“АНАТОМІЯ КОХАННЯ: МОВНИЙ ВИМІР”
Валентинка, або візія Цибулі
Можна довго і багато говорити про неукраїнськість Дня святого Валентина, але той факт, що вже зі середини січня весь україномовний простір перебував в очікуванні цього свята, не дозволяє нам 14 лютого перегорнути сторінку календаря, ніби звичайного дня. Усе, починаючи від засилля валентинок і закінчуючи рекламними роликами про спеціяльні знижки на різноманітні товари, переконує тебе: цього дня ти обов’язково маєш купити який-небудь подарунок для коханих, друзів чи родичів – для всіх, кого любиш (так, наче любов вимірюється грішми!). Такі акценти, зрозуміло, продиктовані законами індустрії в сучасних “суспільствах споживання”. Та нас цікавить власне мовний вимір проблеми. Адже разом із реалією новомодного свята в український світ проникає і новий словесний досвід – любовний дискурс валентинок. Тому незалежно від нашого ставлення до Дня Валентина як філологи маємо сприйняти нову мовну реальність. Тоді постає запитання: як повинна виглядати українська валентинка?
Цілий місяць полюю на валентинки в усіх мені відомих пунктах продажу листівок. Закохані котики, песики, замріяні зайчики, червоні сердечка, трояндочки… Одним словом, таке все млосно-солоденьке, що відразу зникає бажання що-небудь купувати. Проте мене цікавить не стільки зовнішня атрибутика (хоч і вона також), а надписи. І я скуповую всіх цих кицьок і песиків із віршованими рядками:
“Я так тебе кохаю, що в небі я літаю!”;
“Ти моя ягідка, мій котик, відкрий для поцілунку ротик!”;
“Прийми моє серце сьогодні в дарунок й, звичайно, до нього солодкий цілунок”;
“Без тебе я сумую дуже, триматись вже немає сил…” (бідний хлопака не може втримати своє серце в грудях, яке рветься до дівчини, що п’є каву);
“Я хочу зізнатись тобі у коханні, бо це найпалкіше моє сподівання…” (закоханий хлопець дарує коханій дівчині букет квітів);
“В моїх мріях тільки ти” (зайчик замріяно обриває пелюстки ромашки);
“Нам добре мріяти удвох” (на валентинці дві мишки, обійнявшись, мріють про шматок сиру);
“Таке міцне кохання належить тільки нам,
Скажи на весь світ, що кохаєш – серце Тобі віддам!”;
“Кохана, ніжна, мила, дорога! Хай у житті цвіте вічна весна. Дарує море радости, кохання і тепла – щоб завжди ти щасливою була!”
і валентинки з претензією на романтику просякнуті ягідково-солоденькою та рожевенько-пухнастою чуттєвістю. Вони можуть слугувати хіба карикатурою на справжній дискурс любови, з усіма його структурно-стилістичними фігурами, про які пише Р. Барт у “Фраґментах мови закоханого”. Та водночас “бліда” мовна палітра цих освідчень найкраще показує, що “мова кохання зараз вкрай самотня. Вона озвучується, можливо, тисячами суб’єктів (хто зна?), однак її ніхто не підтримує; навколишні мови вона не обходить: вони або іґнорують, або недооцінюють, або висміюють її, вона відтята не лише від влади, але і від владних механізмів (науки, знання, мистецтва)”2. Тому й насичений любовний дискурс невибагливими до слів листівками для закоханих.
Шоколадно-карамельний “настрій” українських валентинок, виявляється, має трохи спільного з японською традицією святкування Валентина. Так, у Японії в цей день дівчата дарують коханим хлопцям чи иншим дорогим людям шоколад – і цим виявляють свою симпатію (чим сильніші почуття, тим дорожчий і смачніший шоколад). Хлопці ж навзаєм через місяць, у Білий день, дарують дівчатам щось білосніжне. Та попри національні традиції, у японський любовний дискурс, як і в український, нахабно вриваються англо-американські валентинки. Як розповіли мені Йоко Тойофуку та Акемі Наґано, у Японії не прийнято виставляти свої почуття напоказ, адже головне в японській мові кохання – це натяки, алюзії, недомовлене (порозумітися з пів слова і не сказати всього до кінця) та своєрідна телепатія “від серця – до серця” (“ішін ден шін”). Тому всі ці крикливі освідчення “Я Тебе кохаю!” у валентинках на американський кшталт брутально ґвалтують іманентний дискурс японського кохання. Для останнього характерним жанром є танка – справжнє мистецтво любовного спілкування, коли закохані комунікують між собою за допомогою афористично коротких таємних послань (звичайно, дотримуючись при цьому принципу недомовлення). Хлопець надсилає дівчині зашифроване висловлення своєї прихильности, а вона відповідає йому в такому же стилі. Але головне при цьому – відчути свого візаві, підхопити його мовну хвилю і влучно відписати танка.
Аби виправдати медовий присмак сучасних українських валентинок, можемо звернутись до Бартової діягностики закоханости: “Особлива чутливість закоханого суб’єкта… робить його беззахисним, чутливим навіть до найменших ран… Суб’єкт, що перебуває у владі Уявлюваного, “не піддається” грі означуючих: він мало марить, не користується каламбурами. Якщо він пише, письмо його гладке, ніби образ…”3.
Продовжую, проте, запитувати себе: яке на смак українське кохання? Ягідково-малинове? Точно ні! Як свідчить наша література, починаючи від “Кобзаря” Т. Шевченка і закінчуючи “Польовими дослідженнями…” О. Забужко, українське кохання має гірко-терпкуватий присмак калини. До слова, у Японії кохання (‘ай’)4 означують як квасне або солодке. Перше кохання в японців асоціюється з лимоном, а згасання почуттів – із опаданням пелюсток сакури. “Вночі сакура моторошно красива, як і кохання, що моторошно схвильовує душу до самих глибин,” – пояснюють мені Акемі-сан і Йоко-сан.
В одній англійській валентинці панують ще більші пристрасті: кохання тут порівнюється з цибулею:
Not a red rose or a satin heart
I give you an onion.
It is moon wrapped in brown paper.
It promises light
Like the careful undressing of love.
Here
It will blind you with tears
like a lover.
It will make your reflection
A wobbling photo of grief.
Not a cute card or a kissogram.
I give you an onion.
Its fierce kiss will stay on your lips,
possessive and faithful
as we are,
for as long as we are.
Take it.
Its platinum loops shrink to a wedding-ring,
if you like.
Lethal.
Its scent will cling to you fingers,
Cling to you knife.
(Carol Ann Duffy)
Ця візія кохання-цибулі викликає асоціяції із жартівливою “Баладою золотої цибулі” І. Драча:
Вона – золотощока богиня продажних ринків –
Маятником погойдується в гроні вінка,
Обнявши за шию горбату тітку Горпину.
Вона – заплетена німфа в зів’ялі коси подруг,
Обмацана мільйонами ласих очей,
Прагне збутися своєї золотавої цноти!
Вона – малесенька баня підземних церковок –
Дрижить за свою золоту віруючу душу
Перед язичницькою захланністю тупого ножа!
Почервоній – простягаючи за її золото
сміття своїх мідяків!
Вона вже чує, як вміють її золоті груди
В передчутті газових обіймів джигуна Вогню.
Вона – королева краси сільських світанкових базарів –
Принишкло сидить на гауптвахті солдатської кишені,
Невинна золота фея жорстокого Апетиту.
Вона – рідна сестра черствого житнього Хліба
І близнючка-сестра біложупанного Часнику,
Вона – золота граната у пащу студентського голоду,
Затята суперниця розвареної рохлі Картоплі,
Вірна подруга кухонної скромниці Солі,
Мала Жанна д’Арк на всіх англосаксів-мікробів,
Вона – ніжна Лаура якогось
Кирпатого Петра Петрарки
З київського технічного училища на Подолі…
Вона – золота Цибулина з маминого городу,
Вона – золота Весталка з храму Таємниці Буття,
Зібгана в кулачок переляку…5
На сторінках роману “Андрій Лаговський” А. Кримського надибуємо турецьку версію теми кохання-цибулі:
Bahзelerde sarэmsak
Sarэl-sarэl-sarэlsak.
Ikimiz bir dьєekte
Bayэl-bayэl-bayэlsak.
(На городі росте часник.
Ох, що б то нам переплестися в обіймах,
Переплестися в обіймах (2).
Ох, що б то нам двом на одній постелі
Зомліти з такого кохання,зомліти (2))6 .
Отже, мовний дискурс кохання суттєво залежить від специфіки національної культури. Тому так важливо, щоб кожна культура зуміла вберегти свою унікальну, неповторну мову кохання.
P.S: Велику вдячність хочу висловити своїм японським консультанткам Йоко Тойофуку, Акемі Наґано та перекладачеві з японської Ігореві Зорію.
1. Жижек С. Метастази насолоди: Шість нарисів про жінку й причинність. – К., 2000. – С.163.2. Барт Р. Фраґменти мови закоханого www.ji-magazine.lviv.ua/2004/№33.
3. Там само.
4. Японська мова також словесно диференціює поняття любов ‘кой’ і кохання ‘ай’.
5. Драч І. Вибрані твори: У 2т. – Т.1. – С.149-150.
6. Кримський А. Твори: В 5т. – Т.2. – С.68.
Ужгород: назва міста
Ми зазвичай називаємо свої міста так, як вони подані на сучасних географічних картах. Але якби нам довелось побачити карти чи путівники з минулих століть, ми могли б не впізнати відомих нам сьогодні назв і думати, що йдеться про якісь невідомі міста невідомих країн.
Дивно, але перед тим, як я вперше поїхала до Ужгорода, мені до рук потрапила книжка про його минуле – історичний нарис, як зазначено після передмови. І найцікавішим мені видався розділ про назву цього міста, яке було в складі багатьох держав, а тепер є окрасою українського Закарпаття.
Петро Сова вважає, що найдавнішою назвою Ужгорода є Унгоградъ. Вона походить від назви річки Унгъ, що нібито в багатьох слов’янських мовах означає “швидкий”. Проте автор піддає сумніву дані літопису, який говорить про це, оскільки слово “унгъ”, за його переконанням, у жодній слов’янській мові не має такого значення.
Мадярський літописець ХІІ століття Анонім використовує у своєму літописі “Gesta Hungarorum” три назви, які суттєво одна від одної не відрізняються: Castrum Hung, Hungu, Hunguar (Hungvar). Подібною до них є нібито римська назва міста – Castrum Ungh. В історичних документах аж до часу розпаду Австро-Угорщини місто звичайно називали Unghvаr або Ungvаr. Відомі також деякі видозміни наведених назв: Castrum Hungwar, Hunguvаr, Castrum Ung.
Усі ці назви та їх ортографічні видозміни походять від назви річки, що протікає через місто, яка по-угорськи звучить Унгъ (Ung), а по-місцевому вимовляється як Онгъ (Ong). Ця назва теж має видозміни: Hung, Vng, Vngh, Wngh, Vngvize.
Оскільки назви Унгъ і Онгъ містять у собі носовий звук, вони мають не угорське чи східнослов’янське, а давньоболгарське походження. Адаптованою видозміною слід вважати народну назву річки – Угъ(Uh) чи Вугъ(Vuh) без носового звуку.
Слов’янські мовознавці вважають, що назва річки походить від болгарських слів уголь (oglь), уголъ (ogъlъ), а також узокъ (ozkъ) – вузьке міжгір’я, в якому протікає річка. Угорські історики та мовознавці вважають, що назва Унгъ тюрксько-болгарського походження, оскільки в тюрко-татарських мовах ung, unga чи ong означає “правий”.
Зменшеною назвою слова Угъ є Ужокъ. Якщо виводити з цього слова початкову форму, можна легко помилитись і прийняти за неї форму Уж, що означає вид змії (хоча зменшений варіянт цього слова насправді – ужик). Помилкову назву річки нібито виправдовує те, що вона, закручуючись, дійсно подібна до змії. Назву Уж використовують у багатьох сучасних мовах, хоча, наприклад, у словацькій мові існує народна назва Uh – Pavlovce nad Uhom. У наш час побутує також місцева народна назва річки – Ужанка.
Можливо, роздумує автор, назва Ужгород виникла просто в результаті додавання назви річки “Уг” та іменника “город”, при чому перший звук [г] перетворився внаслідок фонетичних змін на [ж]: Уг-город – Ужгород. Назву Ужгород можна вважати також простим і не зовсім правильним перекладом угорської назви Ungvаr, складеної з двох частин, перша з яких є назвою ріки, а друга в точному перекладі означає “замок”, “град”, “кремль”.
Сучасна назва Ужгород стала загальнопоширеною й офіційною тільки після розпаду Австро-Угорщини і приєднання Підкарпатської Руси до Чехословацької республіки.