Актуально

• Богдан КРІЛЬ “СЕСІЯ ПО-ФІЛОЛОГІЧНОМУ”
• Записки про сучасне українське кіно
• Андрій АЛЕПКО “Айкідо?”
• Іван ФРАНКО “Росия”

СЕСІЯ ПО-ФІЛОЛОГІЧНОМУ

Відлютували шалені січневі завірюхи, відтріскотіли люті Йорданські морози, а студенти обтерли з чола останню краплину поту після спекотної сесії. Тож тепер, після недовгих канікул, спокійно займаються своїми справами: хто уважно слухає лекції, хто неуважно слухає лекції, хто за чашкою кави прогулює “непрофесійні” пари, хто компенсує собі недоспані ночі перед іспитами, а хто – на зразок тебе, читачу, – гортає свіжий номер “Ярослова”. Як ти, мабуть, здогадався, прочитавши заголовок, мова піде про сесію. Точніше, про її особливості та про тих, без кого не було б і цієї самої сесії – студентів. Звичайно, все нижченаписане не претендує на безумовну істину – адже уні-версальних законів не існує: є правила, є винятки з правил (яких иноді більше, ніж самих правил) і т.д, і т.ин. Тож я спробую навести основні “закони”.

Отже, почнімо нашу ретроспекцію. Тиждень перед заліковою сесією. У коридорах стає гамірно. Тільки тепер усвідомлюєш, як багато люду навчається у Франковому університеті – це ознака наближення сесії: студенти нарешті починають активно ходити на пари, знайомляться з викладачами.

Особлива тиснява біля ксерокса. Тут можна побачити, що студенти ксерять і на що йде левова частка стипендії. Загалом є п’ять основних типів ксерокопій:
1) ксерокс наочних матеріялів (карти, схеми і т.п.);
2) ксерокс підручника (чи книжки взагалі);
3) ксерокс конспекту;
4) ксерокс шпаргалки;
5) ксерокс всіх названих ксероксів.

Цього тижня з уст спливає вже призабуте слово “бібліотека”. Ось фраза, почута в коридорі: “… кажуть, що то треба йти на Драгоманова. Слухай, а де то є?”. Бібліотекарям можна навіть позаздрити.

Щодо підготовки до сесії всіх студентів можна поділити на чотири основні типи:
1. “Зубри” – сумлінно вчать все, приходять і складають.
2. “Антизубри” – діаметрально протилежний до першого тип.
3. “Везунчики” – такі неодмінно є в невеликих кількостях на кожному курсі будь-якого факультету. Особливо не стараються, найлегший білет сам пхається в руку, навіть бутерброд падає маслом догори (останнє, щоправда, иноді пояснюють якістю теперішнього масла та його відношенням до хліба в їдальні).
4. Усі инші – золота серединка між зубрами і антизубрами: щось визубрили, щось забули…

А загалом заліки для наших філологів не проблема: щоб отримати “зарах”, треба знати всього-на-всього хоча б щось. Набагато більше всіх хвилює екзаменаційна сесія: кому треба скласти на підвищену стипендію, кому – щоб хоч не вигнали. Труднощі починаються вже з розкладу іспитів: иноді доволі складно отримати розклад за тиждень до сесії, особливо, якщо його ще не склали. Мабуть, у таких умовах народився жарт про студента, який, прийшовши по розклад, дізнався, що сесія вже минула. Очікуючи на цей список, студенти, як правило, думають тільки про одне: аби перший іспит не був зразу після Різдвяних свят, коли бібліотека три дні зачинена.

Та ось надходить горезвісний день Х, коли підводять риску і підбивають підсумки. Багатьом студентам, як правило, забракло однієї нічки. Ось тут на допомогу приходять шпаргалки. Це предмети нелегальні і підлягають негайному вилученню. Тож “юзери” виявляють справжні дива винахідливости і кмітливости: хто ховає “шпору” під одягом, хто запихає в ручку, хто ще перед іспитом кладе під парту, хто займається бодіартом – виписує шпаргалки на руках. У декого є цілі книжечки – перексерені й зменшені підручники. Часто замість шпаргалки використовують помережану написами парту. Деякі любителі високих технологій користуються мобільними телефонами з набором типу “вільні руки” – майже як у відомому фільмі.

Цікаве явище, яке заслуговує на увагу – студентські консультації перед дверима авдиторії: студенти розповідають один одному відповіді на екзаменаційні питання (хто знає краще – тим, хто знає гірше, або хто знає гірше – тим, хто не знає взагалі – варіянти є різні). Таким чином можна засвоїти великий обсяг інформації за короткий час, особливо, якщо йти не за методом “що відомо з цієї теми”, а за способом “що мені говорити?” – так можна отримати згорнуту відповідь у вигляді кількох речень, а на іспиті, якщо є хоч щось у голові, крім американських бойовиків і дискотечної музики, розвинути її до повнометражної розмови з екзаменатором.

Студенти – народ прогресивний, але перед іспитом на диво забобонний. У такі дні чорним котам краще не показуватись на вулиці. Дехто кладе в черевик п’ять копійок, дехто не розлучається з маком – існує повір’я, що якщо посипати викладача і відомість маковими зернятами, то іспит складеться легко.

Якщо ж нічого не допомагає, тоді залишається тільки спробувати розчулити екзаменатора. Спосіб доволі сумнівний, і його успіх залежить індивідуально від викладача.

Але рано чи пізно іспит закінчується, иноді щасливо, иноді ні. Деколи після екзамену народжуються нові жарти, анекдоти, про що можна ще говорити й говорити. Тож насамкінець хочу побажати, щоб ти, читачу, через чотири місяці, складаючи черговий іспит, твердо знав хоча б прізвище викладача і назву предмета.

Богдан КРІЛЬ

Записки про сучасне українське кіно

Вітаю. Спонукали мене до роздумів останні події нашого кіно. А саме — новий фільм Олександра Шапіро “Хеп-піпіпл”, стрічка “Камінний острів” про стародавню мегалітичну пам’ятку на території України, створення нової кіностудії в Києві та багато иншого.

Що ми взагалі знаємо про наше сучасне кіно? Що ми можемо пригадати? “Молитву за гетьмана Мазепу” Юрія Іллєнка, “Мамая” Олеся Саніна, “Шум вітру” Сергія Маслобойщикова, визнані деякими експертами як шедеври. Звичайно, це не все, що створила наша кіноіндустрія, однак саме ці стрічки можемо вважати найкращими й пишатися ними.

Пригадую слова одного з режисерів данської “Догми – 95” про те, що вони не можуть змагатись з американською кіноекспансією, оскільки в них немає такої як у голлівудських режисерів техніки і зіркового складу акторів, величезних б’юджетів. І якраз ці умови, як не парадоксально, стають нам на користь, тому що дають змогу знімати справжнє кіно без будь-яких штампів. Такі стрічки завойовують серця глядачів, і “Догма” мала величезний успіх. У нас багато в чому схожі з иншими европейцями умови в кіноіндустрії. Незалежне експериментальне кіно знімали і, напевно, ще довго будуть знімати “підпільно”, рідко виходячи на загал. Список рідних “лавреатів-підпільників” очолює Ігор Стрембіцький, який минулого року здобув головний приз серед короткометражних фільмів на Каннському кінофестивалі.

Підтвердилися чутки про створення в Києві нової кіностудії. Її очолить колишній директор кіностудії імени О. Довженка В. М. Прохасько, до речі, виключений зі спілки кінематографістів, як свого часу Сергій Параджанов. Інвесторами виступили британці, французи та американці. Будівництво почнеться вже навесні цього року. Серед проєктів нової кіностудії – власний фільм Прохаська, а також стрічка “Бабин Яр” з 20-мільйонним б’юджетом та Сідні Люменом у якості режисера. Молодим талантам директор пропонує участь у проєкті “Кінопроби”.

Відродити український кінематограф узялась також утворена нещодавно громадська некомерційна організація “Центр розвитку українського кінематографу” на чолі з Юрієм Іллєнком. Серед планів організації — фестивально-гастрольна діяльність, боротьба з авдіо- й відеопіратством, створення одного широкомасштабного і кількох середньо- і малоб’юджетних фільмів.
Отож, крига української кіноіндустрії поволі скресає і, маю надію, уже в недалекому майбутньому матимемо нового лавреата якогось престижного кінофестивалю.

Оглядач

Айкідо?

Зайве й говорити про важливість фізичної культури в житті людини. Айкідо – це передусім спорт. Андрій Алепко, вправний айкідист та студент ІІІ-го курсу філологічного факультету, презентує сьогодні на сторінках «Ярослова» ай-кідо, одне із найпопулярніших єдиноборств у світі.

Лише впродовж останнього століття в Японії знайшли своє самостійне вираження багато нових видів єдиноборств. Кінець 19 ст. дав нам дзюдо, початок 20 ст. подарував карате-до, перед війною світ познайомився з айкідо…

Можливо, це пов’язано з приєднанням Японії до світової цивілізації і початком звільнення від багатовікового диктату традицій, які змушували зберігати без будь-яких змін усе те, що колись було одержано від предків. З “приєднанням” Японії до решти земної кулі давнє та могутнє дзю-дзюцу втратило своє бойове значення. Утрачено зміст цього бойового мистецтва як універсальної системи захисту, проте з’явилась можливість створювати спеціялізовані бойові дисципліни.

Першою і головною відмінністю кожного бойового мистецтва від універсального є формулювання їхніх головних принципів, як-от:
Карате: “Неможливо захищатись, якщо одночасно не нападати”.
Дзюдо: “Спочатку піддайся, щоб потім перемогти”.
Айкідо: “Не протидій, але здолай ворога його же силою”.

Койті Тохей, володар 9 дану, у книжці “Що таке Айкідо?” писав: “Якщо на тебе падає камінь вагою 10 футів, ти без особливих травм зможеш його зупинити м’язами спини. Для каменя вагою 100 футів, тобі імовірно буде потрібна вся сила рук. А при падінні каменя вагою 1000 футів розумніше буде зробити крок вбік, ніж починати безглузде змагання з законами світобудови”. Каратист у такій ситуації попробує відбити камінь могутнім блоком, дзюдоїст, напевно, перекине його через себе, а айкідист лише дасть дорогу і може злегка змінить траєкторію падіння легким поштовхом, тобто вчинить так, як написано в давньому трактаті “Дао де цзін”: “Військове мистецтво говорить: я не смію починати першим, я повинен чекати. Я не смію робити крок вперед, а відступаю на крок назад. Це називається дією без будь-якої дії, ударом без зусиль. У такому випадку в мене не буде ворога і я зможу обійтись без війська”.

Як відомо, творцем сучасного айкідо став Моріхей Уесіба (1883-1969). Життя цього “великого” вчителя, з одного боку, є досить відомим, щоб розповісти щось нове про нього, а з иншого, досить складним і загадковим, щоб сподіватись розібратись в ньому.
Цікавим є те, що всі великі майстри (Годзо Сігун, Тосісіро Обата, Койті Тохей) займались бойовими мистецтвами здебільшого через труднощі в житті, тому що всі вони були хворобливими або слабкими, через що страждали фізично і морально.

Ще в одній своїй праці “Книжка про Кі” Койті Тохей дав достатній опис психофізичного тренінгу і автотренінгу в айкідо. Він запропонував чотири взаємодоповнювальні способи досягнення гармонії тіла і духу:
– концентрація на одному об’єкті;
– повне розслаблення;
– переміщення центру ваги тіла вниз;

Основний принцип айкідо – налаштування суперника, що дозволяє відчути його наміри і дає можливість вигідно використати його рухи. Саме цей принцип і наповнив Айкідо його значенням: (ай) – означає “зустріти”, (кі) – “дух” і (до) – “дорога”.

Андрій АЛЕПКО

Іван ФРАНКО
РОСИЯ

Газета “Діло”,
21 листопада 1914 року