Маріанна КІЯНОВСЬКА: “МЕНІ ВИСТАЧАЄ ІНТРИГ У ЛІТЕРАТУРІ”
Маріанна КІЯНОВСЬКА – письменниця та перекладач. Народилася в 1973 р. у Жовкві Львівської области, живе і працює у Львові. Авторка поетичних збірок: “Інкарнація” (Львів-Київ, 1997), “Вінки сонетів” (Париж-Львів-Цвікау, 1999), “Міфотворення” (Київ, 2000), “Кохання і війна” (у співавторстві із Мар’яною Савкою, Львів, 2002), “Книга Адама” (Івано-Франківськ, 2004), “Звичайна мова” (Київ, 2005), перекладає поезію з польської та російської мов.
– Коли Ви відчули потяг до писання, до способу виражати себе саме так?
– Важко сказати. У певному сенсі потяг до писання я відчула ще до того, як навчилася читати, бо мої дуже дитячі, ще, так би мовити, “доабеткові” книжки мають на собі сліди кулькової ручки. Достеменно знаю, що літери “К” і “Я” мені чомусь писалися в дзеркальному відображенні. Що ж до способу самовираження… У чотири роки я вже самостійно читала. До школи пішла, як добре пам’ятаю, неймовірно захоплена “Островом скарбів” Сті-венсона і під деяким впливом Марка Тве-на. У другому класі я почала вести щоденник і крадькома читати заборонені для мене вісім томів казок “Тисячи і однієї ночи”. Думаю, що через 25 років після цих подій маю право сказати, що на мене значно більше вплинуло читання цих казок, аніж писання щоденника. Крім того, у ті далекі часи, в епоху початкової школи я ще не дуже розрізняла реальні події і літературні сюжети. Мені подобалося проживати і домислювати біографії літературних героїв. Навіть читання арабських казок почасти стимулювала внутрішня потреба “доповнити” життя і подвиги шляхетного лицаря Айвенго – адже великою несправедливістю було те, що Вальтер Скотт так мало сказав про перебування Айвенго в далеких сарацинських землях. Тому, як пригадую, у моєму першому позашкільному щоденнику були кілька версій того, як саме Айвенго давав собі раду в мусульманському світі – у стилі казок “Тисяча і однієї ночі”. Пригадую також, що попри моє тяжіння до неймовірно фантастичних сюжетів, “моєму” Айвенго не допомагали ані джини, ані якісь чарівні талісмани. Переважно все просто “так складалося”. І з Ребеккою він познайомився іще тоді й там… Крім того, у моєму тодішньому часо-просторі цілком реальними були запорізькі козаки, про яких багато розповідав мені дідусь, але я їх також значною мірою “поперевигадувала” – на підставі деяких конкретних відомостей, підчитаних у різноманітних книжках. А ще приблизно із шестирічного віку я дуже погано ставлюся до Катерини II, російської імператриці, та до російської імперії як такої. Протягом якогось часу, зрештою, не надто довго, я намагалася придумувати якісь альтернативні історії і багато розмірковувала на тему, що було би, якби Катерина II не доруйнувала Січ. У моїй уяві образ Катерини II якось поєднувався з постаттю Катерини Медічі – і, може, саме завдяки цьому я свого часу досить багато цікавилася різними екзотичними хворобами (внаслідок, скажімо, отруєння) як способами усунення правителів, римських пап, спадкоємців престолу тощо.
– Якою є Ваша літературно-культурна авра – на чому виховувались, хто є авторитетом (чи що є авторитетним) для Вас, яку любите атмосферу?
– Я думаю, що насамперед мене виховували дідусь (доцент університету ім. І. Фран-ка) і мої дошкільна і шкільна самотність. Дуже часто хворіючи, я мала досить багато часу на читання і думання. Якби я росла здоровою дитиною, дещо в моєму житті могло би скластися зовсім по-иншому. Я інтенсивно прожила популярні версії Стародавньої Греції та Стародавнього Риму, трохи знала про Стародавній Египет, завдяки Сенкевичу і Дюма ще доволі малою отримала деяке уявлення про Польщу та Францію відповідних епох. Дуже любила Шевченка, вловлюючи, крім неймовірно гармонійної навіть для української мови, ритмомелодики, якесь неймовірне метафізичне звучання, але не любила “знати його напам’ять”, і вже справді не любила віршів Лесі Українки та Івана Франка, аж поки не прочитала Лесину драматургію і Франкове “Зів’яле листя” та “Ізмарагд” (просто до них іще треба було дорости). Трагедією мого учнівства було те, що не можна було казати, що мене дратує більшість текстів, уміщених у підручниках з української літератури, – і не так навіть хрестоматійний корпус шкільного курсу літератури, як власне підручниковий матеріял. Може, це навіть і є ота головна причина, чому я ніколи не викладала і докладатиму зусиль, щоби ніколи не викладати у школі. Мій спротив навчальному курсу української літератури був таким сильним, що я – вже у старших класах – мала намір стати орнітологом. А вже з вивчення латинських назв птахів почалося моє глибоке захоплення Овідієм і всією античністю. Ще до вступу в університет ім. Івана Франка доля подарувала мені знайомство з Ольгою Станіславівною Федик, видатним мовознавцем, філософом мови. Спілкування з нею, без перебільшення, справило на мене колосальний вплив. Тобто в юності мене по-справжньому “ліпили” тільки двоє людей – дідусь і Ольга Станіславівна.
Зараз мені трохи за тридцять, але “літературно-культурна авра” змінюється дуже мало. Це так, як коли людина (наприклад, японець) надає перевагу, наприклад, рису – і тоді вже намагається не їсти макаронів, картоплі, вівсянки, гречаної каші, а також надто гірких або надто кислих страв. Це не означає, що я зовсім не читаю примітивної белетристики, але думаю, що цікавіше мати справу із Шодерло де Лакло: сучасники европейських королів були цікавіші і вигадливіші навіть в інтригах. До речі, може, саме тому, що мені вистачає інтриг у літературі, атмосфера реальних інтриг є для мене най-більш неулюбленою.
– На Вашу думку, якою Ви є письменницею – зовнішньою чи внутрішньою, тобто: для Вас важливе постійне спілкування, чи Ви черпаєте матеріял для творчости в собі, чи Ви ці дві речі синтезуєте – живете, думаєте, переживаєте, а результат – літературний твір – це сприймання світу через себе?
– Літературний твір не може бути написаним инакше, ніж через призму автора. При цьому я переконана, що в текстах, які стали вершинними здобутками світової культури, автори були всього лише співтворцями. Саме тому Данте не написав більше нічого, хоч трохи рівного “Комедії”. Одначе, попри неминучість і неуникненність “призми автора”, те, що автор “живе, думає, переживає” не важить нічого – або майже нічого. Бо чи не кожна людина – живе, думає, переживає… Але от був такий собі Рембо, який зовсім юним почав писати геніяльні вірші, іще не встигнувши пожити, а потім раптом перестав писати, – хоч мав на той момент значно більший багаж думок і переживань. Йому перестав приходити Голос. Слова перестали йому являтися… Щось подібне можна сказати і про Григорія Чубая. Я ризикую, стверджуючи це, але коли йдеться про взаємини Поета зі Словом, я стаю містиком і перестаю мислити теоретично. Пізній Бродський, пізній Павличко – дуже досвідчені, але не дуже цікаві. Тільки до декого приходить т. зв. “друге дихання”. Але звідки воно береться і чим воно є? Погоджуюся з думкою, яку висловила зовсім молода приятелька зовсім молодого польського поета Яцека фон Денеля: “Вірші беруться з голови, себто нізвідки”, а від себе додам, що тільки тоді, коли поезія не випливає із безпосереднього досвіду, вона є поезією. Инакше вона перетворюється на репортерство, на добре або погано опановане вміння. Маю надію, що пишучи, я не “черпаю матеріял зсередини себе”. Людина “всередині себе” занадто по-дібна до решти теплокровних земних істот. Вона “всередині себе” фізіологічна. Але ж джерелом поезії є щось цілком инше. Поет – згадаймо того ж Верлена – не завжди найдобріша, найморальніша, найрозумніша etc людина свого часу. Ані конкретні знання поета, ані його вміння, ані його добра воля ніяк не сприяють його писанню. Я ще не знаю, чи я поет, але я з подивом перечитую написані колись протягом кількох місяців вісімнадцять вінків сонетів. Якими б вони не були з точки зору їх літературної вартости, одне знаю напевне: якби мені зараз сказали написати навіть тільки ОДИН вінок сонетів, та ще й за добрий гонорар, та ще й пообіцявши звільнити мене на час написання від безлічі поточних обов’язків – я навіть за достатню кількість часу, мабуть, спромоглася б тільки на якесь абсолютно нікчемне казна-що, “вичерпане” зсередини себе…
– Чи виникали у Вас якісь проблеми, чи просто думки з приводу метрики, яку потрібно обрати для написання чергового вірша? Чим для Вас є верлібр і силабо-тоніка – опозицією, різними способами вираження чи просто якимось поділом?
– Для мене задумати, запланувати вірш, а тим більше обрати розмір для написання чергового вірша – це як задумати, запланувати сновидіння. Ви вмієте зробити так, щоби вам, наприклад, сьогодні, приснилися сріблясті коні, або багатоярусний ліс, або просто якась конкретна людина? Бо я – не можу. Я можу просто захотіти сісти і щось написати – як хочеться заснути. Кожного разу зовсім не знаючи, що саме присниться. Я, звісно, можу продукувати римовані, певним чином формально організовані тексти. Наприклад, є забавка, яка мене розважає, коли мені нудно: я пишу акровірші на чиєсь конкретне ім’я і прізвище або на якусь недовгу сентенцію, записану “вертикально”. І в таких випадках я, безумовно, замислююся над розміром, асонансами, чоловічими і жіночими римами та иншими цікавими для літературного критика (або літературознавця) речами. Але я не вважаю, що написані таким чином тексти мають якийсь стосунок до власне поезії, до магії творення… Це – якесь заняття, це – вишкіл, це – спосіб упокорення перед лицем великих Майстрів. Але це не поезія. У кожному разі я волію обходитися без підміни понять.
– Чи є особливою роль музики у Вашому житті і в літературній діяльності зокрема?
– На жаль, я не отримала практично ніякої музичної освіти, хоча малою три роки відвідувала музичну школу. Безумовно, я маю елементарні знання, скажімо, з композиції, деяке уявлення про Бетовена, про Стравінського, слухаю джаз і так далі, але моє сприйняття музики не йде далі, ніж оте найбільш наївне, абсолютно відчуттєве, на рівні подобається/не подобається (на відміну від мого значно більш об’єктивного сприйняття, коли йдеться про літературні тексти, бо все ж таки я професіонал принаймні у читанні белетристики).
– Чому у вступі до добірки Ваших поезій в антології “Ми і вона” Ви пишете про графоманство?
– Бо я пишу значно більше, ніж публікую. Людей, які пишуть більше, ніж це прийнято вважати розумним, називають графоманами. На щастя, я достатньо самокритична, тому дослідник літератури, який, можливо, зацікавиться колись моєю творчістю, не муситиме витрачати занадто багато часу на читання поезій Маріанни Кіяновської. Хіба що його додатково зацікавлять мої переклади.
– У чому, на Вашу думку, полягає різниця між письменником-філологом і письменником-нефілологом? Чи можна спостерігати тут якусь тенденцію, чи все залежить від конкретних особистостей?
–Колись існував поділ на природничі та неприродничі (гуманітарні) науки. Тобто я воліла б розширити поняття “філолог” до поняття “гуманітарій”. Письменників-негуманітаріїв я Вам назвати взагалі не змогла б, хоча припускаю, що такі теж є. Філолог, якщо “дивитися в корінь”, – це насамперед словолюб. Бо інакше це суто питання освіти. А освіта – що? От Булгаков був медиком, Іван Єфремов – антропологом, один із братів Стругацьких – астрономом, та й я, якби не зустріч із Ольгою Станіславівною, щасливо уникла би української філології і вступала б на біологічний факультет. От якби Ви запитали мене про різницю між нефілологом і некрофілом…
– Що таке постмодернізм? Чи варто говорити про українську літературу останнього двадцятиліття як про постмодернізм? Чи є хоч якийсь зв’язок між серйозним, філософським, теоретичним постмодернізмом і сучасною українською літературою?
– Зв’язок між серйозним, філософським, теоретичним постмодернізмом і сучасною українською літературою, безумовно, є. Уже хоча б тому, що від якогось часу в Україні стали доступними відповідні тексти (у тому числі – чи, радше, насамперед – художні). Тобто, з’явився відповідний дискурс. Але щоби серйозно говорити про постмодернізм “українського зразка”, треба визначитися принаймні на рівні термінології та методологічно. У кожному разі, це тема для окремої розмови. Зауважу лише, що величезна кількість текстів, починаючи від Сервантесового “Дон-Кіхота”, має якусь кількість ознак, які, умовно кажучи, якщо абсолютно абстрагуватися від часу написання, дозволили б класифікувати їх як постмодерністичні. Але з иншого боку – є “Піяністка” з її особливими текстовими структурами, способом письма, традиціями (і псевдотрадиціями) “нетрадиційного”… Мабуть, орієнтуючись на певні моделі, прозу писати легше. Поезія – переважно більш спонтанна. У поезії – дещо инша природа гри, а також переважно инша природа і структура цитати. Герасим’юк, Римарук, Білоцерківець, Малкович – не постмодерністи? А Бедрик? А Іван Андрусяк? А Галина Крук? А Сливинський? А постмодерніст Андрій Бондар – постмодерніст? Я не відповідаю на Ваше запитання, а запитую у відповідь. Джеймс Джойс належав би до канону постмодернізму (хоча поняття канону нібито суперечить уявленням про постмодернізм, ну але ж мусять бути хоч якісь критерії), якби не писав на кількадесят років раніше. Андрухович, можливо, був би класичним постмодерністом, якби жив у Німеччині (або Італії, або США), народившись трошки раніше, ніж насправді. Дереш, Іздрик, Сняданко, Тарас Прохасько – адже кожного разу надзвичайно багато залежатиме від конкретного підходу! Це справді тема для окремої розмови. Для багатьох окремих розмов.
– Чи справджується теза Івана Франка щодо літератури як явища поколінь стосовно сучасної української літератури?
– І так, і ні. Я б воліла говорити – хоч я тут цілком суб’єктивна, – що йдеться не про якісь покоління, а про конкретні традиції. Ми в сучасній українській літературі маємо послідовників кількох традицій і в прозі, і в поезії. Скажімо, проза Іздрика і Процюка, поетичні тексти Андруховича та Ігоря Павлюка існують на різних рівнях, адресовані зовсім різним авдиторіям… Тоді як поезія Василя Герасим’юка і Галини Крук (а йдеться про різницю у чи не двадцять років), проза Валерія Шевчука і Ксенії Харченко (а тут різниця у віці – майже сорок років) зовсім не дисонують, сприймаються в межах однієї тяглости… Узагалі, про це чомусь не люблять говорити. Може тому, що в таких питаннях важко щось стверджувати, поки ще немає дистанції. Відтак критик – бо ж літературознавцям наразі не час – страшенно ризикує, стверджуючи щось конкретне. Щоб уникнути підміни понять, я спробую сформулювати відповідь на Ваше питання приблизно так: теза Івана Франка щодо літератури як явища поколінь стосовно сучасної мені української літератури справджується насамперед кількісно: більшість письменників старшого покоління на зламі тисячоліть пишуть инакше, ніж більшість молодих. Натомість якщо говорити про якісний зріз, то ми нині маємо в українській літературі співіснування різних традицій, кожна з яких представлена принаймні кількома знаковими іменами. Але теоретичні питання, які цікавили Франка та Еліота, наших критиків радше не цікавлять. Можливо, їм здається, що ці питання давно розв’язано? Справді, професор Оля Гнатюк (дослідниця із Варшави) проаналізувала деякі аспекти сучасної української літератури як явища поколінь (з одного боку) і кількох традицій (з иншого) доволі ґрунтовно… Але ж усе-таки це погляд ззовні!
– Чи можна говорити про сучасного поета так: він пише добрі верлібри, бо прекрасно знає світову літературу (романо-германські, слов’янські країни), активно перекладає її, вростає в неї, відчуває її, тому він знає, “як це робиться”?
– Спробую продовжити Вашу думку: відповідно, добрі римовані вірші пише той, хто світової літератури не знає, не перекладає, “не вростає в неї”, не відчуває її – відтак, не знаючи, як писати верлібри, не має вибору і мусить якось давати собі раду з “кров’ю-любов’ю” та всім иншим… Що тут скажеш? Бідна Шимборська з її лімериками, бідний Пастернак, і навіть Андрухович – бідний, бідний, бідний (я маю на увазі його давнішу, римовану поезію) – адже він приблизно до середини дев’яностих років минулого століття відносно мало бував за кордоном (і не знав, “як це робиться”)…