь-яку високу ноту. Чимало рок-вокалістів, як початківців, так і досвідчених музикантів, дякують йому за можливість і вміння розширювати формат виконання пісень, а також за написання глибокої лірики. Плант черпав натхнення в книгах древніх кельтських племен, у творах Толкієна. Так, для прикладу, “Сходи до небес”, були написані під враженнями від книги “Магічне мистецтво кельтської Британії”. Джон Бонем (31 травня 1948, народився в Редітчі, графство Вустершир (Redditch, Worcester-shire)) – один з найкращих ударників за всю майже п’ятдесятилітню історію рок-музики. Джон Пол Джонс (3 січня 1946, народився в Сідкапі, графство Кент (Sid-cup, Kent)) – бас-гітарист і клавішник з унікальними можливостями. Кожен з учасників вніс неосяжний та неоціненний вклад у розвиток гурту та й загалом в епоху року. Якось Джиммі Пейдж сказав: “Раніше моєю мрією було поєднати всі стилі, але тепер для мене важливий сам процес творення музики. Я думаю, варто знову вирушити в подорожі… Мені здається, прийшов час для них. Ми жили в різних готельних апартаментах, коли гастролювали країнами. Тепер важливо спробувати пожити в значно протилежних умовах, коли з тобою є лише інструмент і більше нічого. Я вважаю, настав момент піти назустріч справді новим відчуттям. У моєму розумінні все, що я роблю, це постійні змагання з часом. Особливо це стосується музики. Я знаю, що я хочу написати, однак мені постійно не вистачає часу, щоб здійснити задумане. Зараз мене підбурює жага подорожей. Я хочу відправитися в дорогу”.
У 1979 році група востаннє виступила в класичному складі, навіть не підозрюючи цього. 25 серпня 1980 року сорок порцій горілки вбивають барабанщика – Джона Бонема. Настали важкі часи для всіх учасників гурту. Джиммі Пейдж впадає у важку піврічну депресію після того, як знайшов мертвого Бонема в себе в особняку. Відтоді “Лед Зеппелін” більше не існує. З того ж дня ходило багато чуток про відновлення гурту, публіка і журналісти називали можливі кандидатури барабанщиків, однак музиканти “ЛЗ” відмовлялися від подібних припущень, говорячи, що з гуртом і його назвою покінчено, і вони не хочуть, аби хтось инший замінив ударника, бо це вже не буде той “Лед Зеппелін”, що був до смерти Бонема, втратиться та атмосфера, яку творили музиканти.
Роберт Плант колись сказав: “Коли-небудь я хотів би знову творити музику разом із Джиммі. Хотілось би знову разом зіграти старі композиції. Це було б прекрасно. Однак я не думаю, що нам варто називати наш проект “Led Zeppelin”. Якщо це станеться, то це буде щось значно більше”.
Цінність “Лед Зеппелін” була в самій музиці… І навряд чи вона запрошує ступити на східці і протилежно небесам спустити нас у пустоту та темряву.
Платівки, випущені за існування групи: Led Zeppelin, 1968; Led Zeppelin II, 1969; Led Zeppelin III, 1970: Led Zeppelin IV, 1971; Houses Of The Holy, 1973; Physical Graffiti, 1975 (2 LP); Presence, 1976; The Song Remains The Same, 1976 (2 LP–Live); In Through The Out Door, 1979; Coda, 1982 (збірник речей, відібраних у процесі підготовки попередніх альбомів).
2 У перекладі з англійської – “Свинцевий дирижабль”.
LOVE IN LIFE
Ви, бува, не задумувались, чим можна вимірювати час? Зіґноруємо традиційні години/хвилини/секунди. Є ще пісочні годинники і клепсидри, – та все це надто очевидно. Я маю на увазі инший час. Ні-ні, не відкладайте газети поспіхом, ідеться зовсім не про „щоденні вічності лекцій”.
Кожної п’ятниці я заміняю годинник банкою кави. Коли вона закінчується, то й мій робочий час на телефоні довіри теж добігає кінця.
Чашка перша:
Він/Вона мене не кохає (я не цитую „Крихітки Цахеса”!!!). Ці слова я почую ще не раз. У кожної історії є власні декорації, але суть залишається незмінною: трагедія, серце розбите, життя без сенсу. Здавалося б, звична ситуація, – адже підлітки схильні згущувати фарби. Дехто навіть скаже, що нема чого робити з мухи слона: „Надивились усяких „Беверлі Гілз”, от і розігрують комедію”. У тому то й проблема, що ми не ставимось серйозно до „вже не дітей”, а натомість вимагаємо серйозности від них.
„Майже дорослі” все ще вірять якщо не в казку, то хоча б у напів. Вони не знають, що Купідон вже трохи підсліпуватий і не завжди влучає в ціль з першого разу. Спрацьо-вує юнацький максималізм, і вже недалеко до самооборонного лейбла „Я – невдаха”. Раптом світ із різнобарвного кіно перетворюється на чорно-білу стрічку, а савнд-треком до того, що зветься „життя” стає… тиша. Ця фраза належить одному із „розбитих сердець”. Влучно, як на мій дилетантський погляд.
У такому „вітаїстичному” настрої неважко й проґавити, та власне, все: весну, любов, саме життя. Яка ж тоді альтернатива? Треба вчитися любити. Саме так, – любити треба вчитись, так само, як малювати чи розуміти поезію! Ось тут педагоги зі своїми теоріями про „ідеальну любов” дали маху – спецкурс „Love in Life” обійшовся без них. Одне „розбите серце” зізналося, що стосунки з батьками формальні, а розповісти про все друзям не наважується. Чому? Та є такий вагомий аргумент: „А я ж тобі, дурепо/дурню, казав!” Знайома ситуація, чи не так?
У цьому й перевага телефона довіри: ми на такі необдумані репліки не маємо права. Та й ніхто їх не заслуговує. Адже не додумаємось тероризувати учня за його проступки, то чому ж невдачі в школі життя так обурюють „дорослих”? Складається враження, що батьки і діти (знову збиваюсь на цитати!) перебувають по різні боки барикад. Не маю наміру захищати чи виправдовувати тут ані одних, ані инших, дам лише мікропораду (на яку, як завжди, ніхто не зверне уваги): слухайте, хоч иноді, один одного.
Ось ми й дійшли до „ключового моменту”. Поради і менторські настанови нікому не потрібні. Шість цифр виклацують лише з однією метою: аби хтось вислухав.
От я і слухаю. П’ю каву і слухаю. Иноді хочеться поплакати з ними, але вчасно згадую – у мене инша роль…
P.S. Кави залишилось ще багато, тому… далі буде.